книги РЭ архив. Часть 4 / РЭ Тодосийчук 2009 учебник

рахунок переміщення найбільш працета матеріаломістких виробництв за кордон;

–опанування новим ринком та надбання комерційного досвіду роботи на ньому;

–підвищення ефективності системи збуту, що досягається за рахунок зниження конкуренції, погодження виробничої та комерційної діяльності, квотування продукції;

–диверсифікація сфери діяльності.

Урезультаті наявності такої різноманітності рушійних сил спільного підприємства у кожного партнера по спільному підприємству можуть бути різноманітні економічні інтереси. У такій ситуації логічно доцільним є створення певного механізму погодження інтересів учасників спільного підприємства. Цей механізм містить етапи, що передбачають виявлення:

–економічних інтересів майбутніх партнерів по спільному підприємству;

–сфер можливих зіткнень інтересів;

–ступеня уражень інтересів;

–важелів економічного, організаційного та правового характеру, що

найбільшою мірою пом’якшували б суперечності, що виникають.

СП є однією з таких форм, що дає змогу реалізувати економічні інтереси учасників міждержавного співробітництва, котрі не можуть бути реалізовані за інших рівних умов через інші форми, які можуть бути результатом їхнього компромісу. Отже, воно є формою залучення іноземного капіталу, що створює певну зацікавленість для всіх учасників цього процесу, оскільки є засобом досягнення цілей, що виходять за межі можливостей кожного окремого учасника. Порівняно з іншими формами СП забезпечують найбільшу соціальну ефективність співробітництва.

9.3. Регіональні науково-технологічні парки

Світовий досвід засвідчує, що одним з найефективніших шляхів державної підтримки високотехнологічних, наукомістких, екологічно чистих виробництв є створення регіональних науково-технологічних парків (РНТП). Вони формуються на базі одного чи кількох провідних вузів регіону за участю зацікавлених виробничих підприємств, що здатні впроваджувати високі технології.

Ядром РНТП (або технопарків) є фірми (малі підприємства), які об’єднують висококваліфікованих науковців і фахівців, що займаються розробкою та підготовкою до впровадження нових технологій. Належні умови для функціонування цих фірм створює інфраструктура парку, найважливішими елементами якої є централізовані бази засобів дослідження і технологічного обладнання, обчислювальний центр тощо.

Технопарки утворюють організаційну основу інноваційних процесів, відіграють важливу роль у перенесенні високих технологій зі сфери фундаментальних розробок у виробництво і сприяють комерціалізації науки,

321

позитивним структурним зрушенням в економіці, зростанню конкурентоспроможності продукції на світовому ринку.

Технопарки можуть значно відрізнятися за масштабністю, структурою та обсягом послуг, що надаються, мірою наукомісткості, складом учасників.

Узв’язку з ускладненням структури технопарків виділяють такі основні їхні типи:

–“інкубатори” – інноваційний центр, інкубатор бізнесу, науковий готель тощо;

–технологічні парки – науковий, промисловий, екологічний, конверсійний, інноваційний, бізнес-парк тощо;

–технополіси;

–регіональні науково-технологічні парки.

Воснові ієрархічної будови технопаркових утворень лежить модульний принцип. Первинним елементом, що використовується при їх побудові, є інкубатор. Технопарк становить сукупність центрів, кожний з яких реалізує спеціалізований набір інноваційних послуг. Технополіс – це сукупність технопарків, інкубаторів і комплекс різноманітних структур, що забезпечують життя міста. Регіональний науково-технологічний парк може включати технополіси, технопарки та інкубатори, а також розгалужену інфраструктуру, що підтримує наукову і виробничу діяльність.

Ефективність технопарків багато в чому зумовлена тісними зв’язками з дослідними закладами. Як правило, технопарки створюються в безпосередній близькості до великих університетських центрів. Створені в технопарках підприємства залучають для роботи над замовленнями наукових працівників університету, які, в свою чергу, одержують можливість впроваджувати в практику свої дослідження, надавати фірмам консультаційні послуги.

