186_osnovy_teorii_g

Розділ 2. ПРОБЛЕМАТИКА СТАТІ: ВИНИКНЕННЯ ТА ҐЕНЕЗА

Традиційна академічна філософія послідовно вилучала проблематику статі зі свого дослідницького поля. Це вилучення обумовлювалось тим, що обмежений у часі й просторі досвід, цінності та світогляд традиційних агентів філософського знання поширювались як норми і стандарти на все людське буття. Орієнтована на граничні універсальні категорії, філософська традиція обмежувалася есенціалістськими рамками в розумінні статі й статевих відмінностей. Отже, до кінця ХХ століття проблема статі перебувала поза межами теоретичної тематики й академічного філософування.

“Антропологічний поворот” у філософії ознаменувався критикою парадигми “раціонального суб’єкта” та відходом від есенціалістського розуміння людини. За цієї теоретичної ситуації у сферу філософського знання в ХХ столітті входять теми, що в класичній філософії знаходились на маргінесі теоретичного розгляду, зокрема й проблематика статі. У розгляді проблеми статі починає переважати антиесенціалістська тенденція, руйнування розгляду чоловічого та жіночого як фіксованих категорій і, нарешті, розуміння статі як ґендеру, тобто як соціально-куль- турного конструкта. Таким чином були створені умови для принципово нових перспектив філософського осмислення статі, розгляду жіночого досвіду та жіночої суб’єктивності як того “іншого”, локального, яке має самостійне позитивне значення.

Актуалізація історико-філософських рефлексій щодо статі загалом і жінки зокрема виявляють, що ця тематика, будучи периферійною, маргінальною в контексті нагальних філософських питань – світу, Бога, людини, істини – тим не менше, наявна в роботах майже всіх повідних філософів. Зосереджуючись насамперед навколо соціальної проблематики, вона пронизує собою метафізику, етику, теорію знання – теми, що становлять серцевину традиційної філософії.

Егалітарні ідеї “Держави” Платона. Рефлексія новітньої європейської філософії щодо жінок, як і європейської культури загалом, бере свої витоки в античній культурі.

Не зважаючи на свій обмежений характер, антична демократія була чи не найбільшим внеском грецької цивілізації в історію людства. Однак античне розуміння свободи було таким, що виключало значну кількість населення, передусім рабів. Воно не враховувало також і жінок, які хоч і не належали до класу рабів, але “не знали” свободи – цієї найвищої для античного громадянина цінності. Чітка демаркаційна лінія, що поділяла будинок грека на жіночу й чоловічу половини, поділяла все суспільство на вільних громадян – політиків, філософів, митців, воїнів – та всіх інших категорій негромадян, позбавлених як власне політичних свобод, так і будь-яких інших можливостей реалізувати себе в публічній сфері.

Загалом питання ролі й значення жінок у функціонуванні античного суспільства були неоднозначними. Першим мислителем, що поставив це питання на рівень філософської рефлексії, був Платон.

Погляди Платона на проблематику статі формувалися в доволі різнорідному соціальному й інтелектуальному контекстах. Радикальні ідеї щодо жінок, що їх висували в оточенні юного Платона, суперечили сильній соціальній традиції упередження щодо них. Це призвело до певних концептуальних розбіжностей між його “Законами” та “Державою”, де обстоюються радикальніші ідеї щодо статей. Ці розбіжності постають як результат двох концепцій походження жінок та їх природи і, відповідно, двох конфліктуючих поглядів на соціальну роль жінок. Зокрема, ієрархія моралі й раціональності, в якій жінка займає середнє місце між чоловіком і твариною, представлена в “Законах”.

З іншого боку, Платон вважав (і це відбито в “Симпозіумі”), що жінки й чоловіки мають однакову сутнісну природу і цінність, чому й доходив висновку, що вони повинні мати однакові освіту й ставлення до закону. У “Державі” Платон спеціально розглядає цю проблему. Єдине, що вирізняє тут жінок, це їхня

зародкові як розум, так і форму (“Походження тварин”, 732а6–7). Аристотель не відкидає повністю участі жінки в цьому процесі. Обоє, і жінка, й чоловік, виробляють необхідну рідину, однак чоловіча “рідина” виробляє тепло, тоді як жіноча – ні.

