книги РЭ архив. Часть 4 / РЭ Тодосийчук 2009 учебник
.pdfРОЗДІЛ 11 Зовнішньоекономічні зв’язки та їх роль у розвитку продуктивних сил
регіонів України
11.1. Міжнародний поділ праці, його суть і значення у формуванні зовнішньоекономічних зв’язків
Становлення і розвиток міжнародних економічних відносин визначаються посиленням взаємозв’язків та взаємозалежностей економік окремих країн. В основі світового господарства будь-якої національної економіки лежать міжнародний поділ праці та міжнародний обмін, які передбачають, що виробництво і (або) споживання окремих країн так чи інакше пов’язані між собою.
Поглиблення і розвиток міжнародного поділу праці залежать від, природних (географічних, демографічних і набутих – виробничих, технологічних) факторів, а також соціальних, національних, етнічних, політичних і правових умов. Найважливішим чинником формування міжнародного поділу праці є розвиток виробництва, стан науки й техніки, науково-технічний прогрес, що є початком до спеціалізації виробництва. Можливості спеціалізації певної країни у світовому господарстві визначаються, передусім, національним рівнем продуктивності праці й ефективності виробництва, а відтак – витратами виробництва товарів та їх конкурентоспроможністю на світовому ринку.
Зростаюче значення міжнародних економічних відносин пов’язане з формуванням і розвитком промисловості, машинної індустрії. Виникнення нових галузей і видів виробництва, збільшення продуктивності праці розширили можливості вивозу і продажу за кордон значної частини виробленої продукції. Водночас, поява транспортних засобів дала змогу перевозити товари на значні відстані й у великих кількостях. Усе це сприяло зародженню й інтенсивному розвитку міжнародної торгівлі, розширенню економічних зв’язків та спеціалізації окремих країн на переважаючому виробництві тих чи інших продуктів.
У XIV-XVIІ ст. становлення мануфактурного виробництва вимагало істотного розширення ринків збуту та забезпечення стійкого надходження сировини, в тому числі й імпортної. Тому торговельні зв’язки різних країн якісно змінились: із другорядних, дріб’язкових національних відтворювальних процесів вони перетворились в істотний фактор, забезпечуючи міжнародний поділ праці та впливаючи на виробничу й експортну спеціалізацію країн-учасниць.
Спочатку епіцентрами такого поділу праці були лише технічно передові для свого часу держави. Згодом національні економіки створили специфічну об’єднану сферу – світову економіку або світове господарство, яке обмежувалося порівняно вузьким колом країн, що брали участь у поділі праці. З поширенням мануфактурного, а пізніше – індустріального виробництва розширилися межі світового господарства, яке до кінця XIX ст. досягло глобальних масштабів.
351
УXX ст. екстенсивний розвиток інтернаціоналізації господарського життя на базі торгівлі був доповнений вивозом позичкового і виробничого капіталів. Це призвело до формування транснаціональних корпорацій, у результаті чого почали складатися міжнародні виробничо-коопераційні зв’язки.
Удругій половині XX ст. зростаюча взаємозалежність національних господарств і цілісність світової економічної системи вступили в нову фазу, яка характеризується подальшим поглибленням міжнародного поділу праці, інтенсивним розвитком міждержавної спеціалізації й кооперування виробництва на рівні фірм і підприємств, що було викликано такими обставинами:
випереджаючим зростанням обробної промисловості;
поліпшенням міжнародної транспортної інфраструктури на основі НТП;
через інформаційну революцію на базі бурхливого розвитку електроніки, кібернетики, використання космічних супутників зв’язку відбувся переворот у засобах телекомунікацій;
значним стрибком у розвитку ТНК, які виникли ще на початку століття;
якісними змінами в сфері міжнародного ринку позичкових капіталів.