Світовий досвід створення технопарків дає можливість виділити чинники, що сприяють їхньому подальшому формуванню:

o наявність у регіоні науково-дослідних закладів високого класу (університетів, технічних вузів, державних НДІ), високотехнічних фірм, що мають потужний дослідницький потенціал;

o наявність стабільного колективу кваліфікованих спеціалістів різних категорій;

o можливість придбання або оренди на пільгових умовах земельної ділянки і виробничих установ;

o наявність досконалої технологічної інфраструктури та розвиненої індустрії ділових послуг, що включає розробку програм для ПЕОМ;

o можливість технологічного обслуговування та ремонту дослідної техніки, управлінського консультування;

o доступ до джерел ризикового капіталу.

Ці чинники у різних комбінаціях фігурували при формуванні технопарків у багатьох країнах.

Проект “технопарк” передбачає новий підхід до регіонального розвитку.

Уньому робиться акцент на створення “м’якої” інфраструктури. Це передбачає наявність кваліфікованих кадрів, наукових технологій,

322

інформаційного навчання, капіталу, що вкладається в нові недосліджені галузі, та мережі комунікацій.

Значення проекту “технопарк” полягає ось у чому:

у межах технопарків має здійснюватися максимальне зближення науки та виробництва;

технопарки можуть сприяти структурній переорієнтації економіки; технопарки характеризуються як сталі, достатньо автономні

мікросистеми, що зосереджені в країні. Вони можуть відігравати роль дублюючих промислових баз, що в принципі підвищує сталість економічного механізму в цілому. Бізнес-інкубатори вчені розглядають як один з потенційно найсильніших економічних важелів прискореного впровадження інновацій та економічного розвитку.

Головне призначення бізнес-інкубатора – першочергова підтримка малого, переважно інноваційного, підприємництва. Вчені, інженери, винахідники, котрі бажають організувати власний бізнес, отримують в інкубаторі пільговий доступ до всього необхідного для здійснення своїх ідей. Фірми, що створюються, проходять через бізнес-інкубатор низку етапів (рис. 9.2).

Бізнес-інкубатор здає в оренду офісне устаткування і виробничі приміщення на вигідних для підприємців умовах, надає різноманітні офісні послуги, наприклад, можливість користуватися електронним устаткуванням (персональними комп’ютерами, копіювальними машинами, телефаксами тощо), канцелярськими послугами. Технічна допомога включає проведення інженерних розробок продукту і технологій. Маркетингова – підбір спеціалізованої літератури про продукт та ринки збуту, сприяння реалізації, рекламне обслуговування тощо. Консультації з менеджменту включають аналіз грошових надходжень, податків, огляд і роз’яснення офіційних фінансових документів, юридичну допомогу при реєстрації фірми й організаційно-фінансову підтримку (пошук та рекомендація потенційного інвестора, складання бізнес-плану тощо).

Рис. 9.2. Етапи проходження через бізнес-інкубатор

323

Характерною організаційною рисою бізнес-інкубаторів є передусім те, що вони займаються розробкою не конкретного товару, а незалежного господарського суб’єкта.

Критерії ефективності діяльності бізнес-інкубатора можна поділити на дві групи показників:

–показники, що характеризують бізнес-інкубатор як різновид комерційної структури: обсяг прибутку, рентабельність тощо;

–показники, що відображають специфіку бізнес-інкубаторів та вирішувані з їхньою допомогою проблеми. Це кількість і розмір фірм, що діють на площах бізнес-інкубаторів; їхній вік, спеціалізація, темпи економічного зростання; частка фірм, що припиняє свою діяльність через комерційну неспроможність або необґрунтованість закладених

в її основу ідей.

Нові фірми, як правило, зазнають банкрутства через незнання потенційного ринку своїх товарів та послуг, низьку управлінську кваліфікацію співробітників, нестачу первинного капіталу. Практично всі перелічені проблеми вирішують бізнес-інкубатори.

З появою РНТП створюються сприятливі умови для вирішення низки державних, регіональних, вузівських та виробничих проблем. Зокрема, зростають масштаби і темпи розвитку наукомістких та екологічно чистих галузей економіки; поліпшується місце країни в міжнародному поділі праці; оздоровлюється природне середовище; зміцнюється технічна та організаційна бази наукових досліджень у вузі; розширюються можливості для підготовки висококваліфікованих наукових кадрів та формування нових наукових шкіл; підвищуються технічний рівень, якість, конкурентоспроможність продукції тощо.