Подібно Аристотель пояснює й народження дітей жіночої статі, а саме різницею умов, за яких чоловічому принципові не вдається запанувати над жіночим. За Аристотелем, більше нащадків жіночої статі продукують молоді батьки, їх більше зачинається при північному вітрі або слабкому місяці – для всіх цих умов характерне низьке тепло, що й веде до народження дівчаток чи деформованих дітей, тоді як нормальне зародження та зростання людської істоти веде до зрілого чоловіка. Натомість у зародженні й існуванні жінок ця модель досягається не повністю.

Висновок Аристотеля, зроблений у його роботах про зародження тварин, такий: жінку можна зрозуміти як недорозвиненого чоловіка. Порівнюючи жінок з дітьми або хлопчиками, Аристотель стверджує: тоді як хлопчик має вирости й стати повноцінним чоловіком, жіночий розвиток вже має відхилення і жінка, отже, позбавлена такого потенціалу.

За головну рису, притаманну жінкам “від природи”, Аристотель визнає нездатність керувати, а отже, природну підпорядкованість. Жінка, оскільки вона не здатна керувати, повинна підкорятись. Інші риси, що від природи визначають жіночу стать, підтримують виконання цієї її основної функції підпорядкованості, зокрема й пасивність, тілесну слабкість, схильність до виконання домашньої роботи, покірну хоробрість, поміркованість і скромність (“Політика”, 1255в). Як стверджує Аристотель у “Політиці”: “Так і чоловік відносно жінки: перший за своєю природою вищий, друга – нижча, і ось перший править, а друга – підпорядкована. Цей же принцип з необхідністю повинен діяти і у всьому людстві”.

Ієрархічне розуміння світу Аристотелем, за якого соціальна ієрархія ґрунтується на біологічній, спонукає його до висновку, що держава, як соціальний устрій, є точним продовженням природного порядку й передбачає розрізнення й ієрархію у всьому,

радикальній моральній революції, пов’язаній з християнством. Аналіз як євангельських текстів, так і практики ранніх християн свідчить про їх суттєву відмінність від попередніх традицій – античної й іудейської. Досягнення християнства щодо жінок є амбівалентними. Маючи потужне егалітарне ядро, в процесі організаційного становлення й догматичного розроблення воно все більше набувало патріархатних рис, властивих попереднім культурам, з яких воно виникало.

Християнські історики й теологи, зачіпаючи ставлення церкви та християнського вчення до жінки, наголошують на тому, що християнство було значно прогресивнішим і гуманістичнішим, ніж всі інші тогочасні релігії, пробудивши в жінок усвідомлення людської гідності й вимагаючи визнання цього від усього суспільства. І у вченні, і в організаційних структурах християнство мало значний егалітарний потенціал, який перевищував усталені норми культур, на ґрунті яких воно виникло. Заміна обряду ініціації (обрізання) хрещенням дало змогу жінкам стати повноцінними членами християнських общин, надаючи їм ті самі права, що й чоловікам.

Загальним контекстом цих змін є те, що в перші віки нашої ери в Римській імперії відбувається поступова зміна самосвідомості жінок. Цей період позначився розпадом родинних зв’язків і бажанням жінок відігравати самостійну роль у суспільному житі, що посилювалось деякими соціальними змінами (зокрема зростанням кількості працюючих жінок, насамперед прядильниць, які самі заробляли собі на життя). Багаті жінки, маючи значні кошти, за які будували громадські будівлі, прагнули відігравати провідну роль у суспільстві. Честолюбні прагнення жінок різних верств наражались на стійку традицію позбавлення їх участі в активному суспільному й політичному житті, в таємних релігійних чоловічих союзах тощо. Не дивно, що християнська проповідь знайшла відгук насамперед серед жінок.