Усі ці зрушення у сферах виробництва, комунікацій, торгівлі, зарубіжного інвестування і фінансів перетворили міжнародну економіку в цілісний глобальний організм, спаяний не просто міжнародним поділом праці, але й гігантськими за своїми масштабами виробничо-збутовими структурами, глобальною фінансовою системою і планетарною інформаційною мережею. На світовому економічному просторі розміщення продуктивних сил, галузева структура інвестицій, виробництва і збуту визначаються суб’єктами господарського життя з урахуванням глобальної кон’юнктури, а економічні піднесення і спади набувають всесвітнього характеру.
Міжнародний поділ праці – це спеціалізація виробництва окремих країн на певних видах продукції (робіт, послуг), що обумовлює наступний міжнародний обмін цими продуктами.
Міжнародний поділ праці спрямований на реалізацію досягнень науково-технічної революції та є як універсальним способом розвитку продуктивних сил, так і суспільним чинником, який є основою для природного фактора в розміщенні виробництва.
Міжнародний поділ праці проводиться для підвищення ефективності виробництва, економії витрат суспільної праці, раціонального розміщення виробничих ресурсів.
Нині розвиток традиційних форм міжнародного поділу праці доповнюється інтеграційними процесами і діяльністю транснаціональних корпорацій. У цих процесах найбільш вираженими є інтенсивність обміну і зростаюча мобільність факторів виробництва стосовно національних територій.
За сучасних умов жодна країна не може претендувати на повноцінний економічний розвиток без залучення її до міжнародних господарських
352
зв’язків. “Здоров’я” економіки будь-якої країни тісно пов’язане з економічною політикою інших країн, а форма участі у світовому поділі праці, як правило, залежить від географічного положення держави, відмінностей у природно-кліматичних умовах країн, від їх ресурсного забезпечення та розвитку продуктивних сил.
11.2. Зовнішньоторговельна діяльність України на сучасному етапі
Зовнішньоторговельна діяльність передбачає обмін товарами, послугами і капіталом між різними країнами. Звідси: зовнішня торгівля – міжрегіональний обмін товарами, послугами і капіталом (отримання кредитів). На розвиток зовнішньої торгівлі впливають такі фактори: поглиблення міжнародного поділу праці й інтернаціоналізації виробництва; розвиток процесів торгово-економічної інтеграції, знищення регіональних бар’єрів, формування спільних ринків, зон вільної торгівлі та ін.
Аналіз особливостей розвитку зовнішньої торгівлі України за останні роки свідчить про те, що поряд з певними позитивними змінами (збільшення товарообороту, зростання обсягів наданих послуг, деяке зменшення рівня бартеризації торгівлі) мають місце і такі деструктивні процеси, як скорочення фізичних обсягів експорту та імпорту багатьох видів продукції, відплив капіталу за кордон, переважно сировинний характер збуту з подальшим витісненням з внутрішнього ринку вітчизняної продукції.
Державне регулювання зовнішньоторговельної діяльності України полягає у створенні системи стимулів, спрямованих на ліквідацію дисбалансу між експортними та імпортними потоками в економіці держави, поліпшення стану платіжного балансу, зменшення залежності від імпорту.
Регулююча роль держави проводиться через прийняття низки законів про зовнішньоекономічну діяльність, пакету підзаконних актів, різноманітних постанов і рішень уряду та інструменти державного регулювання: тарифи, квоти, податки, міждержавні договори і угоди, заходи щодо стимулювання експорту й імпорту, кредитування, страхування експортних і кредитних ризиків, гарантування експорту. Своєчасне запровадження в Україні фінансово-економічних інструментів підтримки експортної діяльності та участі національних підприємств у міжнародних тендерах дозволить поліпшити загальну структуру експорту, закріпитися на нових ринках збуту тощо.
Головними економіко-правовими документами, що регулюють розвиток зовнішньоекономічної політики України та сприяють її входженню у світове господарство, є Закони України: “Про зовнішньоекономічну діяльність” (квітень 1991 р.), “Про створення експортно-імпортного банку” (січень 1992 р.), “Про єдиний митний тариф” (1992 р.), “Про іноземні інвестиції” (березень 1992 р.), “Про загальні засади створення та функціонування спеціальних (вільних) економічних зон” (1993 р.), “Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті” (1996 р.) та інші.
