ЧастинаІІІ

Зобов’язальне право

Розділ10Загальне вчення про зобов’язання

§1. Поняття та загальна характеристика зобов’язання

НаприкінціІІІст.дон.е.уджерелахримськогоправаз’явивсятермін obligatio,якимпозначалосязобов’язання.Зазначалося,щозобов’язання (obligatio) являє собою правові кайдани, які примушують нас щось виконатизгідноіззакономнашоїдержави(І.3.13.pr.).Відомийримський юрист Павло вказував: «Сутність зобов’язання полягає не в тому, щоб зробитинашимякий-небудьпредмет,ащобзв’язатипереднамиіншого в тому відношенні, щоб він нам що-небудь дав, зробив або надав» (D. 44. 7. 3). Отже, римські юристи робили акцент на визначенні таких рис зобов’язання, як скутість та зв’язаність. Іншими словами, якщо висловлюватися образно, то до виникнення зобов’язання особа була вільна, не обмежена у своїй поведінці. Вступивши ж у зобов’язання, вона, начебто надівала на себе кайдани, що обмежували її можливість діяти вільно та змушували відчувати чужу владу над собою.

У найдавніші часи слова «кайдани» і «зв’язаність» щодо зобо­ в’язання розумілися буквально. За Законами ХІІ таблиць на особу, яка не виконала зобов’язання, надівалися колодки чи кайдани вагою не менше 15 фунтів. Боржник, який своєчасно не сплатив борг, міг також бути захоплений кредитором, а потім проданий у рабство або вбитий. З часом кайдани із фізичних перетворилися на юридичні: зв’язаність почала виражатися в майновій відповідальності боржника за зобо­ в’язанням1. Поняття «зобов’язання» набуло більш чіткого визначення тапрактичновнезміненомувиглядізастосовуєтьсявсучасномуцивільному праві.

1 Новицкий И. Б. Римское частное право. – М., 1948. – С. 117.

121

ЧастинаІІІ.Зобов’язальне право

Зобов’язання—правовевідношення,заякимоднасторона(креди- тор) має право вимагати від іншої сторони (боржника) вчинити певну дію або втримуватися від дії.

Визначаючи основні характерні ознаки зобов’язання в приватному праві, його порівнюють, наприклад, із обов’язками сина перед батьком абогромадянинапереддержавою.Навідмінувідостанніх,відносинам між суб’єктами зобов’язання не притаманні такі ознаки, як підпорядкованість та субординація. Як суб’єкти приватноправових відносин вони є рівними у праві, партнерстві та в судовому захисті.

Дослідники римського права вважають, що в ньому не розмежовувалися права на речі (речові права) та зобов’язальні права1. Як уже зазначалося, римське право являло собою систему позовів, тому саме позовиподілялисянадвіосновнігрупи:речові(actioinrem)таособисті (аctio in personam)2. Речовий позов надавався для захисту таких прав, які могли бути порушені будь-якою наперед не визначеною особою. Особистийпозовпосутібувпозовоміззобов’язання,томущозахищав право від порушення конкретним суб’єктом, з яким позивач перебував у особистих відносинах. Отже, незважаючи на те, що в джерелах римського права не міститься прямого розмежування прав на речові та зобов’язальні, можна вважати, що такий розподіл майнових прав все ж таки існував у римському праві.

Основна відмінність речового та зобов’язального права полягає в їх об’єкті. Так, об’єкт речового права — завжди річ, зобов’язального права — дії, право вимоги здійснювати певні дії3.

Речове право, і перш за все право власності, визначається як панування особи над річчю (plena in re potestas). Власник або носій іншого речового права задовольняє свої потреби, безпосередньо впливаючи на річ. Характерною особливістю прав, які виникають із зобов’язань, є той факт, що їх носій не в змозі задовольнити свій інтерес власними силами, а лише через дії іншого суб’єкта — саме того, хто виявляється щодо нього зобов’язаним4.

