17). Творчий шлях Хвилього!!!!!1921p. — живе й працює в Харкові, де активно заявив про себе як один з організаторів літературно-художнього життя, член-засновник багатьох тогочасних літературних організацій — "Гарту", "ВАПЛІТЕ", "Пролітфронту".

Перші поетичні збірки М. Хвильового — "Молодість" (1921), "Досвітні симфонії" (1922), поема "В електричний вік" (1921), які були позначені впливами неоромантизму та імпресіонізму, дістали досить високу оцінку тогочасних літературознавців (С. Ефремов, Ол. Дорошкевич), але якнайповніше свій талант М. Хвильовий розкрив в жанрі новели чи оповідання (переважно короткого, з виразним лірико-романтичним чи імпресіоністичним забарвленням). Збірка його прозових творів "Сині етюди" (1923) Центральною для творчої манери М. Хвильового залишається проблема людини, людини в її стосунках з революцією та історією, людини, яка спізнала весь трагізм буття сучасного їй світу. В людській масі, у вирі революційних подій письменник виокремлює, найперше, людську індивідуальність з її пориваннями до високої, часом недосяжної мети, однак він не заплющував очей і на драматичну невідповідність проголошуваного високого ідеалу та його реального втілення. Романтично забарвлені герої Хвильового найчастіше вступають у гострий конфлікт із своїм часом, його одновимірною буденністю. Редактор Карк — головний герой однойменної новели — лише в своїх мріях повертається до часу національної революції, коли світ існував ще в своїй цілісності, не розірваним між мрією та реальністю. Але його персонажі — це не лише жертви історії, часом вони самі, своїми діями спричиняють її трагедійність. Конфлікт гуманізму та фанатизму осмислюється тут в усій своїй повноті. Для чекіста — головного героя новели "Я (Романтика)" — такий конфлікт постає в своїй особливій гостроті: в ім'я абстрактної ідеї, в ім'я доктрини він має власноруч розстріляти свою матір, але знищення іншої особистості — це водночас і знищення свого людського єства, в такій ситуації неминучого вибору перед героєм постає дилема: самознищення чи відродження людського, гуманістичного начала, відродження, найперше, в собі самому. Емоційне враження від твору посилюється й тим, що це — сповідь героя, розповідь від першої особи. Взагалі, для М. Хвильового було характерне руйнування традиційних сюжетно-оповідних моделей української прози. Система розірваних фраз, мальовничі епітети, своєрідна ритмічна організація прози — це ознаки його лірико-орнаментальної манери письма. Саме такий стиль характерний для більшості його новел та оповідань, він допомагає автору радикально розірвати з елементами народницько-просвітянської традиції. Однак письменник змушений був існувати в умовах творчої несвободи. Хвильового звинувачували в антипартійності, "українському буржуазному націоналізмі", "намаганні відірвати українську культуру та літературу від культури російської". В атмосфері шаленого цькування, передчуваючи наближення тотального терору, М. Хвильовий покінчив життя самогубством 13 травня 1933p.

2)))))Творчій шлях Ю. Яновського як поета, прозаїка, драматурга.

Юрій Іванович Яновський народився 27 серпня 1902р. в с. Нечаївці (Компаніївський район Кіровоградської області), де колись був хутір пана Майєра.Сім’я мала дев'ятеро дітей; злидні й нестатки змушували її кілька разів змінювати місце свого мешкання, з 1917р. жили в Єлисаветграді, де батько працював на заводі сільськогосподарських машин. Далі — середня освіта (народне училище, земське реальне училище); служба в 1919 — 1921 pp. у різних установах; не завершене навчання в Київському політехнічному інституті (1922 — 1925), де він бере участь у літературній студії інституту, входить у театральні кола столиці, допомагає акторам і режисерам театру-студії імені Г. Михайличенка у створенні ряду вистав, виявляючи неабиякі знання фольклору, і пише в співавторстві з С. Греєм гротескну п'єсу «Камергер»; співробітництво з групою київських панфутуристів. Тоді були опубліковані вірші «Море» (російською мовою під псевдонімом «Ней») та «Дзвін» (українською за власним прізвищем), здійснені газетні публікації в «Більшовику» (дванадцять нарисів і дві рецензії, підписані псевдонімом «Юр. Юрченко»). Хоча основних літературних успіхів Ю. Яновський досягне в прозі та драматургії, але писання віршів не облишатиме протягом усього життя. Кращі з них увійшли до збірки «Прекрасна УТ» (1928), що була через чотири роки перевидана з деякими доповненнями. Кілька пізніших поезій датуються сороковими і п'ятдесятими роками, але в друк не видавалися. Вони стали відомими лише після смерті письменника, коли вийшло перше п'ятитомне зібрання його творів (1958 — 1959). Перший прозовий твір — новела «А потім німці тікали» — опублікуваний у газеті «Більшовик» 2 березня 1924р. 1925р. виходить збірка «Мамутові бивні», до якої включені новели, створені на матеріалі конкретних подій громадянської війни. 1927р. — книжка «Кров землі», доповнена новими оповіданнями — «В листопаді», «Байгород», «Рейд». У час їх створення Ю. Яновський працював на Одеській кіностудії, освоюючи там секрети нової для нього кіно-справи (про майстрів кіно опублікував 1930р. книжку нарисів «Голлівуд на березі Чорного моря»). Пише два нариси про режисера О. Довженка («Історія майстра» і відгук-есе про фільм «Звенигора» (1927р.)), оповідання «В листопаді», що присвячене О. Довженкові. В Одесі створив кілька кіносценаріїв — «Гамбург», «Фата моргана» й ін. Належав у різний час до «Комункульту», «Жовтня», ВАПЛІТЕ, «Пролітфронту», але ця приналежність була здебільшого формальною. Підсумок літературної молодості — два романи — «Майстер корабля» (1928) та «Чотири шаблі» (1930), (у 1930р. кілька розділів «Чотирьох шабель» опублікував журнал «Красная новь»). Задум «Майстра корабля» (являє собою мемуарну розповідь То-Ма-Кі (Товариша Майстра Кіно) народився ще в часи роботи на Одеській кінофабриці, а реалізація цього задуму відбувалася після приїзду в 1927р. до Харкова. 1932p. — вийшла окремим виданням п'єса «Завойовники». 1935р. — опублікування «Вершників». За змістом, життєвим матеріалом й за художньою вагою «Вершники» — один із кращих творів радянської літератури про героїку громадянської війни. Зростання таланту Яновського-драматурга позначене створенням романтичної трагедії «Дума про Британку» (1937). Перші вистави «Думи про Британку» в 1937p. театральна критика не сприйняла. Пізніше п'єса була перероблена, і останній варіант її викликатиме вже менше критичних нарікань. За її мотивами створено М. Вінграновським фільм, а В. Губаренком оперу. 1939p. — опублікована п'єса з сільського життя «Потомки». У другій половині 30-х років визріває задум нового епічного твору «Капітани», але звершити задумане не вдалося. 1940р. виходить книжка оповідань «Короткі історії». Це гостросюжетні оповідання («Шпигун»), різновид дорожного нарису («Дорога на Запоріжжя»), романтичні новели («Чапай», «Романтик», «Червонарм»), стилізовані оповіді монологічного типу «Василь Палійчук, гуцул», «Іван», «На зеленій Буковині». Кілька творів («Наталка», «Ганна Антонівна») можуть бути умовно названі новелами-портретами. 1944р. — збірка новел «Земля батьків». В формі новели-монологу витримані оповідання «Коваль», «Генерал Макодзьоба», «Дід Данило з «Соціалізму», «Дівчинка у вінку» й ін.; в формі класичного оповідання — «Яструбок», «Комісар», «Україна». Кілька років (воєнних і повоєнних) Ю. Яновський працював редактором журналу «Українська література» (з 1946p. «Вітчизна»), багато їздив по країні, на Нюрнберзькому процесі був одним із кореспондентів радянської преси, що дало змогу написати цикл хвилюючих репортажів «Листи з Нюрнберга» (1946). 1945 — 1946 pp. — робота над романом «Жива вода» (1947), який у пізнішій редакції (після смерті письменника) публікувався вже під назвою «Мир» (1956). Журнальна публікація роману «Мир» — «Жива вода» (Дніпро. — 1947. — № 4-5) сприйнята була спочатку схвально, але через якийсь час зазнала глибоко несправедливої критики, організованої Л. Кагановичем. 1948р. — нова книжка «Київські оповідання», відзначена 1948р. Державною премією СРСР (оповідання «Через фронт», «Київська соната», «Боротьба за людину», «Путь у Францію», «Династичне питання», «Під яблунею» й ін.). 1954р. видана «Нова книга» («На ярмарку», «Мистецтво», «Святий вечір»). Віддавши