Для державної підтримки розвитку експорту прийнято Програму
353
стимулювання експорту продукції, якою передбачається запровадження механізмів зростання виробництва конкурентоспроможних товарів та послуг, створення умов для нарощування обсягів і підвищення ефективності українського експорту, у тому числі високотехнологічних виробництв (розпорядження Кабінету Міністрів України від 26 листопада 2001 р. № 498-р); затверджено Методику відбору конкурентоспроможних проектів з розвитку експортного потенціалу України, використання якої дозволить формувати реєстр конкурентоспроможних проектів розвитку експорту (наказ Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції України від 15 січня 2002 р. № 13; прийнято Комплексну програму утвердження України як транзитної держави у 2002-2010 роках, якою передбачено залучення додаткових надходжень до бюджетів усіх рівнів за рахунок збільшення обсягів транзитних перевезень пасажирів і вантажів через територію України (Закон України від 7 лютого 2002 р.№ 3022-ІП); утворено Міжвідомчу комісію з питань транспортних коридорів та транзитної політики, на яку покладено роботу підготовки пропозицій у частині організації виконання Програми створення та функціонування національної мережі міжнародних транспортних коридорів в Україні і Комплексної програми утвердження України як транзитної держави у 2002-2010 роках (постанова КМ України від 11 липня 2002 р. № 965).
Україна стає дедалі відкритішою для зарубіжних партнерів, оскільки ринкові принципи все активніше впроваджуються в господарське життя країни. Організація зовнішньої торгівлі, її структура і динаміка багато в чому характеризують національну економіку, її проблеми і перспективи розвитку, а також ступінь впливу на світогосподарські зв’язки. Значну роль у зовнішній торгівлі України відіграють розвинуті країни. Хоча держава традиційно прив’язана до економіки країн СНД, її нинішня зовнішньоторгова орієнтація на країни ЄС, Північної Америки й інші країни з розвинутою ринковою економікою.
Процес переходу України до ринкової економіки вимагає створення необхідних передумов для інтеграції до міжнародної системи економічного і наукового співробітництва. Однією з найважливіших частин системи регулювання зовнішньоекономічної діяльності вважаються заходи щодо контролю за експортом стратегічних товарів і технологій.
Українські товари на світовому ринку характеризуються низькою конкурентоздатністю, що призводить до стримування нарощування експорту та звуження як внутрішніх, так і зовнішніх ринків збуту. Недосконала структура українського експорту, в якій переважають товари з низьким ступенем переробки; повільна структурна перебудова експортоорієнтованих галузей; недосконала нормативно-правова база, в частині створення важелів економічного впливу на зростання експорту унеможливлює виробництво товарів, що відповідають сучасним світовим стандартам.
Лібералізація зовнішньоекономічної діяльності сприяє проникненню на внутрішній ринок, як правило, неякісних, але дешевих товарів, що поступово знищує національне виробництво, перетворюючи Україну на периферію
354
світового господарства. Приблизно половину всього експорту України становить продукція металургії та хімічної промисловості.
На майбутнє в Україні передбачається розвивати ті галузі, які мають прискорений оборот капіталу і забезпечують потреби населення. Сюди потрібно віднести харчову і легку промисловості, а також галузі, які забезпечують їх сировиною, та відповідну інфраструктурну сферу.
Легка промисловість має не тільки забезпечувати проблеми внутрішнього ринку, але й бути експортоорієнтованою галуззю. Залежність легкої промисловості від імпорту визначає особливий шлях її розвитку через створення спільних підприємств з виробниками сировини та створення власної сировинної бази.
Існуючу непропорційність потрібно ліквідувати у потужностях вирощування, збереження і переробки сільськогосподарської продукції. Головний акцент робиться на цукробуряковий комплекс, який тепер є найбільшим експортоорієнтованим комплексом України.