Існує низка умов, що робить появу РНТП в Україні не тільки можливою,

ай необхідною, а саме:

–наявність великого науково-технологічного потенціалу, зосередженого у багатьох вузах, академічних та галузевих наукових закладах;

–широкомасштабна конверсія, що супроводжується вивільненням значного інтелектуального потенціалу, виробничих потужностей і ресурсів, які можна було б організувати у межах нових науковотехнологічних структур;

–зростаюча хвиля ділової активності, в тому числі серед інтелектуалів,

що прагнуть знайти спосіб самореалізації.

Форми і методи підтримки інноваційного малого і середнього бізнесу, що склалися у світовій практиці, становлять значний інтерес як для України в цілому, так і для окремих її регіонів. Перспективним напрямом є формування технопарків поблизу великих культурно-історичних та наукових центрів (Києва, Харкова, Одеси, Дніпропетровська), а також у Криму.

324

9.4. Регіональні ринки

За своєю сутністю регіональний ринок є сукупністю високоспеціалізованих соціально-економічних процесів і відносин у сфері обігу, що формуються під впливом особливостей попиту і пропозиції кожного територіально-адміністративного утворення.

Регіональні ринки неоднорідні, їх можна класифікувати за такими ознаками: територіальний масштаб або ареал ринку; місце товарів і послуг у регіональному відтворювальному процесі; споживчі властивості товарів; функціональні особливості руху товарів і формування товарних ресурсів; формування руху робочої сили тощо.

Багаторівневий характер територіальної організації сфери обігу передбачає різний територіальний масштаб або ареал ринків. Мова йдеться про інтегральні ринкові утворення в межах певної територіальної таксономічної одиниці.

За територіальним масштабом або ареалом ринку можна виділити такі види регіональних ринків: поселенські в населених пунктах сільської місцевості, районні, міжрайонні, міські, обласні, міжобласні, загальнодержавні, міждержавні. Для кожного виду ринку характерна відповідна інфраструктура з особливостями розміщення, розвитку і функціонування; місткість, канали і схеми руху товарів.

За місцем товарів і послуг у регіональному відтворювальному процесі виділяють споживчий ринок, ринок засобів виробництва, ринок капіталу і цінних паперів, ринок праці. Крім інтегральних ринків товарів і послуг, що охоплюють все коло потреб населення, можна виділити ринки певних товарних груп і окремих видів продукції, а саме: ринки одягу, взуття, лляних

ішерстяних тканин, цукру, фруктів, лісоматеріалів тощо.

Воснову регулювання становлення регіональних ринків має бути покладено науково обґрунтовану схему економічної регіоналізації сфери обігу. Такий підхід передбачає визначення центрів концентрації та регіональної спеціалізації виробництва продукції та зон збуту. При цьому треба виходити з того, що рух товарів має здійснюватися з регіонів виробництва через оптові організації, що мають більш сприятливе положення щодо регіонів споживання. Крім того, має враховуватися порівняльна ефективність руху різних товарів за конкуруючими напрямами з урахуванням їхньої собівартості в регіонах споживання.

Регіоналізація сфери обігу дає можливість комплексно вирішувати питання ринкоутворення в загальній схемі розвитку і розміщення продуктивних сил регіону. Воно включає три взаємопов’язані питання:

o визначення ролі місцевого промислового і сільськогосподарського виробництва у формуванні фондів споживання регіонального ринку, а також економічно обґрунтованої зони збуту товарів місцевого виробництва за межами регіону;

o групування територій з однаковими соціально-економічними і природними умовами, що впливають на розміри попиту та його структуру;

325

oвизначення оптимальної схеми розміщення оптових баз з урахуванням безперебійного постачання для задоволення потреб населення товарами народного споживання при мінімальних народногосподарських витратах обігу і максимальній швидкості обороту товарних ресурсів.

Усукупності економічні, соціальні, демографічні, природні та інші чинники визначають особливості територіальної організації сфери товарного обігу. При цьому функції сфери обігу в кожній області розрізняють залежно від переваг тих чи інших чинників. Так, області України, з точки зору територіальної організації сфери товарного обігу і формування регіональних ринків, можна поділити на три групи.

