ЧастинаІІІ.Зобов’язальне право

Контракт(excontractu)—цедоговір(домовленістьсторін),що врегульованийцивільнимправом(iuscivil)тазабезпеченийпозовним захистом1.

Делікт(delictum)—цепротиправнадія,унаслідокякоїзавдаєть- сяшкода,непов’язаназневиконаннямправопорушникомналежного з нього зобов’язання2.

Квазіконтракт (quasi ex contractu) — це зобов’язання, яке виникає на підставі події або дії однієї зі сторін і має спільні риси з певними договорами (контрактами)3.

Квазіделікт (quasi ex delicto) — це протиправна дія, унаслідок якої завдається шкода, що не пов’язана з невиконанням правопорушникомналежногозньогозобов’язання,аленевизнанацивільним правом (іus civil) як делікт4.

З позиції сучасного цивільного права класифікація підстав виникнення зобов’язань, розроблена римськими юристами, є далеко неповною, тому що зобов’язання встановлюються і на підставі інших юридичних фактів.

§ 5. Зміст зобов’язання

Змістзобов’язаннястановлятьправатаобов’язкийогосторін.Одна сторона (кредитор) має право вимоги, а інша сторона (боржник) відповіднодоцьогоправанесеобов’язокповиконаннюцієївимоги(борг). Отже, до змісту зобов’язання входять дії боржника, які мають різноманітний характер. Римські юристи поділяли їх на три групи і визначали як: 1) дати (dare), тобто передати право власності або встановити певне речове право; 2) зробити (facere), тобто вчинити певну дію або утриматися від вчинення дії; 3) надати (praestare)5, тобто надати певнупослугу,взятивідповідальністьзаіншуособу.Унайдавнішічаси обов’язки боржника могли не мати майнової вигоди для кредитора, наприклад, обов’язок укласти шлюб. Майновий характер змісту зобо­ в’язання стає нормою із затвердженням формулярного судового про-

цесу(performulas)6.Отже,зцьогочасувсідіїборжникамалимайновий

1 Докладніше див. розд. 12 цього підручника. 2 Докладніше див. розд. 13 цього підручника. 3 Докладніше див. розд. 12 цього підручника. 4 Докладніше див. розд. 13 цього підручника.

5 Відсутня єдина позиція стосовно визначення змісту цього терміна.

6 Див.: Дождев Д. В. Римское частное право: Учебник для вузов / Под ред. В. С. Нерсесянца. – М.: ИНФРА М-НОРМА, 1997. – С. 434–435.

130

Розділ10.Загальне вчення про зобов’язання

характер.Практичнонебулипоширенізобов’язанняповиконаннюробіт. Це було обумовлено тим, що, по-перше, потреби у виконанні робіт за- довольнялисяпрацеюрабів,і,по-друге,длявільноїлюдинизобо­в’язатися працювати для іншого визнавалося негідною справою1.

Деякі автори2 визначають дії, що становлять зміст зобов’язання, як предмет зобов’язання. Вважаємо, що предметом зобов’язання є той об’єкт (матеріальне благо), на який спрямоване (поширюється) зобо­ в’язання. Отже, предметом зобов’язання можуть бути речі, гроші, послуги, роботи, а не самі дії, що здійснюються щодо них.

Вокремих випадках боржник, крім основного предмета зобо­ в’язання, зобов’язується надати ще й додаткові матеріальні блага, які пов’язані з ним: природні (плоди, прирощення) чи юридичні (проценти з капіталу).

ВІнституціях Юстиніана обов’язок боржника визначається вже єдиним терміном solvere, який із латинської перекладається як роз­ в’язати, сплатити чи виконати.

§ 6. Виконання зобов’язання

За своєю природою зобов’язання є тимчасовим відношенням, яке існує певний період часу та врешті-решт має припинитися. Сторони зобов’язання прагнуть припинити його в нормальний спосіб, тобто виконанням(solutio).Дійсно,цінністьбудь-якогозобов’язанняполягає в його належному виконанні. Тільки в цьому разі досягається мета, задля якої, наприклад, укладається договір.

Унайдавніші часі виконання (solutio) зобов’язання означало, що боржник розв’язувався у власному розумінні цього слова (звільнявся від мотузок або пут). Пізніше змістовне наповнення терміна solutio

змінилося. Виконання (solutio) зобов’язання — це вчинення борж-

ником певної дії (передача речі, сплата грошей, виконання роботи, надання послуги), що становить зміст зобов’язання.

Уримському праві було закріплено правило, що тільки належне виконання зобов’язання призводило до припинення правового зв’язку між кредитором і боржником. У класичному періоді були вироблені певні критерії, яким мало відповідати виконання зобов’язання, щоб вважатися належним.

1 Новицкий И. Б. Римское частное право. – М., 1948. – С. 117. 2 Там само.