кращі творчі роки прозі, останнє слово в літературі письменник сказав мовою драматургічного мистецтва. Йдеться про п'єсу «Дочка прокурора», яка побачила світло рампи за кілька днів до смерті Юрія Івановича Яновського. Працюючи над драмою (задум п'єси відноситься ще до передвоєнних років, коли письменник почав роботу над незавершеною п'єсою «День гніву», 1940), він водночас публікує комедію «Райський табір» (1953) (сатиричний памфлет на імперіалістичний світ періоду інтервенції США в Кореї), починає працювати над тетралогією «Молода воля», яка присвячувалася 300-річчю возз'єднання України з Росією (романтична драма про молоді роки Тараса Шевченка). Як сценарист Ю. Яновський також створює сценарій художнього фільму «Зв'язковий підпілля» (1951), літературний сценарій «Павло Корчагін» (за мотивами роману М. Островського «Як гартувалася сталь», 1953) та сценарій документального фільму «Микола Васильович Гоголь» (1952). Не стало Ю. Яновського 25 лютого 1954р. Спадщина письменника здобула широке визнання читачів. Двічі виходили його твори п'ятитомними виданнями. Кращі з них перекладені багатьма мовами, опубліковані в Болгарії, НДР, Польщі, Угорщині, Чехословаччині, Австрії, Італії, Франції.

Поетичний стиль його прози

Художня спадщина Яновського надзвичайно рiзноманiтна. Початок творчого шляху позначений виданням збiрки оповiдань "Мамутовi бивнi" (1925) i "Кров землi" (1927). В цих оповiданнях, де йдеться про громадянську вiйну, ще чимало "романтичного полину" (вираз самого автора), проте в смiливих, яскравих мазках уже вгаду ться майбутнiй художник-новатор.

Почавши з оповiдань, Яновський потiм упродовж усього свого життя збереже вiрнiсть цьому жанровi, збагатить укра©нську новелiстику оригiнальними, блискучими творами, якi, попри свою лаконiчнiсть, багато мiстять у собi. Нагада мо принагiдне, що в 1949 роцi Юрiй Iванович Яновський був удосто ний Державно© премi© СРСР саме за твори короткого жанру - збiрку "Ки©вськi оповiдання". Вiдомий у нас Яновський також як драматург. У днi, коли письменник помирав, на сценi Ки©вського росiйського драматичного театру iменi Лесi

Укра©нки з великим успiхом йшла його п' са "Дочка прокурора", присвячена проблемам виховання молоді Яновський творив на рубежi прози i поезi©. В нього наскрiзь поетичне сприймання житт вих явищ, образнiсть його ма багато спiльного з нацiональним геро©чним епосом, водночас письменник прагнув з реалiстичною точнiстю, суворою достовiрнiстю вiдтворювати - на всiх глибинах - об' ктивний свiт. У звичайному знаходив вiн високе i поетичне, цiнував реалiстичну деталь i водночас здатен був створити образ широкий, крилатий, сповнений мiстко© художньо© символiки. Ще побуту хибне уявлення, нiби митець, що тяжi до романтичних барв, неодмiнно щось прикраша (нiби вiд цього грiха гарантована будь-яка iнша стильова течiя). Проза автора "Вершникiв" при всiй ©© пiднесенiй поетичностi дорога нам саме сво ю правдою. В особi Яновського ми ма мо митця, якого читач справедливо ставить в один ряд з Тичиною, Довженком. I хай не завжди чекав на нього успiх, але це був художниквiдкривач, що дорожив свiжiстю, правдивiстю образiв, нетерпимець до будь-яко© рутизни, до хуторянського епiгонства. Творчiсть автора "Вершникiв" несла нашiй художнiй прозi i iстинно новаторськi вiдкриття. Витончений i гострий розум його вмiв по днувати речi, здавалось би, несумiснi - мудру iронiю i високу патетику, що звучала в його устах природно, без фальшi. В поетицi Яновського фольклорна пiсеннiсть зiллялась з найсучаснiшою стилiстикою фрази, до того ж це був митець надзвичайно винахiдливий у композицiйнiй побудовi сво©х творiв,- адже роман "Вершники", скажiмо, то був, по сутi, зовсiм новий тип романно© форми, ранiше не знано© у свiтовiй лiтературi.

3. Історичні умови розвитку літ Складністю та суперечливістю історичної доби зумовлені своєрідність і розмаїття світового літературного процесу.

З числа найбільш прикметних рис, що формували «обличчя» людської цивілізації у першій пол. XX ст., можна виділити:

У сфері соціально-політичного розвитку: 1. активізація національно-визвольного руху в країнах Європи, Америки, Азії та Африки; 2. падіння великих європейських імперій та монархій; 3. ствердження соціалістичної і комуністичної ідеології; 4. загострення соціально-політичних суперечностей між провідними державами світу, боротьба за перерозподіл сфер політичного впливу; 5. кількісне зростання і різка поляризація політичних партій та рухів за ознакою їх демократичної або авторитарної спрямованості. Поява могутніх тоталітарних режимів — комуністичного в СРСР та націонал-соціалістичного у фашистській Німеччині; 6. світові війни.

У сфері науково-технічного розвитку: 6. Революційні зрушення практично в усіх сферах науково-технічної діяльності людини. Активне впровадження теоретичних наукових припущень у сферу їх практичної реалізації (промисловість, транспорт, зв'язок, озброєння, медицина тощо); 6. Стрімкий розвиток та поява цілого ряду нових сфер наукового знання (генетика, психіатрія, біофізика, біохімія, геофізика, геохімія, хімічна фізика, ядерна фізика, математична логіка тощо).

У сфері економічно-промислового розвитку: 1. Стрімка капіталізація усіх сфер економічних сфер діяльності людини; 2. Інтенсивний розвиток та індустріалізація виробництва; 6. Розвиток фінансової та банківської системи управління капіталом; 6. Розширення сфер торгівлі та вільного підприємництва.

У духовній і власне літературній сферах: 1. «Ревізія» класичних, раціоналістичних форм ідейного світобачення та форм його художнього ствердження; 6. Загострення уваги до пошуку нових форм художнього відображення дійсності та світоглядних моделей його розуміння; 6. Перевага ірраціональних чинників мислення над раціональними і суб'єктивних форм сприйняття над об'єктивними; 6. Виникнення великої кількості ідеалістичних філософських та естетичних шкіл і напрямів; 6. Ствердження модернізму та авангардизму в мистецтві.

Наприкінці XIX ст., розчарувавшись у колишніх ідеалах та засобах їх художнього втілення в літературних творах, письменники часто відмовлялися від творчого методу критичного реалізму. Сумнів у художніх можливостях критичного реалізму зумовило появу натуралізму та неоромантизму, які відкинули типізацію та узагальнення життєвого матеріалу, намагання дати універсальні рецепти на всі випадки життя, відкрити глибинні життєві істини.

До найбільш прикметних чинників власне літературного розвитку в першій половині XX ст. можна віднести: 6. Докорінну переорієнтацію принципів відображення літературою життя. 6. Суттєві зміни у внутрішній організації самої літератури. 6. Більш тісний взаємозв'язок літератури з проблемами наукового, суспільно-політичного, культурного розвитку цивілізації. 6. Вихід на міжнародну арену великої кількості молодих національних літератур. 6. Розширення літературних контактів.

7. Драматизм життєвої і творчої долі В.Винниченка ( меняйте при написании, потому что взято из книги Гуменюка) Постать В.Винниченка належить до найвизначніших в українській літературі ХХ століття. Однак вона мало знана сучасному читачеві. Піддана політичній анафемі в радянську добу, з політичних же причин неоднозначно поцінована в діаспорі, творчість автора фактично тільки в наші дні стає предметом ґрунтовного літературознавчого осягнення. Літературна спадщина Володимира Винниченка-золотий фонд України. Він-автор першого українського фантастичного роману «Сонячна машина» 1902 р., в «Киевской старине» з'являється його перше оповідання «Краса і сила». Винниченко гостро ставав в оборону свого мужицького походження. Він навмисне підкреслював те, що походить з селянського роду і свідомо говорив своєю українською мовою як з товаришами-гімназистами, так і з вчителями. В.Винниченко виявив себе блискучим новатором уже в своїх ранніх повістях та оповіданнях. На це звернули увагу І.Франко і Л.Українка. Серед модерних рис Винниченкового стилю вони спостерегли потяг письменника до видового й родового синкретизму, вказали зокрема на специфічну роль елементів драматизму в авторському епічному викладі. Епічний талант В.Винниченка швидко сягає нових граней. З 1911 року один за одним виходять його романи, які знаменують новий етап не лише в його власній творчості, а й в усій українській прозі. Дещо раніше, 1906 року з’являється друком перша п’єса автора “Дисгармонія”. Відтак епічна й драматична галузі творчості письменника тривалий час розвиваються паралельно, хоч у перегуці й взаємодоповнюваності. П’єси В.Винниченка тяжіють до багатогранності романів. Складні й незвичні за своєю жанрово-стильовою структурою, вони в найсуттєвіших рисах зберігають родову визначеність. В стилістиці автора існує своєрідна взаємодія таких напрямів як натуралізм, символізм, імпресіонізм чи експресіонізм. Еволюція Винниченка-драматурга характеризується в основному жанровими змінами в його творчості, він виступає майстром інтелектуальної драми, інтелектуальної мелодрами, героїко-психологічної драми, сатиричної комедії, трагедії. П’єси Винниченка відзначаються жанровою багатогранністю, однак завдяки превалюванню того чи іншого жанрового аспекту вони набувають особливої структурної цілісності. Натуралістична точність в драматургії автора підноситься до символістської таємничості передусім з допомогою парадоксального поєднання засобів експресіонізму та імпресіонізму, певною мірою сюрреалізму, в драматургії автора виразне також передчуття мистецьких можливостей театру абсурду. Літературні та драматичні твори В. Винниченка висвітлюють життєві проблеми творчої людини в революції, національні особливості українців, їх життєві орієнтації.