До першої групи можна віднести області з найбільш сприятливими умовами розвитку, які стають центрами широкого міжрегіонального обміну. Виробництво в цих областях за своїми масштабами спроможне забезпечити окремими товарними групами як внутрішньообласні, так і міжобласні потреби. Це створює умови для концентрації у сфері обігу великих мас товарів як для місцевого споживання, так і споживання в інших регіонах. У таких областях доцільно розміщувати великі оптові бази та асоціації оптової торгівлі міжрегіонального значення. Вони мають здійснювати міжрайонні товарно-грошові відносини.

Друга група областей включає ті, в яких товарно-грошові відносини та інтереси ринку обмежуються переважно забезпеченням внутрішньо-обласних потреб у недостатньо мобільних товарах народного споживання. Як правило, більша частина продовольчих товарів виробляється всередині області. У безпосередній близькості до споживачів знаходяться молочні заводи, реалізаційні бази хлібопродуктів, забійні пункти і м’ясокомбінати, а також підприємства, що виробляють непродовольчі товари – швейні та меблеві фабрики, промислові комбінати тощо. Переліченим підприємствам, що працюють на місцевій сировинній базі, в багатьох випадках доцільно використовувати прямі зв’язки. Раціональне використання місцевих природних і сировинних ресурсів є чинником збільшення ролі місцевого виробництва у формуванні внутрішньообласних балансів товарів народного споживання.

До третьої групи належать області, де ринок формується за рахунок завезення значної частини товарів з багатьох областей країни.

Орієнтовне групування областей за переліченими ознаками формування регіональних ринків та їхніми функціями є необхідним для передбачення можливої структури товарообороту та оптимальних розмірів оптових і роздрібних підприємств. Це вказує на необхідність урахування місцевих особливостей виробництва і споживання у процесі формування регіональних ринків та регулювання у сфері обігу.

Особливого значення набуває формування в Україні регіональних ринків праці, яке відбувається з глибокими територіально-галузевими деформаціями.

Особливості основних кількісних і якісних характеристик регіональних ринків праці України значною мірою визначаються накопиченими тут

326

виробничо-ресурсним та соціальним потенціалом, темпами реформування господарських комплексів регіонів, їхніми природно-географічними умовами. Значний вплив на ринкову кон’юнктуру, передусім структуру пропозиції робочої сили, має регіональна демографічна ситуація. Початок 90-х років характеризувався інтенсивним звуженням природної основи відтворення населення України та його працездатної частини.

Головною структурно-функціональною характеристикою регіональних ринків праці є рівень, динаміка, форми поширення офіційно зареєстрованого і прихованого безробіття порівняно з рухом попиту на працю та її пропозицією.

За умов нерівномірного розміщення продуктивних сил, недостатнього розвитку сфери прикладання праці в галузях, пов’язаних з обслуговуванням населення, відсутності динамічного попиту на робочу силу з боку суб’єктів господарювання різних форм власності сформувалися певні територіально локалізовані осередки підвищеного рівня безробіття і незайнятості населення. Так, найвищий рівень безробіття спостерігається в західних областях України.

Більш сприятлива з огляду на можливості працевлаштування ситуація склалася в Придніпровському та Харківському регіонах.

Різноспрямованість руху основних показників попиту і пропозиції робочої сили на регіональних ринках праці відбиває, по суті, їхню структурну й організаційну розбалансованість, нестабільність умов зайнятості для переважної більшості працездатного населення. Основною передумовою створення розвиненого національного ринку праці в найближчій перспективі слід визнати нормалізацію його територіальної структури, скорочення резервів висококваліфікованої робочої сили, ефективне регулювання пропорцій територіально-галузевої зайнятості.

Подальший розвиток регіональних ринків праці України і можливості їхнього ефективного функціонування залежатимуть від загальної спрямованості економічних перетворень: темпів і масштабів роздержавлення, приватизації власності, державної політики щодо низькорентабельних виробництв, фінансової стабілізації тощо.

9.5. Транскордонне співробітництво

У науковій літературі терміном “транскордонне співробітництво” характеризують території інтенсивного прикордонного співробітництва у всіх сферах життя. Такими є сукупні прикордонні території двох або більше сусідніх держав з високим наявним або потенційним рівнем прикордонного співробітництва.