131

ЧастинаІІІ.Зобов’язальне право

По-перше, виконання зобов’язання мало здійснюватися особою, здатною на це. У період, коли зобов’язання мало суто особистий характер, таким належним виконавцем вважався тільки сам боржник. З часом, коли правило щодо особистого характеру зобов’язальних відносин було відмінено, виконання зобов’язання боржником вимагалося лише в тих випадках, коли його особисті якості мали істотне значення для кредитора (in faciendo). Наприклад, зобов’язання написати портрет художником. Усі інші зобов’язання могли виконуватися не лише боржником, а і третьою особою.

По-друге, зобов’язання мало виконуватися на користь належної особи, яка здатна прийняти це виконання. Безперечно, такою особою був кредитор, а також його законний представник або третя особа, указана в самому договорі.

По-третє, виконання зобов’язання має здійснюватися відповідно до його змісту. Це означало, що в разі відсутності домовленості сторін зобов’язанняпроіншеборжникнемігзмінюватипредметзобов’язання (наприклад, замість певної речі сплачувати кредитору її вартість) та спосібйоговиконання(наприклад,повертатиборгчастинами).Виняток із цього правила було встановлено в юстиніанівський період, коли дозволялосяборжникуібеззгодикредиторапогашатигрошовіборгишляхом передачі кредитору земельних ділянок відповідної вартості1. Крім того, у деяких випадках виконання грошового зобов’язання могло здійснюватися внесенням грошей на зберігання (deposito) в казну або касу храму. Такий спосіб виконання зобов’язання мав місце в разі, якщо кредитор ухилявся від прийняття належного виконання, перебував у від’їзді, не приймав виконання з інших причин. Змінивши спосіб виконання, боржник попереджав настання для себе негативних наслідків запорушеннязобов’язання(нарахуванняпроцентів,зверненнястягнення на предмет застави тощо).

По-четверте, у разі, якщо сторони зобов’язання територіально перебували в різних місцях, виконання зобов’язання мало відбуватися в належному місці. Найчастіше місце, де мало бути виконано зобо­ в’язання, вказувалося в договорі. Сторони зобов’язання могли визначити, крім основного, ще й альтернативне місце виконання. У цьому разі право вибору місця виконання належало боржнику. Місцем виконання зобов’язання щодо нерухомого майна визнавалося місце його знаходження. Якщо ж місце виконання зобов’язання не обумовлювалося сторонами, то припускалося, що місцем виконання є місце, де

1 Див.: Новицкий И. Б. Римское частное право. – М., 1948. – С. 145.

132

Розділ10.Загальне вчення про зобов’язання

можна пред’явити позов із цього зобов’язання, тобто місце проживання боржника. Крім цього, будь-який позов міг бути, незалежно від громадянства або місця проживання, пред’явлений у Римі за принципом Roma communis nostra patria est — Рим наша спільна батьківщина (D. 50. 1. 33)1.

І останнє, у зв’язку з тим, що зобов’язання мало тимчасовий характер, воно мало бути виконане у строк, передбачений у договорі, або у строк, що випливає із суті (характеру) зобов’язання. Якщо ж ані за змістом, ані за характером договору неможливо встановити строк його виконання,тоборжникзобов’язанийвиконатисвійобов’язокнапершу вимогу кредитора. Дострокове виконання зобов’язання допускалося тільки у випадках, коли це не порушувало інтересів кредитора.

Успірних ситуаціях строк виконання зобов’язання встановлювався судом. При цьому діяло правило, що призначення строку має на увазі інтереси боржника, а не кредитора (D. 45. 1. 41. 1).

Строк виконання недоговірних зобов’язань встановлювався законом.

Удокласичнийперіоддляпогашеннязобов’язання,крімйогоналежного виконання, необхідно було ще провести так званий зворотний акт. Цейактзасвоєюсуттюбувпротилежнимтому,напідставіякоговстановлювалосязобов’язання.Немаєнічогобільшприродного,ніжте,щовякий спосіб було зв’язане, у такий і необхідно розв’язувати (D. 50. 17. 35).

Укласичний період формальна процедура припинення зобов’язання втратила своє юридичне значення і вже не була обов’язковою.

Невиконання зобов’язання у встановлений строк призводило до такого його порушення, як прострочення виконання. При цьому

прострочення могло мати місце як з боку боржника, так і з боку кредитора. У класичному періоді боржник вважався таким, що прострочив виконання зобов’язання, за наявності сукупності таких умов: настання строку виконання зобов’язання; невиконання боржником зобов’язання; відсутність поважних причин невиконання, тобто вини боржника. У юстиніанівський період для виникнення прострочення боржника при невиконанні ним певних видів зобов’язань вимагалася ще наявність попередження його з боку кредитора (interpellatio). Для боржника, який прострочив виконання зобов’язання, наставали невигідні наслідки. Так, зобов’язання ставало «вічним», тобто мало бути виконаним боржником за будь-яких обставин, зокрема, навіть

1 Римское частное право / Под ред. И. Б. Новицкого и И. С. Перетерского. – М.: Юрид. изд-во М-ва юстиции СССР, 1948. – С. 284.

133