Традиційно Україна вважається країною з великим науково-технічним та інтелектуальним потенціалом, але все-таки за останні роки не спостерігалося збільшення експорту продукції наукомістких галузей, розширення обсягів виробництва якої мало б позитивний вплив на збереження інтелектуального потенціалу, хоча в економічних зв’язках із зарубіжними країнами наша держава використовує науково-технологічне співробітництво, до якого належить торгівля патентами, ліцензіями і тощо.
Оскільки Україна є однією із сполучних ланок між Заходом і Сходом, то поліпшення умов її торгівлі з країнами Західної Європи є найважливішим пріоритетом у її ж зовнішньоторгівельній політиці. Значимим для України залишається й забезпечення розвитку багатосторонніх відносин з державамичленами СНД, зокрема в плані зміцнення торговельного співробітництва, розширення і поглиблення відносин з провідними західноєвропейськими країнами, США, Канадою. Розвиток зовнішньоторгівельної активності на Сході також сприятиме піднесенню ролі України у світовому просторі.
Джерело: Держкомстат.
Рис. 11.1. Товарна структура українського експорту
355
За останні роки в розвитку українського експорту складалися позитивні тенденції, зокрема зовнішня торгівля України зберігає тенденції подальшого розвитку (рис. 11.1.). Зростає значення України як надійного партнера з транзиту енергоносіїв з Росії до Заходу, враховуючи заінтересованість низки іноземних держав та провідних транснаціональних нафтових компаній до участі в консорціумі з експлуатації нафтопроводу Одеса-Броди та значну кількість попередніх заявок на постачання нафти.
Разом з тим, існують певні проблеми з реалізацією проектів, пов’язаних з АН-140 та АН-70, оскільки урядами провідних країн буде стимулюватися закупівля техніки винятково західного виробництва (більша вартість західних аналогів розцінюється як додатковий чинник збереження робочих місць та виробничих потужностей у США та країнах ЄС); зменшення обсягів експорту продукції чорної металургії у зв’язку із тенденціями зменшення вартості сталі на світовому ринку. Український експорт в багатьох країнах наштовхується на політичні бар’єри у вигляді антидемпінгових розслідувань та нетарифних заходів через лобіювання власних інтересів виробниками країн-імпортерів української продукції.
Зовнішньоторговельні зв’язки України мають орієнтуватися на збільшення питомої ваги в експорті готових виробів, на значне скорочення поставок сировини. У структурі імпорту переважає продукція, що не виробляється в Україні, або виробляється в обмеженій кількості, але необхідна для задоволення потреб внутрішнього споживання і випуску експортних товарів. Наша країна залежить від постачання паливноенергетичних ресурсів, медикаментів, кольорових металів, обладнання і комплектуючих, в яких держава не забезпечує свої потреби за рахунок власного виробництва.
Україна імпортує продовольчі товари та продукти їх переробки; понад 56 % імпорту країни становить мінеральне паливо, нафта, нафтопродукти і газ, тому для нас життєво важливо забезпечити себе альтернативними джерелами постачання енергоносіїв та мати власні ринки збуту товарів продуктової та виробничої сфер.
Для поліпшення механізму державного регулювання імпортної політики потрібні заходи, спрямовані на забезпечення диверсифікації джерел поставок продукції виробничо-технічного призначення, насамперед продукції критичного імпорту, з метою зменшення ресурсної залежності від монопольних постачальників, а також посилення захисту національних виробників та внутрішнього ринку, стимулювання імпорту сучасного обладнання, техніки, механізмів та квотних технологій (удосконалення тарифних методів регулювання у разі проведення експортно-митних операцій).
Основною метою державної політики є розробка та впровадження законодавчої та договірно-правової бази захисту і просування національних зовнішньоекономічних інтересів на світові ринки, стимулювання експорту високотехнологічної продукції та послуг тощо.