В. Винниченко-активний прихильник незалежної суверенної України. Гостро критикував систему більшовизму, особливо сталінізм. Не сприймав він і політику, яку проводили більшовики в Україні. В. Виниченко написав понад сто оповiдань, п'єс, сценарiï", статей i памфлетiв, iстерико-полiтичний трактат "Вiдродження нацiï", двотомну етико-фiлософську працю "Конкордизм", чотирнадцять романiв (один iз них незавершений). В. Винниченко-митець - яскрава iндивiдуальнiсть, у якiй поєдналися найсуттєвiшi риси перехiдноï доби - вiд критичного реалiзму до модернiзму. Важливе мiсце в усьому творчому доробку.майстра посiдає його драматургiя, адже п'єси В. Винниченка зiграли дуже важливу роль у становленнi украïнського театру. Винниченко-драматург усвiдомлював, що украïнський театр треба європеïзувати - надати йому фiлософськоï глибини, гостроти морально-етичних колiзiй, динамiзувати дiю. Наскiльки це вдалося, свiдчить той факт, що його п'єси посiли провiдне мiсце в репертуарах "Молодого театру" Леся Курбаса, стацiонарного украïнського театру М. Садовського та драматичного театру iм. I.Я. Франка. В останньому протягом 1920 -1921 pp. йшли п'єси "Iрiх", "Дисгармонiя", "Великий Молох", "Панна Мара", "Спiвочi товариства". Твори драматурга були популярними не лише в тогочаснiй Украïнi, але й за ïï межами. З особливим успiхом у краïнах захiдноï Європи йшли драми Винниченка "Чорна Пантера i Бiлий Ведмiдь", "Закон", "Брехня". ïхня тематика, як i тематика iнших творiв письменника i драматурга, була цiлком традиційною - дослiдження людськоï особистостi, морально-психологiчне випробовування внутрiшнiх сил людини в боротьбi за утвердження свого "я". Але iнтерпретацiя цих тем i морально-етичнi проблеми, що поставали з творiв Винниченка, були новаторством в украïнськiй лiтературi початку XX столiття. Винниченковi п'єси руйнували канони сценiчного дiйства, якi плекав етнографiчний, романтично-сентиментальний i водевiльно-розважальний украïнський театр. Героï цих п'єс прагнули незалежностi вiд будь-кого i будь-чого: юрби, моралi, приписiв, умовностей. Вони прагнули бути "чесними з собою". Смiливiстю тематики драматург часто, на думку критики, виходив за межi дозволеного. Керуючись своïм вiдомим принципом "чесностi з собою", автор пiднiмав завiсу, проникав у найпотаемнiшi схови психологiï i проводив експерименти на людськiй душi. Героєм його п'єс став новий суспiльний тип iнтелiгента, тло дiï - двадцяте столiття, з його соцiальними конфлiктами i моральними протирiччями. Драматургiя Винниченка вирiзняється гостротою проблем, глибиною психологiчних екскурсiв, вiдсутнiстю шаблонностi, образним мисленням, неореалiстичними тенденцiями, модерном, символiзмом, "новими горизонтами" i "обрiями", з яких глядач має змогу проникати в глибини свiту пiдсвiдомостi. Володимир Винниченко займає виняткове мiсце в украïнськiй лiтературi i, особливо, в iсторiï украïнськоï драматургiï, украïнського модерного театру. Його твори значною мiрою сприяли модернiзацiï тогочасного украïнського т.еатру, виведенню його на європей-ський рiвень. Драми В. Винниченка вiдiграли важливу роль у культурному вiдродженнi украïнського народу. Своєю формою i своïм змiстом вони вiдтворювали своєрiдну нацiональну новаторську драматургiю в дусi новiтнiх течiй європейськоï драми. Про що б не писав Винниченко: чи про гіркі поневіряння заробіток чи про жахливі картини у будинку божевільних,чи по відкинутих на дно суспільства зайвих людей, чи про тюремне існування політичних діячів і в'язнів,чи про тяжкий шлях художника, чи про злиденне життя емігрантів- на всьому лежить печать глибокого, жорсткого реалізму, тонкої псіхологізації,високої, справді, класичної художності. Лаконічність, щирість, простота композиції, імпульсівність ідинамічність розповіді, вміння вкласти важливу ідею і розмаїття подій уневеликі за розміром твори, широка панорама характерів, поглибленийпсихологічний аналіз - все це характерні ознаки художнього стилю Винниченка. Творчість Винниченка розпадається на два періоди: перший охоплює більшу частину його творів «малої форми» (нариси, оповідання), написаних (із 1902) до наступу реакції після революції 1905. До другого періоду відносяться оповідання, п'єси і романи, які з'явилися після революції 1905 року. Найкращі твори Винниченка відзначаються великою майстерністю. Імпресіонізм його характерно вирізняється, наприклад, фіксацією дієвих, переважно зорових деталей, а також тонких і водночас гостро діючих психологічних рухів-рефлексів. Сюжет, часто банальний і нескладний, Винниченко завжди загострює антитезами, а также несподіваними зовнішніми ефектами, насичуючи свої твори актуальними проблемами.Володимир Винниченко — письменник світового рівня. В роки радянської влади його було викреслено з української літератури. Однак нині важливим є берегти його заповіт: «Стійте всіма силами за Україну…»

8.ПРОЗА ДОВЖЕНКА.До визначної прози О.Довженка відноситься «Україна в огні» — це крик болю, це перше, гостре, вразливе сприймання фашистської навали. Довженко не оминає гострих проблем, устами героїв запитує самого вождя, як же сталося, що не «б'ємо ворога на його території» і цілий народ український — віддано на заклання. Ясна річ, кіноповість «не сподобалася Сталіну, і він її заборонив для друку і для постановки... мені важко од свідомості,— записував у щоденнику О. Довженко,— що «Україна в огні» — це правда». Правда — і в написаній через рік «Повісті полум'яних літ», де постає широка, епічна узагальнена картина війни, осмислення долі людини і народу в світлі великої перемоги, хоча митець був менше вдоволений нею, бо не мала вона тої гостроти й драматизму.У кіноповісті «Зачарована Десна» вабили до себе народні, виразно національні характери, про які потім будуть говорити не інакше, як про «довженківські», і щирий, все-проникаючий ліризм, тоді такою мірою ще не властивий, мабуть, жодному «радянському» творові, надто, якщо говорити про діапазон його тембрів — від найтрепетнішого, най-поетичнішого піаніссімо («Цить, Сашко, не плач, приказував мені прадід Тарас, коли я починав чогось там ревти,— не плач, дурачок. Приклепаємо косу, та поїдемо на сінокіс на Десну, та накосимо сіна, та наловимо риби, та наваримо каші» до громоподібного, набатного, спрямованого на глобальні болі й проблеми («Горів і я тоді у тім вогні, загибав усіма смертями людськими, звірячими, рослинними: палав, як дерево чи церква, гойдавсь на шибеницях, розлітався прахом і димом од вибухів катастрофічних. З м'язів моїх і потрощених кісток варили мило в Західній Європі в середині двадцятого століття. Шкіра моя йшла на палітурки і абажури для ламп, валялась на дорогах війни, виутюжена важкими танками останньої війни людства» і філософське, синівське осмислення й виявлення рис свого роду й народу, його духовних джерел.Зачарована Десна» — це, власне, автобіографічний твір, спогади письменника про своє дитинство, перші кроки пізнання життя, про діда і прадіда Тараса, прабабу, матір і батька, коваля діда Захарка, дядька Самійла — неперевершеного косаря, про «перші радощі, і вболівання, і чари перших захоплень дитячих...» Спогади ці час од часу переростають у авторські роздуми — про «тяжкі кайдани неписьменності і несвободи», інші лиха й страждання трудових людей України і разом з тим — багатство їхніх душ, моральне здоров'я, внутрішню культуру думок і почуттів, їхній смак, їхню вроджену готовність до «найвищого і тонкого», про війну і спалене фашистами село, про джерела дитинства і ставлення до минулого: відомий авторський монолог, який починається словами «Я син свого часу і весь належу сучасникам своїм. Коли ж обертаюсь я часом до криниці, з якої пив колись воду...» і в якому висловлено знамениту формулу: «Сучасне завжди на дорозі з минулого в майбутнє».