Серед господарських форм, які сприяють пожвавленню регіонального розвитку, активному включенню країн у сучасний інтегрований світ важлива роль належить транскордонному співробітництву. Воно належить до економічних процесів, що набули інтенсивного розвитку під впливом міжнародної економічної інтеграції. З розширенням і поглибленням

327

економічного співробітництва європейських країн прикордонні регіони все більш стають зонами контакту національних господарств. У системі транскордонного співробітництва підтримуються і розвиваються різноманітні зв’язки: торговельні, господарські, культурні, наукові, туристичні тощо.

Україна має великі потенційні можливості у налагодженні прикордонного співробітництва, її безпосередні сусіди – Росія, Білорусь, Молдова, Румунія, Угорщина, Словаччина, Болгарія, Туреччина – становлять різне, але в цілому сприятливе зовнішнє середовище для взаємовигідного співробітництва. В умовах неврегульованості міждержавних відносин України із низкою сусідніх держав об’єктивно зростає роль прикордонних регіонів у налагодженні міжнародного співробітництва. В Україні 2/3 областей є прикордонними.

Перехід до ринку сприяє підвищенню ролі прикордонних регіонів у міжнародному економічному співробітництві. Ці регіони мають переваги у вирішенні проблем раціонального використання природних і трудових ресурсів, прискореного освоєння прогресивних виробництв і технологій, поліпшення якості продукції, розширення можливостей оновлення основних фондів і асортименту продукції, що виробляється, у вирішенні екологічних питань тощо.

Рівень співробітництва прикордонних регіонів зумовлюється багатьма чинниками:

o ступенем господарського розвитку та відмінностями в структурі економічного потенціалу регіонів-партнерів;

o інтенсивністю і всебічністю зв’язків цих регіонів зі своїм національним центром;

o наявністю транспортних наземних шляхів на кордонах;

oвідмінностями в митних і податкових зборах, кредитно-фінансовій системі, соціальному становищі тощо.

Транскордонне співробітництво реалізується як на регіональному, так і на локальному рівні. Однак на локальному рівні воно розвивається значно швидше й ефективніше. Розвитку такого співробітництва на регіональному рівні властиві чотири етапи:

o налагодження нових та відновлення існуючих зв’язків між партнерами регіону;

o визначення стратегії розвитку;

o розробка і забезпечення програм розвитку; o створення вільних економічних зон.

На локальному рівні співробітництво розвивається досить спонтанно. Для нього характерні особисті контакти з сусідами, викликані господарськими потребами, а також співробітництво в галузі культури. Таке співробітництво підкріплюється правовими засадами. Поява такої форми, як єврорегіони, а також прийняття Мадридської конвенції (1980 р.) створили надійний правовий фундамент для розвитку транскордонного співробітництва на регіональному і локальному рівнях.

328

Єврорегіон – це формальна структура, яка створена для потреб транскордонного співробітництва на регіональному і локальному рівнях. Для неї характерне співробітництво виробничих партнерів і різних організаційних спілок.

Входження до єврорегіону є добровільним. На прийняття рішень найбільший вплив має очікування передусім економічної вигоди. Важливе значення має також співробітництво в галузі науки і культури. Значна роль відводиться сподіванням на інвестиції, введення пільгових податків тощо. Найістотнішим, з позиції європейської інтеграції, є взаємне пізнання і порозуміння між представниками певних територій та створення більш сприятливих умов життєдіяльності. У Західній і Центральній Європі налічується понад 90 єврорегіонів.

Українська сторона активно підтримує створення єврорегіонів. На західному кордоні України створені єврорегіони “Карпати” та “Буг”. Карпатський єврорегіон був утворений 14 лютого 1993 р. у Дебрецині, де міністри закордонних справ України, Польщі й Угорщини підписали політичну декларацію про створення єврорегіону. Угоду про єврорегіон “Карпати” та його статут підписали представники регіональних влад України, Польщі, Угорщини і Словаччини, яка має статус асоційованого члена. З боку України до складу єврорегіону входять: Закарпатська (Ужгород), Львівська, Івано-Франківська і Чернівецька області. Головна мета створення єврорегіону полягає у координації діяльності у виробничій сфері, в галузі науки, культури, освіти, наведення контактів між жителями і фірмами. Опрацьовано низку проектів створення деяких локальних цільних економічних зон в українських областях цього регіону.