Особливий інтерес для України становить досягнення стратегічно
356
важливої мети переходу від експорту сировини до експорту готової продукції. Деякі заходи можуть вживатися у комбінації політики заміни імпорту з агресивною політикою сприяння експорту.
Розробка програми стабілізації та розвитку зовнішньоторговельних зв’язків має включати оцінку можливостей сучасного експортного потенціалу України, першочергових імпортних потреб, у зв’язку з чим стратегічними напрямами діяльності уряду слід вважати:
o підвищення та нарощування випуску конкурентоздатної продукції;
o активне використання специфічних ставок ввізного мита на імпортні товари та посилення контролю за якістю імпортних товарів;
oнадання пільг і допомоги вітчизняним товаровиробникам, які займаються експортом продукції та вкладають інвестиції в галузі та виробництва,
шляхом зменшення податкового тиску, сприяння отриманню кредитів, проведення активної митно-тарифної політики (тобто створення умов для експортної орієнтації промислового виробництва);
oрозробку комплексної національної стратегії економічно збалансованого розвитку промислового виробництва з виділенням пріоритетів науковотехнологічного (модернізація машинобудування, металургійної промисловості), експортнозорієнтованого розвитку та підтримання
виробників, які працюють в авангардних галузях і секторах економіки;
oзапровадження в експортно-імпортних операціях механізму зустрічних закупівель, за яких імпорт будь-якої продукції проводиться тільки за умови зустрічного експорту продукції з країни імпортера.
Крім цього, витрати на кредитування експорту, страхування експортних кредитів та капіталу, який вивозиться і фінансується із бюджету, стимулюють експорт, а в довгостроковому плані поліпшують платіжний баланс, відкривають для економіки країни нові закордонні ринки, сприяють забезпеченню поставок на внутрішній ринок необхідних товарів із-за кордону.
Слабкість позицій України на світових ринках пояснюється не тільки головною причиною низької конкурентоздатності вітчизняних товарів, а й малоефективною політикою стимулювання експорту, що в першу чергу пов’язано з недостатньою кількістю фінансових ресурсів. Перед Україною стоїть завдання не лише інтегруватися у світове господарство, а й зайняти в ньому місце, адекватне її ресурсному, промисловому і науково-технічному потенціалу. Важливим напрямом політики інтеграції України у світове господарство є залучення іноземного капіталу у вигляді прямих вкладень, які несуть необхідну нам технологію, налагоджені зв’язки на світовому ринку, поліпшення якості продукції й інші переваги.
11.3. Економічні зв’язки України з країнами СНД
З розпадом центральної (союзної) влади після серпневих подій 1991 р. у Москві, для підписання нового союзного договору уряд створив новий проект – Союз Суверенних Держав (ССД), який став майбутньою копією Біловезьких угод 1992 р. про СНД.
357
До складу Співдружності увійшли такі країни: Азербайджан, Білорусь, Вірменія, Грузія, Казахстан, Киргизстан, Молдова, Росія, Таджикистан, Туркменистан, Узбекистан, Україна.
Складовою частиною перехідної концепції формування міжнародних економічних відносин є розвиток інституційних та правових основ СНД. Утворення нових держав визначило організаційно-правові засади Співдружності, які знайшли відображення в Угодах про координаційні інститути, Декларації про дотримання принципів співробітництва та в інших документах, прийнятих на початку існування Співдружності. Був створений Економічний суд СНД, який вирішує питання суперечок у разі невиконання економічних зобов’язань, передбачених угодами й іншими актами Співдружності, а також суперечок згідно з нормативними актами, що приймаються країнами-учасницями.
Угодами, прийнятими в 1992 р., передбачене створення більше 40 координаційних інститутів Співдружності, зокрема: Консультативна економічна робоча комісія при Раді глав держав і Раді глав урядів, Правова консультативна Рада, Міждержавний банк, Митна рада, Рада керівників статистичних служб і Статистичний комітет.
