Розділ 9

Права на чужі речі

§1. Особливості виникнення, поняття та види прав на чужі речі

Виникнення прав на чужі речі у приватному праві Давнього Риму було обумовлено необхідністю задоволення інтересів інших осіб шляхом обмеження сукупності правомочностей власника стосовно належ- нихйомуречей.Так,порядізправомвласності(proprietas)—найбільш повним правом на річ з точки зору широти правових можливостей власника — виникли обмежені права на чужі речі (iure in re aliena). Якіправовласності,праваначужіречізабезпечувалинагальніпотреби­ управомоченої особи шляхом надання їй можливості безпосереднього панування над майном, що їй не належало, у межах, визначених договором із власником, заповітом, законом або з інших підстав.

В уявленнях давньоримських юристів, висловлювання яких у загальних рисах не втратили істинності й актуальності до сьогодні, зміст права власності визначав комплекс правомочностей по володінню, користуванню та розпорядженню речами. На відміну від цього, зміст прав на чужі речі розглядався з точки зору можливості здійснення як вказаної «тріади» правомочностей у сукупності, так і окремих із них.

Права на чужі речі (iure in re aliena) виникали шляхом установлення обмежених речових правомочностей на належне іншій особі майно у випадках, якщо суб’єкт римського приватного права не міг у повному обсязі задовольнити свої інтереси лише за рахунок панування над належними йому речами. У цьому разі в нього виникала необхідність задовольнити ці потреби шляхом набуття на визначених законом підставах і подальшого здійснення певних обмежених прав на чуже майно. Слід враховувати, що встановлення права обмеженого користування чужим майном мало місце за умов: 1) здійснення цього права було необхідним для управомоченої особи; 2) встановлення цього права не суперечило закону; 3) встановленням цього права не порушувалися права та законні інтереси власника речі або інших осіб. Саме тому нездійснення наданого права на чужу річ протягом певного строку, його суперечність вимогам закону або порушення інтересів інших осіб у процесі його реалізації мали в кінцевому підсумку втрату цього права.

104

Розділ 9. Права на чужі речі

Особливості прав на чужі речі обумовлювалися таким. По-перше, зміст обмежених речових прав на чуже майно становили правомочності, які мали речовий характер і стосувалися безпосередньо речей (res). Тому носій прав на чужі речі здійснював щодо них належні йому правомочності, незалежно від усіх інших осіб, включаючи власника. По-друге, як і право власності, права на чужі речі становили зміст абсолютних правовідносин. Останніми римські юристи визнавали відносини,вякихнабувачевіправначужіречіпротистоялизобов’язані особи, коло яких є необмеженим. Обов’язок усіх цих осіб, включаючи самого власника майна, мав пасивний характер і полягав в утриманні від дій, які могли б перешкодити суб’єкту права на чужу річ здійсню- ватиналежнійомуправомочності.По-третє,відповіднеправоначужі речі характеризувалося обмеженістю за змістом, а тому і обсяг правомочностей,якімалауправомоченаособа,порівнянозправомвласності завжди був значно вужчий і визначався або власником майна, або положеннями закону. По-четверте, права на чужі речі мали похідний щодо права власності характер. Вони встановлювалися лише стосовно речей, які вже перебували у власності інших осіб.

Задоволення інтересів управомоченої особи у сфері реалізації правомочностей по володінню і користуванню чужим майном потенційно могло здійснюватися кількома шляхами. Зокрема, за рахунок встановлення відносних, зобов’язальних відносин, що виникали між власником і набувачем прав на чуже майно на підставі відповідного договорупропередачумайнавкористування.Крімтого,правоначуже майномоглонабуватисятаздійснюватисяособоювмежахабсолютних, речових відносин. Установлення прав на чужі речі в межах останніх мало певні переваги порівняно з їх виникненням на підставі договору, предметом якого було право користування майном, належним іншій особі. Установлення прав на чужі речі в межах абсолютних відносин характеризувалося більшою стабільністю і, як правило, не обмежувалось у часі. У Давньому Римі не заперечувалося право власника речі на одностороннє розірвання договору у випадках невиконання або неналежного виконання його умов правокористувачем. Це могло створюватинебажаніперепонинашляхубезперешкодногоздійсненняправ та законних інтересів особи, що користувалась чужою річчю на договірних засадах. Нарешті, у разі порушення прав та законних інтересів осіб, які за договором здійснювали право володіння та користування чужим майном, їх захист забезпечувався лише позовами зобо­ в’язального характеру (actio in personam), а можливість застосування