Жінки відігравали значну роль у ранньохристиянських общинах і пропаганді християнського вчення. Є дані про те, що в ранньому християнстві жінки проповідували разом з чоловіками, виступали як пророчиці на християнських зібраннях (такий дар

Тим, хто не спокушається, Павел пропонує надію на духовну рівність: “Бо ви всі сини Божі через віру в Христа Ісуса! Бо ви всі, що в Христа зодягнулися! Нема юдея, ні грека, нема раба, ані вільного, нема чоловічої статі, ані жіночої, бо ви всі один в Христі Ісусі!” (Гал. 3:26–28). Важко поєднати проголошення цієї духовної рівності з підпорядкуванням жінки, яке стимулюватиметься подальшими релігійними дебатами. Однак таке тлумачення відкривало можливості, яких не мали жінки в античності (за винятком неоднозначної позиції Платона), де вважали, що лише чоловіки здатні до споглядального – духовного, інтелектуального та морального життя.

Євангельська ідея рівності та її трансформація в роботах Отців Церкви. У другому столітті н. е. з поширенням християнства в Середземномор’ї на зміну егалітаризмові, що характеризував ранні етапи християнства, приходять жорсткі патріархальні структури.

Коли, два століття по тому, християнство стає офіційною релігією Римської імперії, ці структурні зміни теоретично обґрунтує теологія, яка визначає патріархальний устрій як порядок, створений Всевишнім, і стверджує, що саме божественний план визначив світ, у якому чоловіки панують, а жінки підкоряються.

Зокрема, передумовою християнського вчення про шлюб як знак Нового Заповіту була особиста свобода. Радикальне розуміння християнської віри в часи Отців полягало в тому, що для законності шлюбу вільна згода жінки була необхідною. Вільна згода подружжя необхідна для втілення подружніх прав, тобто чоловік і жінка по праву володіють один одним, і при розлученні відлучення від церкви є обов’язковим як для жінки, так і для чоловіка. Августин пише, що подружжя має взаємне право на тіло одне одного і чоловік не може дати обітницю стриманості без згоди дружини. На відміну від античної культури, християнський шлюб не визнає подвійної моральної норми і вимагає вірності не лише від дружин, а й від чоловіків [12, 323]. Проте, як свідчить історія, егалітарні тенденції раннього християнства не продовжились. Патріархальні практики іудейського та римського суспільств, де були написані Старий і Новий Заповіти, відбиті в

ченні. Зокрема, важливим було питання: чи може жінка отримати благодать, чи не є вона гріховною за своєю суттю? Відповіді, своєю чергою, ставали основою для декларації її підпорядкованого становища. Їхні висновки ґрунтувалися не на емпіричних свідченнях жіночої поведінки, а на тлумаченнях неоднозначних текстів божественного походження.

Власне християнське вчення сформулювали Отці Церкви: Амвросій, Ієронім, Августин, – всі вони писали між четвертим і шостим століттями. Саме ці мислителі, а особливо Августин, розробили основи нової догматики, почавши важкий і нерівний двобій з тисячолітньою античною культурою. За доби патристики сильно зміцніли й поширились аскетичні тенденції, які, з одного боку, були наслідком стоїцизму, з іншого – їх надихали приклади крайнього аскетизму східних пустельників і відлюдників. У цих умовах стають поширеними вимоги цнотливості, а сексуальність стає найпершим знаком нечистоти. Поряд з тенденцією одухотворення тіла, а через нього й усього видимого космосу існувала тенденція необхідності постійно боротися зі спокусою, з демоном в тілі. В ранньоаскетичній літературі ця тенденція переважає.

Зокрема, в цілком платонівському дусі Амвросій висуває твердження, що духовна спадкоємність перевершує матеріальну. Як і Ієронім, він вбачає втілення диявола в жінці, порівнюючи її з пристрастю (хіттю) і задоволенням. Якщо ж вона бажає спастися, відмовившись від тіла, то перестає бути жінкою: “Поки жінка існує для народження та виношування дітей, вона відрізняється від чоловіка, як тіло від духу. Але якщо вона бажає служити Христові більше, ніж світові, вона перестає бути жінкою і називатиметься людиною”.

Принципова відмінність жінки та чоловіка яскраво виражена в роботах Тертуліана. Перша, попри наявність безсмертної душі, асоціюється зі своїми тілесними, репродуктивними й лактальними функціями, другий – з вільною волею й здатністю вибирати між добром і злом.