Угалузі військової політики діє Рада міністрів оборони Співдружності, Рада колективної безпеки держав, Рада командуючих прикордонними військами. Відповідно до підписаних угод утворені органи галузевого співробітництва, а саме: рада із залізничного транспорту, електроенергетична рада, міждержавні ради із космосу, науково-технічної інформації, гідрометеорології, науково-технічна й економічна ради.
Особлива роль у створенні законодавчої бази для успішної діяльності СНД належить національним парламентам, які, з одного боку, мають вести роботу щодо ратифікації договорів і угод, прийнятих урядами, а з іншого – реалізовувати в законодавстві ті умови, з яких досягнуті угоди. Тут чільне місце займає міжпарламентська Асамблея учасників СНД, яка, створюючи модельне законодавство, допомагає національним парламентам збалансовувати нормативну базу з метою інтеграції та співробітництва.
Незважаючи на спільність історичного розвитку, технологічну взаємозалежність, інтеграційні процеси на постсоціалістичному просторі відбувалося вкрай повільно та непослідовно. Нині доводиться констатувати, що рівень економічного зближення і відповідаючого йому взаємного політичного довір’я всередині СНД не вийшов за межі першої стадії інтеграції – утворення зони вільної торгівлі. Крім того, не виконуються повною мірою й умови, що відповідають цій стадії.
Увересні 1993 р. країни СНД підписали договір про створення Економічного Союзу, у межах якого було заплановано послідовне поглиблення економічної інтеграції, що передбачає поетапний рух держав-учасниць від зони вільної торгівлі до спільного ринку товарів, послуг, праці та капіталу. Подальший розвиток положення цього договору отримали в квітні 1994 р., коли Казахстан, Киргизія й Узбекистан підписали договір про створення єдиного економічного простору. У березні 1996 р. був підписаний договір між
358
Білоруссю, Казахстаном, Киргизією і Росією про поглиблення інтеграції в економічних і гуманітарних галузях, а в квітні 1996 р. – між Білоруссю і Росією про утворення глибоко інтегрованої політичної та економічної Спільноти, на основі якої через рік був створений Союз Білорусі та Росії.
2 квітня 1996 р. президентами Росії та Білорусі був підписаний Договір про утворення Спільноти. Для створення єдиного економічного простору, ефективного функціонування спільного ринку і вільного переміщення товарів, послуг, капіталів і робочої сили передбачалося до кінця 1997 р. синхронізувати етапи, строки і глибину економічних реформ, створити єдину нормативно-правову базу для усунення міждержавних бар’єрів і обмежень щодо рівних можливостей для вільної економічної діяльності, завершити створення спільного митного простору з об’єднаною службою управління, а також уніфікувати грошово-кредитні і бюджетні системи для створення умов запровадження спільної валюти. Після підписання Договору були сформовані робочі органи Спільноти: Вища Рада, Виконавчий комітет, Парламентські збори, Комісія з науково-технічного співробітництва.
Значним кроком до досягнення єдності та інтеграції стане формування Платіжного союзу, вдосконалення в його рамках платіжно-розрахункових і кредитно-фінансових відносин. Важлива роль відводиться міждержавним фінансово-промисловим групам (МФПГ).
В інтересах поглиблення інтеграційних процесів затверджена і реалізується Програма синхронізації та єдиної спрямованості економічних реформ у двох країнах, яка передбачає узгодження національних програм і правових актів з питань приватизації, розвитку грошово-кредитної та податкової сфер, фондових ринків і тощо.
Що стосується утвореного в березні 1996 р. митного “союзу п’яти” у складі Росії, Білорусі, Казахстану, Киргизії, а з 1998 р. і Таджикистану, то об’єднання цих держав почало формуватися 6 січня 1995 р. з часу підписання Угоди про Митний союз між Росією і Білоруссю, а також Угоди про Митний союз між Росією, Білоруссю і Казахстаном від 20 січня 1995 р.
Киргизстан приєднався до цих угод 29 березня 1996 р. Тоді ж цими державами було підписано Договір про поглиблення інтеграції в економічній і гуманітарній галузях. 26 лютого 1999 р. до угод про Митний союз і до названого Договору приєднався Таджикистан.