Речове право, як правило, не обмежується часом його існування, а тому може бути довічним, передаватися в порядку спадкування та припиняється зазвичай за волею носія цього права. Право, що виникає

1 Див.: Новицкий И. Б. Римское частное право. – М., 1948. – С. 117. 2 Докладніше див. розд. 5 цього підручника.

3 Див.: Підопригора О. А., Харитонов Є. О. Римське право: Підручник. – К.: Юрінком Інтер, 2003. – 348.

4 Див.: Санфилиппо Чезаре. Курс римского частного права: Учебник / Под ред.

Д. В. Дождева. – М.: БЕК, 2000. – С. 211.

122

Розділ10.Загальне вчення про зобов’язання

із зобов’язання, як і саме зобов’язання, завжди має тимчасовий характер, тобто встановлюється на певний строк. При цьому управомочена особа заінтересована у припиненні зобов’язання шляхом його виконання зобов’язаним суб’єктом.

Речове право підлягає захисту від його порушень із боку будь-яко- го, заздалегідь не визначеного суб’єкта, тобто користується абсолютним захистом. Зобов’язальне право, навпаки, захищається лише проти певної, конкретно визначеної особи (осіб), яка (які) є учасником (учасниками) зобов’язального правовідношення. Отже, захист зобо­в’я­ зального права має відносний характер.

§ 2. Сторони у зобов’язанні

Суб’єктамизобов’язальнихвідносинзавждиєконкретновизначені особи, які називаються сторонами зобов’язання.

Зобов’язання — це відношення, розраховане на майбутнє. Як правило, в момент його виникнення сторони не вчиняють жодних дій із виконання зобов’язання. Управомочена особа лише покладається на обіцянку іншої виконати свій обов’язок у майбутньому. Іншими словами, одна сторона зобов’язання виявляє довіру до іншої, поклада­ ючись на її порядність і добросовісність. З моменту виникнення зобо­ в’язання управомочена особа набуває права вимагати від зобов’язаної особи вчинити певну дію (утриматися від вчинення певної дії). Узобов’язанністорона,якамаєправовимоги,називаєтьсякредитором (лат. credo — вірю), а сторона, на якій лежить обов’язок виконати вимогу кредитора (борг), — боржником (debitor)1.

Як правило, кожна із сторін зобов’язання представлена однією особою, але кількість кредиторів та (або) боржників може бути й більшою. Наприклад, якщо неподільна річ (res indivisibiles) у процесі спадкування переходить у спільну власність (communion) двох братів, то всі договори щодо цієї речі укладаються ними спільно.

За наявності декількох осіб хоча б на одній із сторін у зобов’язанні говорятьпромножинністьосібузобов’язанні.Множинністьосібможеіснувати на стороні кредитора (активна множинність), на стороні боржника (пасивнамножинність),наобохсторонах(змішанамножинність).Залежно відрозподілуправчиобов’язківвідповідноміжспівкредиторамиабоспівборжникамирозрізняютьчастковітасолідарнізобов’язання.

1 Див.: Новицкий И. Б. Римское частное право. – М., 1948. – С. 117.

123

ЧастинаІІІ.Зобов’язальне право

Частковимвважається зобов’язання, в якому кредитори (за активної множинності) мають право вимоги до боржника лише у своїй частці, а боржники (за пасивної множинності) зобов’язані виконати тільки певну частину обов’язку. Часткові зобов’язання мають місце в разі подільності предмета зобов’язання (res divisibiles). Зобов’язання із множинністю осіб вважається частковим, якщо інше не встановлено законом або договором.

Усолідарному зобов’язанні кожний із кредиторів має право вимагати від боржника виконання обов’язку в повному обсязі, а кожний із боржників зобов’язаний перед кредитором виконати обов’язок повні­ стю. При цьому пред’явлення позову до одного (співборжника) не звільняє від відповідальності іншого (D. 9. 4. 5).

Узмішаному солідарному зобов’язанні поєднуються множинність із боку кредиторів та множинність із боку боржників із дотриманням принципу солідарного виконання.

