ЧастинаІІІ.Зобов’язальне право

могизазобов’язанням,називавсяцедентом,апроцесуальнийпредставник, до якого переходило це право, — цесіонарієм. За допомогою цієї обхідної форми досягався необхідний результат, а саме — право вимоги первісного кредитора переходило до іншої особи. Така процедура заміни кредитора у зобов’язанні також мала певні недоліки та була непривабливою, у першу чергу, для цесіонарія. Справа в тому, що відносини між цедентом і цесіонарієм оформлювалися як договір доручення (mandatum) і зобов’язання, що виникало з цього договору, ґрунтувалося на особливій довірі його учасників. Отже, смерть цедента або його одностороння відмова від договору доручення позбавляли цесіонарія можливості реалізувати передане йому право вимоги.

Зчасом цесія набула значення самостійного інституту права.

Уразі заміни особи боржника у зобов’язанні мало місце переведення боргу на іншого суб’єкта. Як правило, особа боржника має сут-

тєве значення для кредитора, що може обумовлюватися професійними навичками, платоспроможністю, високим статусом або іншими його якостями. У зв’язку з цим заміна боржника у зобов’язанні завжди вимагала отримання попередньої згоди на це кредитора. Переведення боргу здійснювалося шляхом новації або процесуального представництва.

§ 3. Види зобов’язань

Донайдавнішихвидівзобов’язаньналежитьnexum,тобтоправовідношення,якеопосередковуєособистепідпорядкуваннянеплатоспроможного боржника кредитору щодо його обов’язку відробити борг.

З часом з’явилися інші види зобов’язань, які можна класифікувати за різними юридичними критеріями.

Основним був розподіл зобов’язань залежно від характеру їх визнання правовою системою та характеру правових засобів захисту управомоченою особою своїх прав із зобов’язання. За цим критерієм вирізнялися цивільні (civiles), преторські (honorariae) та натуральні

(naturales) зобов’язання. Цивільнимивважалися зобов’язання, що були узаконеніправом(ЗакономХІІтаблицьтанаступнимизаконами).Уцих зобов’язаннях головним був обов’язок боржника (oportere). У разі порушення цих зобов’язань кредитор мав право на позовний захист своїх прав, вимагаючи від боржника виконання свого обов’язку (oportere). Отже, виконання цивільних зобов’язань забезпечувалося

126

Розділ10.Загальне вчення про зобов’язання

державним примусом. Саме цивільні зобов’язання вважалися повноцінними зобов’язаннями в римському праві. Преторськізобов’язання з’явилися як такі, що не були визнані цивільним правом (ius civile), а отже й були позбавлені позовного захисту. Захист цих зобов’язань надавався претором, що, однак, не призводило до їх легалізації.

Особливе місце в цій класифікації належало натуральним зобо­ в’язанням, які не користувалися ні позовними, ні преторськими, ні іншими засобами захисту, але мали юридичне значення, тобто вважалися такими, що існують. Виконання боржником свого обов’язку за натуральним зобов’язанням завжди вважалося належним виконанням. При цьому не мало значення, з яких причин боржник здійснив виконання: за доброю совістю або у зв’язку із незнанням про відсутність у кредитора права на позов. Як приклад натурального зобов’язання у літературі вказується грошова позика, що здійснена підвладним сином без згоди глави сім’ї (pater familias)1. У деяких випадках натуральне зобов’язання набувало певного юридичного значення, зокрема, за певних умов воно могло бути підставою новації (novatio); його можна було пред’явити до заліку (compensatio); його виконання могло забезпечуватися порукою або заставою.

До натуральних зобов’язань належали: 1) зобов’язання рабів, що виникали не з правопорушень (ex delicto); 2) зобов’язання між pater familias та підвладними йому особами, а також взаємні зобов’язання осіб, які перебувають під однією владою; 3) зобов’язання осіб, що перебуваютьпідопікою,тазобов’язанняосіб,оголошенихмарнотратниками, укладені без участі опікуна чи піклувальника; 4) зобов’язання позики підвладних дітей; 5) зобов’язання, в яких утрата права позову викликана спливом позовної давності тощо2.

Залежно від предмета зобов’язання розрізняли подільні (obligatio dividue) та неподільні (obligatio individue) зобов’язання. Предмет подільних зобов’язань може бути поділений без завдання шкоди його цінності. Такі зобов’язання виникали, наприклад, з приводу грошей або речей, визначених родовими ознаками (genera). Благо, що було предметом неподільного зобов’язання, не можна поділити на частки, а отже, таке зобов’язання не підлягало виконанню частинами (per partes). Прикладами неподільних зобов’язань є ті, що спрямовані на

1 Див.: Новицкий И. Б. Римское частное право. – М., 1948. – С. 120.

2 Див.:ГриммД.Д.Лекцииподогмеримскогоправа/Подред.испредисл.В.А.Том-

синова. – М.: Зерцало, 2003. – С. 324–325.