Головним героєм його творів справді виступає увесь український народ; історичний шлях нашого народу, етапи його життя й боротьби є постійним об'єктом образного синтезу митця. Незаперечним є одне: оповідання, кіноповісті Довженка мають внутрішню єдність, значно більшу, ніж звичайна спільність у творах, написаних тим самим письменником,— це і справді ніби одна книга про час і народ. її прологом по праву може вважатися «Зачарована Десна»,а вершиною — «Поема про море», перейнята прагненням широкого поетичного синтезу розповідь про сучасність і історію, народ і особистість, працю й красу, схвильовані роздуми про «народну душу» та «виховання почуттів».

Проза Довженка — це пристрасний доказ у спростуванні тенденцій до знецінення особистості в людині, відведення їй прикладної ролі і куцих, нігілістичних поглядів на історію народу, голо-злободенного розуміння морально-духовних якостей сучасників. Проблемність, гострота, неприкрашена правда роздумів про життя і його пекучі проблеми — ось що найбільше приваблювало вже зразу по появі «Поеми про море» і відкривавче значення чого не зменшувалося й далі, а, навпаки, зростало, засвідчуючи не лише масштабність концепції Довженка, його «крилатий романтизм», а і глибинний реалізм його прози.

«ЩОДЕННИК»- УНІКАЛЬНИЙ ДОКУМЕНТ ЕПОХИ.«Щоденник* Довженка — це щоденник у прямому розумінні цього слова, це й твір, що увібрав у себе роздуми письменника над історичною долею його народу, мрії, переживання, це й виплеснутий на папір ліризм душі митця, це й несказані вголос слова, задуми ненаписаних творів, тут і болюча правда, яку відчувало чесне серце письменника.«Щоденник» розпочато у 1941 р., аз березня 1942 р. записи в ньому стають регулярними і тривають до останніх днів. У них зафіксовано чимало задумів, планів, начерків, підготовчих матеріалів до майбутніх творів, цікавих історій, почутих від інших людей. У «Щоденнику» розкривається душа письменника, відкриваються таємниці його внутрішнього світу. Дуже цінними є ті записи, які стосуються його душевного стану, його власних переживань, думок з приводу найрізноманітніших подій, оцінки тих або інших ситуацій. «Щоденник» розкриває невідомого Довженка, часто несподіваною і суперечливого, що не дивно, бо під час написання щоденника митець був відвертим, ставав самим собою і виливав на папір усе, що спадало на думку, що кипіло в його душі, що потребувало висловАле водночас «Щоденник» — це промовистий документ страшної доби тоталітаризму, який засвідчує, наскільки радянська влада прагнула заволодіти думками і почуттями людей. Він допомагає краще зрозуміти літературу цього періоду, її специфіку, драматизм долі багатьох українських митців. «Щоденник» — це виплеск емоцій Довженка, які не можна була проявляти на людях. Так, після заборони Сталіним кіноповісті «Україна в огні», в якій не тільки не було сказано жодного слова похвали «батькові всіх народів», але й указано на провину вождя, який у передвоєнний період винищив науковців, творчу інтелігенцію і військові кадри, припустився грубих тактичних помилок, Довженко залишив запис, що можна порівняти з криком його багатостраждальної душі. Міркування письменника часто були занадто сміливими для того часу. Так, наприклад, 14 квітня 1941 р. митець записав: «Єдина країна в світі, де не викладалася в університетах історія цієї країни, де історія вважалася чимсь забороненим, ворожим і контрреволюційним, — це Україна...Щоденникові записи сорокових років — періоду найбільшого гоніння митця кремлівськими ідеологами — засвідчують, що письменник глибоко переживав за історичну долю своєї нації і не на мить не сумнівався в своїй правоті, хоча розумів, що «правда... про народ і про його лихо» не може пролунати.Сьогодні, коли стало можливим надрукувати і прочитати «Щоденник» Олександра Довженка (хоча, можливо, це й не зовсім правильно, бо писалося це не для оприлюднення), ми можемо під іншим кутом зору поглянути на деякі історичні події.

9) Проза Винниченка!!!Перший літературний твір В. Винниченка — оповідання «Сила і краса» (згодом автор змінив назву на «Краса і сила») з’явився восени 1902 р. на сторінках журналу «Киевская старина». Наступні твори склали першу збірку «Краса і сила» (1906), до якої увійшли оповідання «Заручини», «Контрасти», «Антрепренер Гаркун-Задунайський», «Голота», «Біля машини», «Мнімий господін». Рання проза В. Винниченка суттєво розширила тематику української літератури, показавши різні верстви суспільства та гострі соціальні контрасти. Ці та інші твори викликали схвальні відгуки І. Франка, Лесі Українки, С. Єфремова, М. Коцюбинського та ін. Загалом В. Винниченко написав близько ста творів малої прози, зокрема такі новели як «Суд», «Боротьба», «Честь», «Студент», «Солдатики», «Федько-халамидник», «Кумедія з Костем», «Хто ворог?», «Раб краси», «Глум», «”Уміркований” та “щирий”», «Таємна пригода», «Талісман» тощо. Для новелістики В. Винниченка характерний жанр соціально-психологічного оповідання з динамічною фабулою, в основі якої лежить якась пригода, часто сповнена таємниць. Важливу роль у структурі сюжету відіграє випадок, який забезпечує динаміку дії. Зазвичай письменник ставить героя в екстремальну ситуацію вибору, показуючи парадоксальність та непередбачуваність людської поведінки, коли протягом невеличкого епізоду персонажі зазнають несподіваних метаморфоз.

З 1907 р. у творчості В. Винниченка починається новий етап. Письменник створює новели, романи та п’єси, у яких досліджує питання моралі й таємниці людської психіки. Період 1907— 1912 рр. став зоряним часом драматургії В. Винниченка, коли з’явилися такі п’єси, як «Дизгармонія» (1906), «Щаблі життя» (1907), «Великий Молох» (1907), «Метепіо» (1909), «Чужі люди» (1909), «Базар» (1910), «Брехня» (1910) , «Чорна Пантера і Білий Ведмідь» (1911), «Гріх» (1919) та ін. Гострота п’єс В. Винниченка знаходила щирий відгук серед широкого кола глядачів, які шукали відповіді на актуальні питання часу. П’єси «Брехня», та «Чорна Пантера і Білий Ведмідь» з успіхом ішли майже в усіх кращих столичних театрах Європи.Творам В. Винниченка цього періоду властиві увага до проблем кохання, шлюбу та біологічних чинників у людській поведінці. В результаті творчих експериментів письменник приходить до висновків про багатовимірність істини і неможливість повного осягнення її людиною. Критикуючи лицемірство і брехню «старої» моралі, В. Винниченко запропонував критерій «чесності з собою», тобто пізнання свого «Я», гармонію із собою як ґрунт для оцінки й виправдання будь-яких вчинків.Творчість В. Винниченка розвивалася переважно в річищі реалізму, який на початку ХХ ст. набув нових рис під впливом модернізму. У Берліні в 1922— 1923 рр. В. Винниченко написав «Сонячну машину», яка стала першим в українській літературі утопічним і фантастичним романом. Попри усі численні недоліки (наївність і примітивізм наукової гіпотези та прогнозів соціально-політичного розвитку суспільства, вигаданість і необґрунтованість наслідків експерименту, відсутність більш менш реальної альтернативи «капіталістичній моралі» окрім анархічних ідей зникнення держави, грошової економіки та суспільних інститутів тощо), у свій час роман мав нечуваний успіх серед читачів і витримав в Україні з 1928 по 1930 рр. три перевидання. «Сонячну машину» також загалом прихильно зустріла тогочасна українська критика (О. Білецький, М. Зеров та ін.), відзначивши такі позитивні сторони твору, як гостроту сюжету, динамізм розповіді, широту охоплення суспільних тенденцій життя, елементи кінематографічності тощо.В. Винниченко вважається однією з найяскравіших постатей в українському літературному процесі ХХ ст. Творчість письменника суттєво розширила ідейно-тематичні та жанрово-стильові обрії нашої літератури, вплинувши на подальший розвиток прози та драматургії, ввела українську літературу до світового контексту як її реальну діючу складову.