Римському праву була відома солідарність двох видів: 1) солідар-

ність у власному (вузькому) розумінні цього слова; 2) кореальність.

Критерієм розмежування цих видів солідарних зобов’язань вважається підстава їх встановлення. Солідарне зобов’язання у вузькому розумінні виникало всупереч волі його учасників на підставі спеціальної постановизакону.Такезобов’язаннявстановлюється,наприклад,уразі вчинення декількома особами майнового злочину1. Підставою виникнення кореального зобов’язання, як правило, був правочин, тобто цей видсолідарногозобов’язаннявстановлювавсязаволеюйогоучасників. Кореальне зобов’язання переважно укладалося у формі стипуляції

(stipulatio).

Сучасні дослідження джерел римського права показали, що в римському праві не існувало принципової різниці між солідарними у влас-

ному розумінні та кореальними зобов’язаннями.

Незважаючи на майновий характер зобов’язання, тривалий час у римському праві воно розглядалося як особистий зв’язок між конкретно визначеними особами (сторонами). Виходячи з цього, суб’єкти могли вступати у зобов’язальні відносини лише особисто, а не через представника. Крім того, впродовж існування зобов’язання суб’єктний склад його сторін не міг змінюватися. Останнє означало, що кредитор та боржник не могли передати відповідно свої право вимоги чи обов’язок іншим особам.

1 Див.: Гримм Д. Д. Лекции по догме римского права / Под ред. и с предисл. В. А. Томсинова. – М.: Зерцало, 2003. – С. 318.

124

Розділ10.Загальне вчення про зобов’язання

Згодом розвиток товарообігу та територіальне розширення Рим­ ської держави призвели до пом’якшення правила про абсолютну непередаваністьправтаобов’язківсторінзазобов’язанням.Закономбули врегульовані випадки та порядок заміни осіб у зобов’язанні.

Найдавнішою підставою заміни осіб у зобов’язанні було універсальне правонаступництво в результаті спадкування1. У зв’язку з тим, що майно, яке належало на праві власності pater familias, фактично задовольняло потреби всієї сім’ї, то в разі смерті глави сім’ї (pater familias)йогоправатаобов’язкипереходилидопідвладнихчленівсім’ї разом із правом власності. У Законах ХІІ таблиць зазначається, що прававимогитаборгиспадкодавцярозподіляютьсяміжйогоспадкоємцями пропорційно до їх часток у спадщині.

Однак не лише смерть особи, яка була стороною у зобов’язанні, могла спричинити необхідність зміни кредитора чи боржника, тому поступово в римському праві з’являються інші конструкції, що дозволяли обминути правило про абсолютну неможливість заміни сторін у зобов’язанні.

Для заміни кредитора у зобов’язанні у Давньому Римі використовували такий інститут, як новація (лат. novatio — оновлення зобо­ в’язання). Сутність новації полягала в тому, що в результаті встановлення нового тотожного за змістом зобов’язання між боржником і третьою особою припинялося існуюче зобов’язання між тим самим боржником і кредитором. Таким чином, для здійснення передачі права вимоги кредитором іншій особі необхідною була і згода боржника. Крім того, якщо виконання первісного зобов’язання забезпечувалося порукою чи заставою, то для нового зобов’язання необхідно було знов укладати відповідно договір поруки чи застави. Безперечно, це ускладнювало процес уступки права вимоги за зобов’язанням.

Пряма уступка права вимоги називалася цесією (сessio). Для здійснення заміни кредитора шляхом цесії використовувався інститут процесуального представництва. У формулярному процесі дозволялося ведення справи не лише безпосередньо позивачем або відповідачем, а й їх представниками. Кредитор, який доручав представляти свої інтереси в суді іншій особі, робив застереження, що цей представник може залишити собі все, що буде стягнуто за позовом. Процесуальний представник заявляв позов від власного імені, нібито саме він і є кредитором. Отже, у разі задоволення позовних вимог саме представник отримував присуджене судом. Кредитор, який уступав своє право ви-

1 Докладніше див. розд. 14 цього підручника.

125