105

Частина ІІ. Речове право

речово-правових (actio in rem) виключалась1. Таким чином, повною

іналежною мірою забезпечити реалізацію прав на чужі речі могло їх виникнення і здійснення в межах змісту речових, а не зобов’язальних відносин.

Окремі види прав на чужі речі виникали з підстав, установлених законом. Ці права полягали в безпосередньому пануванні над річчю

ібули необмеженими в часі (за винятком застави та деяких інших їх видів). При порушенні прав та законних інтересів суб’єктів прав на чужі речі їх поновлення забезпечувалося речово-правовими засобами захисту. Останній мав абсолютний характер і визначався формулою «захист проти всіх і кожного», оскільки поширювався на необмежене коло осіб, включаючи навіть самого власника майна.

Основні види речових прав на чуже майно сформувались у рим­ ському приватному праві й термінологічно визначили окремі положення сучасного цивільного права. Зокрема, володіння, сервітут, емфітев­ зис, суперфіцій закріплені в положеннях актів сучасного цивільного законодавства України (розділ 2 Книги 3 ЦК України) і за своїм основним призначенням та суттю докорінних змін не зазнали.

§ 2. Сервітут (право обмеженого користування чужим майном)

Сервітут (лат. servitutis — підлеглість) — це право обмеженого користування чужою річчю, яке встановлювалося або для створення певних вигод при експлуатації окремої земельної ділянки, або на користь певної особи2. Положення щодо сервітутів були найбільш поширеними в давньому римському приватному праві. Сервітутні права первісно виникли із земельних правовідносин. Наявність деяких корисних властивостей і характеристик одних земельних ділянок, обумовлених їх географічним розташуванням (близькість водоймища, наявність пасовища, криниці, можливість прямого виходу на шлях загального призначення тощо), і неможливість (у разі потреби) їх використання власником сусідньої ділянки обумовили необхідність у конструюванні сервітутних прав. З точки зору співвідношення сер-

вітутних прав із правами власника земельної ділянки вони мали харак-

1 Докладніше див. розд. 5 цього підручника.

2 Римское частное право / Под ред. И. Б. Новицкого и И. С. Перетерского. – М.: Юрид. изд-во М-ва юстиции СССР, 1948. – С. 219.

106

Розділ 9. Права на чужі речі

тер певних обмежень прав власника, однак не настільки суттєвих, щоб набути значення правопорушення. Сервітути дозволяли враховувати не тільки інтереси власника, але і потреби інших осіб, а також суспільства в цілому.

Виходячи із загального призначення права на чужі речі, сервітутні права означали одночасну підпорядкованість однієї речі кільком особам —їївласникутаіншомууправомоченомусуб’єкту.Останнійнабував права здобувати і вилучати корисні властивості речі, обумовлені її господарським призначенням у цивільному обороті, що певним чином обмежувало правові можливості щодо речі її власника. Управомочена особа могла набути сервітутного права в разі виникнення в неї необхідностіузадоволеннівласнихпотребзарахунокздійсненняобме­ женого вилучення корисних властивостей, притаманних речам, які належать іншим особам.