10))))Літературна творчість ЛепкогоЛітературною творчістю почав займатися під час навчання у Бережанській гімназії, ще в другому класі писав вірші, оповідання, створив поему про русалок (не збереглася).Студентом Львівського університету видрукував 1895 р. в газеті «Діло» своє перше оповідання «Шумка», потім чотири поезії в прозі «На палеті», оповідання «В лісі» та «Дивак». Того ж року опублікував поезії «В світ за очі», «Ідилія» та «Сонет».Під час праці в Бережанській гімназії видрукував оповідання «Дідусь», «Нездала п'ятка», «Над ставом», «Настя», «Скапи», «Гусій».1897 р. написав повість «Зламані крила».Співзасновник (1906) гуртка «Молода муза» (м. Львів).Автор збірок поезій «Стрічки» (Львів, 1901), «Листки падуть» (Львів, 1902), «Осінь» (1902), «Книжка горя» (1903), «На чужині» (1904), «З глибин душі» (1905), «Над рікою» (Львів, 1905), «Поезіє, розрадо одинока» (Львів, 1908; перевидана у Тернополі 1996 з передмовою Р. Гром'яка та післямовою Б. Кусеня), «Для ідеї» (Львів, 1911), «З-над моря» (Жовква, 1913), «Тим, що полягли» (1916), «Доля» (Вецляр, 1917), «Вибір віршів» (1921), «Сльота» (Львів, 1926), «Під ялинку» (вірші та оповідання; Львів, 1930).Видав збірки оповідань «З села» (Чернівці, 1897; 1909), «З життя» (Львів, 1899), «Щаслива година» (Львів, 1901), «Оповідання» (1901), «На послуханнє до Відня» (Львів, 1902), «В глухім куті» (Львів, 1903; Ужгород, 1922), «Нова збірка» (1903), «В горах» (1904), «Кара та інші оповідання» (1905), «Кидаю слова» (Чернівці, 1911), «Оля» (1911), «От так собі» (Львів; Київ, 1926), науково-популярних нарисів «Донька і мати, або Не протився науці!» (Львів, 1904), «Чекає нас велика річ» (Відень, 1916) та ін.Автор випущених окремими виданнями повістей «Сотниківна» (Львів, 1927; 2-е, виправлене і доповнене видання — Львів, 1931), «Зірка» (Львів, 1929), «Вадим», «Веселка над пустарем» (обидві — Львів, 1930), «Крутіж» (Краків, 1941), повісті-казки «Під тихий вечір» (Українська Накладня, 1923), циклу історичних повістей про гетьмана І. Мазепу («Мотря» у 2 тт., «Не вбивай» (усі — Київ-Лейпціг, 1926), «Батурин» (Київ-Лейпціг, 1927), «Полтава», т. 1 «Над Десною» (Львів, 1928), т. 2 «Бої» (Львів, 1929), «З-під Полтави до Бендер» (видана 1955 р. в Нью-Йорку стараннями Л. Лепкого, який дописав загублений кінець рукопису).Талановитий оповідач-прозаїк, який у своїй творчості поєднав надбання української соціально-побутовоїі прози 60—80-х років і новаторські пошуки новелістичної школи кінця XIX — початку XXсторіччя, репрезентованої іменами М.Коцюбинського, В.Стефаника, О.Кобилянської, Марка Черемшини…Поет і прозаїк Б.Лепкий створив художню галерею образів визначних постатей нашої історії: це князі Київської Русі; ватажки козаччини — Андрій Войнаровський, Іван Мазепа, Пилип Орлик; діячі культури — Маркіян Шашкевич, Тарас Шевченко, Іван Франко, Микола Лисенко, Василь Стефаник, Ольга Кобилянська та інші.Поезія Б.Лепкого — небуденна подія в українській літературі. Багата за охопленням явищ життя (історичне минуле, національно-визвольна боротьба, морально-етичні пошуки народу, його духовно-культурний розвиток, звичаї, традиції), різноманітна за жанрами та художніми засобами поетична спадщина поета. Він — і тонкий лірик тужливо-меланхолійного складу, і проникливий співець природи у її динамічному русі, і поет-пісняр, що тяжів до народно-пісенних форм.«Журавлі» («Видиш, брате мій») — один з найтрагічніших ліричних віршів поета, навіяний мотивами осені, твір, де власне, стирається грань між життям і смертю. Вже понад шістдесят років ця драматично-поетична мініатюра Б.Лепкого, озвучена 1915 року його братом Левом, живе безіменно як народна пісня.А серед повістей Б.Лепкого найвагомішим за своїм значенням є цикл романів «Мазепа». Автор меланхолійно-ліричної поезії, здавалося б, далекий від гострих політичних тем, прозаїк, розважливий у виборі тем для своїх творів, нараз «вибухає» циклом повістей—романів: «Мотря», «Не вбивай», «Батурин», «Полтава».«Мазепа» Б.Лепкого й досі залишається найбільш ґрунтовним художнім твором про гетьмана України, котрий наважився розірвати кайдани, якими царат сковував Україну.Треба було мати мужність, щоб взятися за висвітлення такої складної і болючої, навіть політично небезпечної теми.Багато зробив Б. Лепкий для ознайомлення зарубіжного читача з українською літературою. Він видавав книги українських письменників (Т. Шевченка, Ю. Федьковича, І. Франка, М. Коцюбинського) польською та німецькою мовами, виступав з численними доповідями, писав огляди, його переклад "Слова о полку Ігоревім" польською мовою помітили й оцінили. Прагнення Б. Лепкого донести до іншомовного читача кращі зразки рідної культури йшло поруч із перекладанням творів класиків світової літератури - Г. Гейне, М. Лєрмонтова, Шеллі, В. Короленка - українською.Творчість Богдана Лепкого припала на епоху, сповнену складних історичних процесів і непростих випробувань. Але все своє життя поет лишався невтомним трудівником і вірним своїм першим враженням про рідну землю, куди б його не закидала доля.

13.Поетичний світ Павла Тичини. Проблема вивчення і трактування творчості поета Павло Тичина – один з найвидатніших українських поетів, рівних якому зайти дуже складно, і навіть не потрібно. Перша друкована збірка Павла Тичини – «Сонячні кларнети» – вийшла на початку1919 року, коли поетові було вже двадцять вісім, але відомо, що писати він почав набагато раніше. Перший відомий вірш датовано 1906 роком – роком смерті батька - «Під моїм вікном» і був присвячений батькові. Молодий і активний, повний ентузіазму Павло Тичина ретельно вчиться поезії у видатних майстрів того часу – Лесі Українки, Володимира Самійленка, Олександра Олеся та інших, читає класику, співає в хорі, але найбільше його притягає народнопісенний вірш, українські думи, пісні – загалом народна поетична творчість. Життя українського народу, краса природи та селянські злидні, вже з перших віршів становлять і тематично одну з невід’ємних рис тичинівської поезії. Наприклад, тяжке життя плугатаря, важку та нескінченну працю на

полі описує поет у вірші «Розкажи, розкажи мені, поле» (1911). В інших віршах цього періоду також відчувається глибоке переживання селянської долі, і це не просто співчуття селянам, а переживання сільського хлопчика, який залишився свого часу без батька, з п’ятьма сестрами та чотирма братами, маючи занадто швидко подорослішати, щоб вижити. Павло Тичина дійсно є одним з найвидатніших українських поетів. Завдяки своєму поетичному відчуттю Тичина занурився в найпотаємніші глибини українського народу, відчув його дух у піснях, народнопісенній поезії. І велич поета полягає навіть не стільки в тому, що він зміг відчути душу народу, почути його пісню та передати її нащадкам. Тичина великий тим, що, почувши народні, релігійні пісні, прочитавши класиків і сучасників, багато побачивши подій у своєму бурхливому житті, він завжди пропускав усе крізь себе, надавав нових акцентів, творив свої пісні, свої вірші, а не переспівував інших. Вже у ранній поезії Тичини відчувається митець, який наполегливо працює над створенням і вдосконаленням власного стилю, розробляє прийоми, що надають мелодійності та гармонійності його віршам. Ранній період творчості, кульмінацією якого є видання збірки «Сонячні кларнети», характеризується якраз мелодійними віршами, серед яких незначна кількість суто говірних ритмів, а більшість має тісні взаємозв’язки з піснями, які складають душу як Тичини, так і українського народу, з якого поет постав. Ліричний герой молодого Тичини так само молодий, заповзятий, готовий кинути виклик усьому світові; його настрій завжди корелює зі станом природи, а стан природи ніби дослухається до його почуттів. Увесь світ діє разом, у єдиному пориванні людина та природа грають на сонячних кларнетах. Тичина торкається питань краси, любові, не забуваючи про більш земні проблеми – важке життя плугатарів і їхніх полів також займають значне місце в ранній творчості митця. Поезія Тичини стала новим і чи не найвизначнішим явищем української літератури, його лірика ввібрала до себе все найкраще та найпісенніше, що майоріло в повітрі, а потім щиро виплеснула це в душі слухачів і читачів.