Згідно з Договором про поглиблення інтеграції в економічній та гуманітарній галузях були затверджені спільні органи управління інтеграцією: Міждержавна Рада, Інтеграційний Комітет (постійно діючий виконавчий орган), Міжпарламентський Комітет. Інтеграційний Комітет у грудні 1996 р. був наділений ще й функціями виконавчого органу Митного союзу. Для становлення ефективного митного союзу слід формувати спільні органи з поступовим набуттям ними наднаціональних повноважень.
Центральноазіатська економічна спільнота (“четвірка”) розпочала свою діяльність 10 лютого 1994 р., коли Казахстаном, Киргизстаном і Узбекистаном було укладено Договір про створення єдиного економічного простору, а 26 березня 1998 р. до Договору приєднався Таджикистан.
359
У рамках Договору 1994 р. було створено Міждержавну раду та її Виконавчий комітет, а потім – Центральноазіатський банк розвитку і співробітництва. Розроблену Програму економічного співробітництва, якою передбачено створення міждержавних консорціумів у галузі електроенергетики, вжиття заходів із раціонального використання водних ресурсів, видобутку і переробки мінерально-сировинних ресурсів.
Держави Центральної Азії мають багато спільного в історії, культурі, мові, релігії. Триває спільний пошук розв’язання проблем регіонального розвитку. Але економічній інтеграції цих держав заважає аграрносировинний тип їхніх економік. Тому терміни реалізації концепції створення єдиного економічного простору на території цих держав будуть визначатися структурним реформуванням їх економік і залежати від рівня їх соціальноекономічного розвитку.
Офіційно створення альянсу Грузії, України, Азербайджану і Молдови (ГУАМ) бере початок з Комюніке про співробітництво, підписане 1997 р. главами цих держав на зустрічі в рамках Ради Європи в Страсбурзі. У цьому документі глави держав декларували готовність до економічного і політичного співробітництва. Утворення цього альянсу можна пояснити певними політичними й економічними причинами, зокрема: потребою у об’єднанні зусиль і координації діяльності для реалізації проектів євразійського і транскавказького транспортних коридорів; налагодженні спільного економічного співробітництва; об’єднанні позицій у сфері політичної взаємодії між собою та ставленні до НАТО; співробітництві з питань боротьби з сепаратизмом і регіональними конфліктами. Стратегічне партнерство держав цього альянсу, крім геополітичних міркувань, координації торгово-економічного співробітництва в рамках ГУАМ, дозволяє Азербайджану мати постійних споживачів нафти і зручний маршрут для її експорту, а Грузії, Україні і Молдові – отримати доступ до альтернативних джерел енергоресурсів і стати важливою ланкою в їх транзиті.
Таким чином, незважаючи на те, що за останні роки між колишніми радянськими республіками встановились і нині переважають двосторонні економічні відносини, на пострадянському просторі в рамках СНД виникли об’єднання окремих держав (союзи, партнерства, альянси): Союз Білорусі та Росії – “двійка”, Центральноазіатська Економічна Спільнота Казахстану, Киргизстану, Таджикистану й Узбекистану – “четвірка”, Митний союз Білорусі, Росії, Казахстану, Киргизстану, Таджикистану – “п’ятірка”, альянс Грузії, України, Азербайджану і Молдови – “ГУАМ”.
В Україні для введення в дію напрацьованої в рамках СНД нормативноправової бази щодо забезпечення функціонування зони вільної торгівлі були прийняті: Закон України “Про ратифікацію Угоди про основні напрями співробітництва держав-учасниць Співдружності Незалежних Держав у галузі захисту прав споживачів” від 7 березня 2002 р. №3102-111; Постанова Кабінету Міністрів України “Про затвердження Угоди між державамиучасницями Співдружності Незалежних Держав про співробітництво і взаємну допомогу з питань додержання податкового законодавства і взаємну
360