127

ЧастинаІІІ.Зобов’язальне право

передачу індивідуально визначеної речі (species), сервітуту (servitutis). Неподільним є зобов’язання побудувати будинок, викопати рів (D. 45. 1. 72. pr.). Практичне значення цієї класифікації полягає в тому, що при множинності осіб у неподільному зобов’язанні боржники або кредиторивважаютьсясолідарними.Подільнізобов’язанняізмножинністю осіб, як правило, є частковими.

Особливу категорію становили альтернативні зобов’язання. Альтернативним називається зобов’язання, в якому боржник зобо­ в’язаний вчинити одну з двох (або декількох) дій1. Отже, існує альтернатива, право вибору одного з двох (декількох) предметів виконання зобов’язання. Наприклад, у заповіті альтернативне зобов’язання дляспадкоємцяможевстановлюватисяшляхомрозпорядження:«Нехай мій спадкоємець, за власним вибором, дасть Тіцію раба Стиха або Памфіла» (D. 30. 84. 9). У цьому разі передачі підлягає тільки один із рабів, у результаті чого зобов’язання припиняється. Сторона, яка мала право вибору варіанта предмета виконання, визначалася в договорі, заповіті, іншому правочині. Якщо ж такої вказівки не було, то це право належало зобов’язаній особі (боржнику).

Схожимзальтернативнимєфакультативнезобов’язання(facultas solutionis). Однак за цим зобов’язанням боржнику надавалося не право вибору, а право заміни предмета виконання. Така заміна дозволялася тільки в разі неможливості надання основного предмета зобов’язання.

§ 4. Підстави виникнення зобов’язання

Установлення (зміна, припинення) будь-яких правовідносин пов’язується з певними явищами, які отримали назву юридичних фак-

тів. Отже, юридичний факт — це явище (життєва обставина),

з якою норма права пов’язує настання певних правових наслідків (виникнення,змінучиприпиненняправтаобов’язківучасниківцих відносин).

Отже, юридичний факт характеризується двома моментами: матеріальним (наявність певного конкретного явища) і юридичним (наявність норми, що пов’язує з настанням цього явища певні правові наслідки).

За вольовою ознакою юридичні факти прийнято поділяти на події, що настають незалежно від волі та бажання людей (народження дити-

1 Римское частное право / Под ред. И. Б. Новицкого и И. С. Перетерского. – М.: Юрид. изд. М-ва юстиции СССР, 1948. – С. 273.

128

Розділ10.Загальне вчення про зобов’язання

ни, стихійне явище тощо), та дії, що породжують, змінюють чи припиняють правовідносин на основі волевиявлення людей (правочини, у тому числі договори). У свою чергу, дії можуть бути як правомірні (ті, що здійснюються відповідно до вимог закону), так і неправомірні (ті, що порушують закон).

Для виникнення (зміни, припинення) окремих прав і обов’язків мають бути наявними декілька юридичних фактів (юридичнийсклад). Наприклад, для виникнення права на спадкування за заповітом є необхідними наявність заповіту і смерть заповідача.

Зобов’язальні відносини можуть виникати на підставі різноманітнихюридичнихфактів.Слідзазначити,щосучаснасистематикапідстав виникненнязобов’язаньвідрізняєтьсявідтої,щоіснувалавримському праві.

У архаїчному цивільному праві (ius civil), яке ще не знало єдиного поняття зобов’язання (obligatio), визначалися лише окремі види зобо­ в’язальних відносин без установлення підстав їх виникнення. Лише згодом,коливідрядуокремихвипадківюристиперейшлидокомплекс­ ної побудови цього поняття, рання юриспруденція почала на систематичній основі розробляти вчення про джерела (підстави) зобов’язання1. Спершу було встановлено, що зобов’язання можуть виникати як із правомірних правочинів, так і з неправомірних дій (якими завдано шкоди іншійособі,врезультатічогосуб’єктбувзобов’язанийсплатитиштраф). ВІнституціяхГаябулавідтворенадвочленнасистемапідставвиникнення зобов’язань, а саме зазначалося, що зобов’язання можуть виникати з контрактів (ex contractu) або з деліктів (ex delicto) (G. 3. 88). Хоча контракт і делікт також були відповідно правомірною і неправомірною дією, але їх змістовне наповнення стало значно вужчим. Тривалий час саме ці юридичні факти визнавалися основними підставами виникнення зобов’язань. Однак традиційні погляди римських юристів щодо джерел виникнення зобов’язань суперечили реаліям життя. З’явилися такі obligatio, які не можна було віднести до жодного з двох зазначених груп зобов’язань. Саме тому в Дигестах виокремлюється ще дві підставивиникненнязобов’язань:квазіконтракти(quasiexcontractu)іквазі-

делікти (quasi ex delicto) (D. 44. 7. 1).

Отже, в Інституціях Юстиніана закріплено вже чотири групи підстав виникнення зобов’язання, а саме: 1) контракти (ex contractu); 2) делікти(ex delicto); 3)квазіконтракти(quasi ex contractu); 4) квазіделікти (quasi ex delicto) (I. 3. 13. 2).

1 Див.: Санфилиппо Чезаре. Курс римского частного права: Учебник / Под ред.

Д. В. Дождева. – М.: БЕК, 2000. – С. 215.

129