16))) Літературна дискусія 1925 — 1928 років. У складних умовах наступу компартії на духовно-національне відродження й творчу думку виникла літературна дискусія 1925 — 1928 рр., в ході якої порушувалось багато питань: ставлення до класичної спадщини, яку пролеткультівці відкидали, прикриваючись лівацькими (марксистськими) фразами, проблему традицій і новаторства, шляхів розвитку нового мистецтва. Але центральним питанням було бути чи не бути українській літературі як самобутньому мистецькому явищу в контексті світового духовного розвитку. Розпочав дискусію 30 квітня 1925 р. М.Хвильовий памфлетом «Про сатану в бочці, або про графоманів, спекулянтів та інших “просвітян”» на сторінках «Культури й побуту» (додатку газети «Вісті ВУЦВК»). Це була відповідь тим силам, які, жонглюючи партійними політичними гаслами, спотворили й дискредитували мистецтво слова, писали примітивні й банальні твори. З вини пролеткультівців, таких організацій, як ВУАПП, ВУСПП, «Плуг», пропагувався лівацький нігілізм, відкидалася класична література, яка оголошувалася «класово ворожою». Керівництво «Плугу», зокрема, захищало «масовізм» («червону просвіту»), вважаючи кожного дописувача до газети «письменником.Генератором дискусії й нових ідей був М.Хвильовий. Свої погляди він виклав у процесі полеміки в циклі памфлетів «Камо грядеши» (1925) («Куди йдеш»), «Думки проти течії» (1926), «Апологети писаризму» (1926), «Україна чи Малоросія» (1926), окресливши програму українського національного відродження.Він закликав митців орієнтуватись на кращі класичні зразки світового письменства, «психологічну Європу», тобто на культуру Європи з її давніми гуманістичними традиціями, а не на пролеткультівську комуністичну літературу радянської Росії, відмовитися від малоросійського епігонства й провінціалізму. Адже російський ЛЕФ (Лівий фронт), РАПП, підтримувані компартією, мали вплив і на українські організації, насаджували антиестетичні тенденції, нігілістично ставилися до української культури та мови. Тому Хвильовий висунув гасло «Геть від Москви!», в «Апологетах писаризму» радив українським митцям орієнтуватись не на російську комуністичну культуру: «Від російської літератури, від її стилів українська поезія мусить якомога швидше втікати... Наша орієнтація — на західноєвропейське мистецтво, на його стиль, на його прийоми... Москва сьогодні є центр всесоюзного міщанства». На його погляд, повинен настати кінець імперській, великодержавницькій гегемонії. Він міркував: «Росія самостійна держава? Самостійна!» Так і Україна самостійна! Українське мистецтво має розвиватися самобутньо. Воно має свою концепцію — ідею вітаїзму (від латинського слова vita — життя), романтики вітаїзму, активного романтизму або «азіатського ренесансу». Чому митець назвав новий стиль «азіатським ренесансом»? На думку Хвильового, тоді наставало четверте відродження людства. Здійснити нове відродження стара Європа уже не могла. На те вказувало багато фактів, і це збагнув О.Шпенглер у філософському трактаті «Присмерк Європи». Хто ж його здійснить? Його мала б здійснити країна в Азії, але місія падає на Україну, що лежить між Азією і Європою, Заходом і Сходом, увібравши у себе їх контакти. Оскільки Україна, як і азійські народи, була пригноблена віками, то з приходом четвертого відродження, вона всю нагромаджену енергію, всі творчі сили віддасть людству. Вже тепер Україна стала центром появи нового стилю відродження — романтики вітаїзму.Протилежну позицію зайняла комуністична влада. У дискусію втрутився Й.Сталін, написавши лист «До тов. Кагановича Л.М. та інших членів ЦК КП(б)У» від 26 квітня 1926 р., в якому виправдовував більшовицьку експансію в Україні і в усіх «гріхах» звинуватив М.Хвильового та українських «хвильовистів», тобто націоналістів. З розгромними статтями, спрямованими проти духовно-національного відродження України, виступили «рідні» партійні функціонери, спрямувавши свої удари проти «хвильовизму» як нібито соціал-націоналістичного ухилу в партії.Дискусія з естетичної площини перейшла в політичну. Почалися політичні звинувачення, навішування «ярликів» «ворогів народу». У такий спосіб літературну дискусію було силоміць пригашено. Не маючи естетичних та ідеологічних аргументів, незабаром компартія вдалася до засобів НКВС — тотального терору українців, провокацій, голодомору 1933 р. У таких жорстоких умовах наклав на себе руки і Хвильовий — він не захотів бути рабом чужої народові влади, вціливши своєю кулею в більшовицький соціалізм і ствердивши цим ідейну перемогу фізично розстріляного відродження над силами зла й мракобісся.Цикли памфлетів М. Хвильового — "Камо грядеши?", "Думки проти течії", "Апологети писаризму", полемічний трактат "Україна чи Малоросія?" сконденсували в собі все багатоманіття думок та ідейно-естетичних шукань періоду літературної дискусії в Україні (1925 — 1928 pp.). Ці публіцистичні твори (а також його роман "Вальдшнепи") викликали гостру реакцію вульгарно-соціологічної критики та партійних ортодоксів.Центральною для Хвильового — полеміста та публіциста — була проблема історичного буття України, української культури. Заперечуючи москвофільські тенденції частини тогочасних літераторів, Хвильовий проголошував орієнтацію на Європу, на стилі та напрями європейського мистецтва

20) кримські усмішки Славу народного письменника Остапові Вишні принесли твори, в яких іскриться весняними барвами викривальний і життєствердний сміх. І все ж слушно буде відзначити: автор усмішок, фейлетонів чи оповідань— не тільки викривач, його таланту притаманна поетичність в осягненні світу, ніжність і лагідність у ставленні до людини, до природи. Особливо характерні з цього погляду «Вишневі усмішки кримські» (1925). Остапа Вишню зацікавила тема Криму, минуле цього краю, чарівна природа гір і морського узбережжя. Читаючи усмішки «Крим», «Там, де цар пішки ходили...», «Гурзуф», спостерігаємо, як факти й події минулого, географічні особливості, побут і звичаї людей здобувають тут доброзичливо-гумористичне осмислення. Автор «розгортає» своєрідне художнє історико-краєзнавче дослідження, надаючи слову оповідача оригінального жартівливого, суто «вишнівського» забарвлення. В усмішках часто панують жартівливо-гумористичні, щирі ліричні настрої.

Атмосфера світла, незлостивої комічності твориться завдяки вигадливому й кмітливому оповідачеві. Він вільно послуговується зумисно спрощеними, поданими з комічною настановою, образами-визначеннями, як-от у слові про море: «В данім разі — Чорне море, тобто таке море, що чорне»; «Коли ви дивитесь на море, перш за все спадає вам на очі — вода... Прийшовши до моря, мацаєте його рукою: воно мокре... Руку в рота — солоне, й капає... Значить, вода...» («Море /дещо з природознавства/»).

4. Остап Вишня – майстер гумору і сатири.Видатний український письменник Павло Михайлович Губенко, відомий широкому загалу читачів під псевдонімом Остап Вишня, ввійшов в українську літературу як високоталановитий майстер сатири і гумору.

Новаторський жанр «усмішки», який вигадав він сам, відзначається розмаїтістю: гуморески, фейлетони, шаржі, новели, пародії, репортажі, «реп’яшки». Усіх їх об’єднує головне — яскрава комічність ситуації та мови. У Остапа Вишні є цілі тематичні цикли усмішок, наприклад, сільські, кримські, реконструктивні, київські, мисливські тощо, і в них обов’язково відчувається присутність автора (в ліричних відступах, окремих репліках оповідача).