Відомі в римському приватному праві сервітути можна класифікувати таким чином. За підставами їх виникнення — законні, договірні, заповідальні й преторські. Підставою для їх виникнення були від-

повідно закон (lex), договір (contractus), заповіт (testamentum), пре-

торське рішення. Залежно відсуб’єкта,на користь якогоможе встановлюватися сервітут, вони поділялися на земельні (servitutes praediorum) і особисті (servitutes personarum). Земельний сервітут належав особі, як власнику так званої панівної земельної ділянки, тобто тієї ділянки, в інтересах використання якої встановлений сервітут1. Земельний сервітут належав не особі, а ділянці (D. 8. 3. 20. 3). Отже, у разі зміни власника земельної ділянки, на користь якої встановлено сервітут, останній переходив до нового власника разом із правом власності на земельну ділянку. Особистий сервітут встановлювався на користь конкретно визначеної особи.

Установлення сервітуту могло відбуватися, перш за все, на підставі договоруабозаповідальногорозпорядження(легату).Крімтого,досередини І ст. до н. е. сервітути могли набуватися за давністю (usucapio)2.

Сервітутні права могли припинятись у таких випадках. По-перше, на підставі поєднання в одній особі власника, обтяженого сервітутом майна, і особи, в інтересах якої він був установлений. По-друге, у разі відмови від сервітуту управомоченої особи. По-третє, у разі закінчення строку, на який він був установлений, або припинення обстави-

1 Див.: Новицкий И. Б. Римское частное право. – М., 1948. – С. 92.

2 Дождев Д. В. Римское частное право: Учебник для вузов / Под ред. В. С. Нер­ сесянца. – М.: ИНФРА М-НОРМА, 1997. – С. 409.

107

Частина ІІ. Речове право

ни, яка була підставою для виникнення сервітуту. По-четверте, за умови невикористання сервітутного права протягом певного строку. По-п’яте, у разі смерті особи, на користь якої було встановлено особистий сервітут. Існували й інші підстави припинення сервітутних прав.

Земельнісервітути(servitutes praediorum). Предметом земельного сервітуту могли бути земельні ділянки, інші природні ресурси, наприклад природні або штучні водоймища, інше нерухоме майно, зокрема будівлі й споруди. Земельні сервітутні права встановлювалися з метою обтяжень земельної ділянки, інших природних ресурсів або іншого нерухомогомайна.Вони,якправило,характеризувалисянеможливістю­ задоволення суб’єктом сервітутного права своїх потреб іншим способом, не залежали від його особистості та могли передаватися його правонаступникам.

Усвоючергу,земельнісервітути,зоглядунаїхпризначення,також підлягають внутрішній класифікації. Залежно від статусу населеного пункту, в межах якого встановлювався земельний сервітут, вони поді-

лялися на міські (servitutes praediorumurbanorum) та сільські (servitutes praediorum rusticorum). Ураховуючи факт установлення сервітуту стосовно суходолу або відповідного закритого водоймища, земельні сервітутимоглибутисуходільнимиабоводними.Досуходільнихсервітутів належали: право проходу або проїзду возом чужою ділянкою, право гнати худобу через чужу ділянку тощо. Водні сервітути полягати у праві на забір води, водопій худоби, здійснення переправи через водний об’єкт, у інших узгоджених із власником правомірних діях.

Особистий сервітут (servitutis personarum) мав персоналізований характер, тобто, як правило, набувався і здійснювався лише певною особою і припинявся з її смертю або з інших визначених законом підстав. Винятком із загального правила непередаваності особистих сервітутів можна вважати особистий сервітут, що встановлювався на підставідоговоруміжособою,якапретендуваланайоговстановлення, та власником (володільцем) речі. У цьому разі сервітутне право могло переходити до спадкоємців його набувача. Такий договір, як правило, містив положення щодо умов встановлення і подальшого здійснення сервітуту і міг бути як оплатним, так і безоплатним.

З урахуванням широти потреб, що задовольнялися шляхом встановлення сервітуту, вони могли бути публічними і приватними. Приватні сервітути встановлювались на користь обмеженого кола осіб, які набували статусу правоволодільців. Приватний сервітут враховував

108