До транскордонного об’єднання єврорегіон “Буг” (статутні документи підписані 29 вересня 1995 р.) увійшли Волинська область та Замостянське, Хелмське, Люблінське і Тарнобжеське воєводства Польщі. Його загальна площа 44,1 тис. км2, де проживає 345,6 тис. чол. Українська частина займає 20,2 тис. км2, або 45,8 відсотка території єврорегіону, де зосереджено 31,2 % його населення.

Єврорегіон “Буг” має вигідне транспортно-географічне положення. Через його територію проходять важливі транспортні шляхи: Київ – Луцьк – Ковель – Хелм – Люблін – Варшава; Львів – Замость – Люблін – Варшава. До того ж транспортний вузол Ковель може виявитися в зоні впливу транс’європейських магістралей Ліссабон – Трієст – Будапешт – Львів – Київ та Берлін – Варшава – Люблін – Ковель – Київ – Москва, будівництво яких проектується. Все це є важливою передумовою створення вільної економічної зони “Інтерпорт Ковель”, проект якої уже підготовлений. Реалізація цього проекту дасть новий поштовх до активізації транскордонного співробітництва.

Посилюється увага України, Румунії і Республіки Молдова до транскордонного співробітництва між місцевими регіональними органами.

Розроблено концепцію створення нового єврорегіону “Нижній Дунай” та відповідної вільної економічної зони. Засновниками цього регіону є

329

прикордонні регіони Румунії, Молдови та Одеської області, зокрема Ізмаїл, а також Ізмаїльський, Ренінський, Кілійський і Бєлградський райони. Перспективним потенційним кандидатом вважається Татарбунарський район, що має велику протяжність кордону з Молдовою.

Усі ці райони, прикордонні та переважно аграрні, мають давні сусідські зв’язки, а також схожі проблеми розвитку. Наприклад, Ренінський район через віддаленість від великих центрів практично позбавлений ринків збуту для своєї сільськогосподарської продукції. Проте вона може знайти попит у румунському м. Галац, яке знаходиться поблизу. Другий приклад – місцева нафтобаза. Раніше вона була переважно орієнтована на обслуговування господарств Молдови і тепер працює не на повну потужність. А сусіди – молдавани – змушені будувати свій нафтотермінал, який економічно недоцільний та екологічно небезпечний. Є багато й інших подібних прикладів.

Концепція “Нижній Дунай” цінна тим, що з її впровадженням набагато спрощується вирішення важливих проблем на рівні адміністративних районів. Одна з них – ефективне використання чотирьох міжнародних транспортних коридорів, що проходять через територію країн-учасниць нового єврорегіону. Для того щоб забезпечити максимальний ефект єврорегіону “Нижній Дунай”, доцільно створити вільну економічну зону.

Вона сприятиме залученню іноземних інвестицій, дасть поштовх розвитку виробництва, забезпечить механізм реалізації ідеї транспортних коридорів. Під впливом активізації процесу спілкування між населенням суміжних територій сусідніх держав в останні роки транскордонні зв’язки набули свого подальшого розвитку. Вони стають все масштабнішими, всебічнішими і змістовнішими, глибше охоплюючи господарську сферу діяльності. З формуванням транскордонних об’єднань відкриваються широкі можливості в галузі економіки, транспортних перевезень, охорони навколишнього середовища, енергетики, культури, розвитку і модернізації інфраструктури, сприянню підприємництву, боротьбі зі стихійними лихами. Створюються можливості для більш оперативного реагування на потреби ринку, в тому числі в межах відповідного транскордонного об’єднання.

9.6. Глобалізація регіонального співробітництва

Встановлення прямих зв’язків між Україною і сусідніми державами, включення українських підприємств у процес розробки великих регіональних проектів, формування в різних областях і містах організаційних і комерційних структур стали першим кроком до великомасштабного регіонального співробітництва. Перспективи його окреслюються в межах одного з наймолодших інтернаціональних об’єднань, що починає вносити відчутні зміни в розстановку сил та угрупувань на міжнародній арені, – організації Чорноморської зони економічного співробітництва (ЧЗЕС).

На початку 90-х років завдяки зусиллям, передусім, Туреччини ідея створення ЧЗЕС набула широкого визнання, що втілилося в підписанні 25червня 1992 р. керівниками одинадцяти країн відповідної декларації. Серед

330