Для автора характерні: комізмом слова, гри слів, жарту, афоризму, примовки, недомовки, натяку, каламбуру. Його улюбленими прийомами є інтимна розповідь від першої особи, персоніфікація, композиційне використання сну, контрастне порівняння, доказу від супротивного.Писав він і веселі гуморески — різновид усмішок — невеликі оповіді про якусь смішну пригоду чи рису характеру людини, і автобіографічні оповідання, в яких намагався посміхнутися над своїм власним життям, ніби іронічно подивитися на себе збоку.Сатирик вимогливо й прискіпливо працював над художньою формою, над прийомами i засобами сміху, розробляв форму монологічної i діалогічної гуморески «одного випадку» і широких, осяжних картин, твору узагальненого характеру. Остап Вишня вільно, художньо тонко та делікатно змальовував документальне, тобто дiйснi факти в контексті домислу, дотепної вигадки. Конкретний факт часом проходив у нього на рiвнi повідомлення про тi чи тi неподобства в господарюванні, ставав поштовхом до реалізації художнього сюжету, художньої дії, майстерно «вигаданої», ймовірно можливої.Письменник щедрий на гротеск і приховану іронію та їдкий саркастичний сміх. Гуморист влучно використовує народні дотепи, прислів’я, крилаті слова, вдається до діалектизмів, фонетичної зміни російських слів, професіональної термінології, архаїзмів, іншомовних слів, творить свої слова і особливо викривальні прозивні імена. Це яскраво простежується у творах «Сімейне право»: «стрибати в гречку»; «Ярмарок»: «Немка сіра, вим’я торбинкою і в кізяках», «Ребйонок – бузівок чорненький, кругленький, з отакенькими ріжками…», «Токмо – міньба так на так…», «Ревун – це кінь з хворобою легенів, чи що…», «Примочка – то така в коней хвороба ( нервова, чи що)», «Нема сурйозного купця», «лошаді», «культурний баришник»; «Риба плаває по дну»: «хватка – це така довга палка…», «живець – це маленька»У 20-ті — на початку 30-х років XX ст. одна за одною почали виходити збірки його творів — «Вишневі усмішки (сільські)», «Реп’яшки», «Вишневі усмішки кримські», «Лицем до села», «Вишневі усмішки кооперативні», «Вишневі усмішки закордонні» та інші, і вже через кілька років його могутній сміх заволодів серцями мільйонів читачів. Цей період був найбільш плідним і найбільш яскравим у творчій біографії письменника.В його усмішках присутні й типовий український пейзаж, і український характер, і українська поетичність, і український гумор — «лукавий і добродушний». В його творах, перейнятих щирим, життєрадісним настроєм, соковиті, різнобарвні пейзажі змінюються майстерно виведеними діалогами, які супроводжуються влучними деталями, репліками, описами комічних ситуацій. І скрізь відчувається присутність автора — мудрого, іронічного, проникливого, усміхненого, який любить своїх героїв.Вигадливий і кмітливий оповідач створює в «Вишневих усмішках кримських» світлу, незлостиво комічну атмосферу. Образи-визначення спрощені, подані з комічною на становою: «Коли ви дивитесь на море, перш за все спадає вам на очі — вода… Прийшовши до моря, мацаєте його рукою: воно мокре… Руку в рота — солоне, й капає… Значить, вода…»Ліричні відгомони душі на неповторну красу кримських пейзажів, психологічна готовність до сприйняття місцевих легенд і жартівливо-усміхнений настрій оповідача — це складові тієї гумористичної атмосфери, що позначає і мальовничі, пізнавальні усмішки («Кримська ніч», «Кримське сонце»), усмішки подорожувПоезія Барки(Жовтий князь).Справжнє ім'я — Василь Костянтинович Очерет. Василь Барка народився 16 липня 1908 р. в селі Солониця Лубенського району на Полтавщині в козачій родині.У 1930 р. у Харкові В. Барка видає книгу поезій «Шляхи»: «Літературна газета» звинуватила його у виявах «класово-ворожого» світогляду, «буржуазному націоналізмі», у спробах відновити релігійний «пережиток капіталізму».Друга книжка В. Барки «Цехи» виходить 1932 р. у Харкові, вона «ідеологічно правильна», на «виробничі сюжети». Поезії цієї збірки створювалися під враженням спостережень на заводі «Красноліт», де автор був у «творчому відрядженні».Писати на замовлення поет більше не може, тому обирає «добровільну поетичну німоту», хоча продовжує творити: «для себе». На жаль, всі ці твори загинули під час війни.У 1945 р Розпочав перший прозовий роман «Рай», який вийшов у Нью-Йорку в 1953р.У 1946р. у Німеччині вийшла збірка його поезій «Апостоли», у 1947р. з'явилась збірка «Білий світ».Поетичні збірки «Псалом голубиного поля», «Океан» вийшли у 1958—1959 pp.Протягом 1958—1961 pp. В. Барка працював над романом «Жовтий князь», він був опублікований 1963 р. окремою книгою в Нью-Йорку (перевиданий 1968р.; 1981р. вийшов у перекладі французькою; і тільки 1991 р. з'явився в Україні).У 1968 р. вийшла поетична збірка «Лірник»Протягом 1969—1988 pp. письменник працював над романом-притчею «Спокутник і ключі землі» (про життя українців в Америці). В цей час вийшла епічна поема «Судний степ», 2 і З томи поезій «Океан», поетична збірка «Свідок для сонця шестикрилих» (Нью-Йорк, 1981), драматична поема в двох томах «Кавказ» (Київ, 1993). Ці твори В. Барка вважав найголовнішими у своєму художньому доробку.Тема голоду в Україні 1932—1933 pp. — найболючіша оповідь В. Барки, якій він, крім поетичних творів, присвятив великі епічні полотна — романи «Жовтий князь» і «Рай».У романі «Жовтий князь» відтворені реальні події і явища голодомору в Україні 1932— 1933 років. Матеріалом для твору послужили спогади очевидців і власні враження письменника, який у 1933 році відвідав родину свого брата на Полтавщині, а потім і сам пережив голодомор на Кубані. Літературознавці вважають твір романом, хоча його можна було б назвати сімейною хронікою, адже в ньому розповідається про життя Мирона Катранника і його родини від осені 1932 до жнив 1933 року. Дійові особи роману — люди однієї епохи, одного часу, здебільшого одного соціального класу. Але в кожного з них — своя мета в житті, свої цінності та ідеали: у Мирона Катранника — глибока християнська віра в Бога, у Григорія Отроходіна — фанатична партійно-більшовицька віра в Сталіна, який здатний винищити цілий народ заради «світлого майбутнього».всі образи твору можна поділити на три групи: носії зла (Григорій Отроходін, хліботруси, хлібохапи, хлібобери, хлібокради), жертви (родина Катранників, селяни-гречкосії, хліботруди), образи-символи (місяць, хліб, церква, церковна чаша, жовтий князь). Така різноспрямованість життєвих інтересів неодмінно має призвести до конфліктної ситуації. Але зіткнулися герої на предметі великою мірою символічному — коштовній церковній чаші.Коли Отроходін пропонував ти мені чажу, а я тобі 2 мішка пшениці, Катранник відмовив, бо чаша-символ духовного Світла, порятунку, який неодмінно прийде.Наступний символ — церква. Навіть перетворена на звальний пункт, вона не втрачає своєї святості.«Жовтий князь» — символ зла, демонської сили, голоду, тоталітаризму. Повсюди зустрічається жовтий колір. Жовкнуть люди від тривалого недоїдання, жовкнуть стіни будівель, коли в них ніхто не живе. Символічним є і образ Андрійка Катранника, який сам один вирушив у далеку життєву мандрівку — до відродження українського народу.Роман цікавий не тільки своєю історичною правдивістю, але й глибиною морально-етичних і філософських проблем.Безперечно, бажанням письменника було відтворити страшні картини штучного голодомору в Україні в 1932—1933 pp., показати світові болючу правду про тоталітарну систему, яка нищить усе світле й гуманне на своєму шляху, власне, «пожирає своїх дітей», бо вона сама — «жовтий князь». Роман прославляє твердість людського духу і віри, які допомогли його героям залишатися Людьми у найтяжчих обставинах, підіймає широке коло одвічних проблем: життя і смерті, добра і зла, моральності і аморальності, духовності і бездуховності, родинного виховання, віри, новітнього яничарства, застерігає нащадків від повторення помилок історії.

1. Художній метод — це сукупність принципів ідейно-художнього пізнання та образного відтворення світу, спосіб осягнення дійсності засобами мистецтва. В історії літератури виділяють такі художні методи: бароко, класицизм, сентименталізм, романтизм, реалізм, натуралізм, модернізм. Кожний художній метод (за винятком модернізму) має відповідний літературний напрям. Напрям користується певним методом, заснованим на ньому.

Літературний напрям — це конкретно-історичне втілення художнього методу, що проявляє себе в ідейно-естетичній спільності групи письменників у певний період часу. Літературний напрям є своєрідним синтезом (поєднанням) художнього методу та індивідуального стилю письменника. Категорія напряму передбачає об'єднання митців на основі єдиного методу, а також певну схожість індивідуальних стилів. Кожному літературному напрямові відповідає сукупність творів, які мають спільні, характерні риси. У межах одного літературного періоду може виступати кілька літературних напрямів, наприклад, у Просвітництві — класицизм, рококо, сентименталізм. Назва домінантного (провідного) напряму нерідко стає назвою цілого періоду, а його часові межі — межами періоду (бароко, романтизм, модернізм).

Стиль — сукупність ознак, які характеризують твори певного часу, напряму, індивідуальну манеру письменника. Поняття стилю сьогодні є багатогранним. У літературознавстві також спостерігається багатозначність цього поняття. Дослідники розглядають: - стиль доби; стиль напряму й течії; - стиль письменника і стиль певного періоду його творчості; стиль твору і стиль його окремого елемента. Найпоширенішим у науці про літературу є розуміння стилю як індивідуальної творчої манери, «творчого обличчя» окремого письменника. Отже, індивідуальний стиль — це прояв сукупності особливих істотних ознак таланту письменника в конкретному художньому творі чи у всій його творчості, індивідуальне втілення художнього методу.

Модернізм Загальна назва літературних напрямів та шкіл XX ст., яким притаманні формотворчість, експериментаторство, тяжіння до умовних засобів, антиреалістична спрямованість. Модерністські напрями виникли як заперечення натуралістичної практики в художній царині, обґрунтованої філософією позитивізму. Модерністи, на відміну від раціоналізму попередників, на перше місце ставили творчу інтуїцію, втаємничення у трансцендентну (за філософією І. Канта ту, що лежить поза межами свідомості і пізнання, тобто не може бути пізнаною) сутність буття. Вищим знанням проголошувалася не наука, а поезія, зважаючи на її феноменальну здатність одуховнювати світ, проникати в найінтимніші глибини буття. Модерністи свідомо роблять свою творчість антидемократичною, елітарною.

Одним з найперших виявів модернізму, точніше його провісником в Україні був декаданс.

Декаданс Напрям, назва якого в перекладі означає занепадництво. Літературознавець В. Щурат (той самий, який назвав збірку І. Франка «Зів'яле листя» декадентською і якому Франко відповів своїм віршем-запереченням «Декадент») трактував декаданс як темне натхнення, як неясну, затемнену нічну красу, а поета-декадента як людину, яка здатна пережити самостійну, «безпредметну» тугу і піднятися «в ідеалу світ», занедбавши так звану громадянську тему, і суспільні: проблеми.

Імпресіонізм Художній напрям, заснований на принципі безпосередньої фіксації вражень, спостережень, співпереживань. Сформувався у Франції в другій половині XIX ст., насамперед у малярстві. Визначення походить від назви картини Клода Моне «Враження. Схід сонця» («Impression. Soleil levant», 1873). Наприкінці XIX ст. імпресіонізм поширився в європейському письменстві. Засновниками літературного імпресіонізму вважаються брати Ґонкури. Виявився він також у творчості Ґі де Мопассана, М. Пруста, К. Гамсуна, О. Уайльда, Р. Л. Стівенсона, А. Шніцлера, А. Чехова, І. Буніна, І. Анненського та ін. Поетика імпресіонізму відбилася у творчості М. Коцюбинського, B. Стефаника, М. Черемшини, частково О. Кобилянської, а також Г. Михайличенка, М. Хвильового, Є. Плужника та ін.

Футуризм Авангардний напрям, назва якого в перекладі з латини — майбутнє. Виник у літературі на початку XX ст. Як художньо-стильовий напрям вперше заявив про себе різновидом італійського авангардизму. Його теоретиком став поет Т. Марінетті, який пропагував радикальний розрив із усією культурною традицією: «Ми підриваємо традиції, як поточені червою мости». Декларації українських футуристів були близькі до цього: «Те, що називають мистецтвом, є для нас предмет ліквідації... Ліквідація мистецтва є наше мистецтво... Мистецтво є пережиток минулого... Смерть мистецтву!.. Хай живе метамистецтво — «мистецтво комуністичного суспільства»!..».

Екзистенціалізм Основним положенням екзистенціалізму є постулат: екзистенція (існування) передує есенції (сутності). У художніх творах екзистенціалісти прагнуть збагнути справжні причини трагічної невлаштованості людського життя.

Постмодернізм Світоглядно-мистецький напрям, що в останні десятиліття XX ст. приходить на зміну модернізмові. Цей напрям — продукт постіндустріальної епохи, епохи розпаду цілісного погляду на світ, руйнування систем — світоглядно-філософських, економічних, політичних.

Символізм Найталановитіші його продовжувачі — П. Верлен, А. Рембо, C. Малларме. Символізм поширювався також в Італії (Г. д'Аннунціо), Бельгії (Е. Верхарн, М. Метерлінк), Німеччині (С. Георге, Ф. Ніцше), Англії (О. Уайльд), Польщі (М., С. Пшибишевський, К. Пшерва-Тетмаєр), Росії (Д. Мережковський, О. Блок, А. Бєлий, В. Іванов).

5. Проблеми періодизації української літератури і половини хх століття

Міркування з цього приводу підводить нас до необхідності періодизації літературного процесу і літературознавства. В літературних кулуарах, як правило, до проблем періодизації ставляться з деяким скепсисом: мовляв, якщо ти в літературі ні на що більше не здатен, то займайся періодизацією. Однак вона необхідна. Потреба в періодизації літпроцесу та етапів його дослідження випливає з тих особливостей, про які йшлося вище: як і всьому в природі, літпроцесу властивий пульсуючий характер розвитку. Літературознавство, йдучи за художнім процесом, розвивається теж поштовхами (етапами), які значною мірою визначаються розвитком філософської думки і характером знань людини про її історію, природу, психологію, духовний світ загалом. Ці етапи можуть бути довшими або коротшими за часом, а всередині їх можуть розвиватися школи, напрями чи теорії, які характеризуються не часовою залежністю, а схильністю до певних методологій. Отже, періодизацію розвитку літературознавства слід, очевидно, робити за двома критеріями: кількісним (часовим) і якісним (методологічним).

Радянське літературознавство періодизацію літпроцесу здійснювало (на ранньому етапі) за суспільними формаціями: література доби феодалізму, різних етапів капіталізму і т. д. У 40—50-х роках таку періодизацію піддали критиці як вульгарно-соціологічну і запровадили по суті різновид її за так званими ленінськими періодами визвольного руху: дворянський період, різночинський, марксистсько-більшовицький і т. д. На рубежі 50—60-х років О. Білецький в одній з останніх своїх статей висловив обережну думку, що соціальна історія й історія літературна (хоч і е сторонами однієї медалі) за змістом своїх періодів не збігаються. Тому, очевидно, в літературному процесі "треба періодизувати ту сторону, яка називається історією літературною, випливає не тільки від фактів, що зумовлюють розвиток, а від самого розвитку, не від "причин", а від "наслідків". Значення факторів при цьому не зменшується, розвиток не стає іманентним, але історія літератури набуває права на звання науки, перестаючи бути лише доважком до історії революційної боротьби, до історії суспільної думки, до історії громадянської". Це була хоч і обережна, але все ж спроба звільнити літературну історію як науку від ідеологічної залежності, але страх іманентного розвитку літератури (і науки про неї) залишався аж до кінця 80-х років, тому будь-яка періодизація зумовлювалася "специфікою" літературного розвитку за періодами так званого визвольного руху. Літературу ж радянських часів "дозволялось" ділити на десятиліття чи "довоєнні", "післявоєнні" і "післяз'їздівські" (мались на увазі з'їзди КПРС) періоди. Науковим розумінням проблеми і тут, звичайно, навіть не пахло. Це видно хоча б з поділу на три періоди української літературної критики так званого дожовтневого часу в одній із праць початку 80-х років: "Перший. Від виникнення і до середини XIX ст. — період формування літературно-естетичної думки і зародження літературної критики. Другий. 60—90-ті роки XIX ст. — період формування революційно-демократичної літературної критики. Третій. Кінець XIX — початок XX ст. — період, що характеризується впливом на літературно-естетичну думку ідей наукового соціалізму". Вульгарний соціологізм тут ніби й не присутній, але засоціологізованості не уникнуто, а головну специфіку власне літературної критики як частини художнього процесу і літературознавства проігноровано. після революції літературний процес відзначався особливим драматизмом і складністю в Україні, як і в усьому СРСР. З одного боку українська література у цей час переживала небачений розквіт. На багатій літературній палітрі співіснували різноманітні художні школи, стилі і напрями — від радикального пролеткультівства, теоретики якого пропагували створення «лабораторним шляхом» «чисто пролетарської культури» (В. Блакитний, Г. Михайличенко, М. Хвильовий) до футуризму (М. Семенко) і навітьнеокласицизму, представники якого орієнтувалися на створення високого гармонійного мистецтва на основі освоєння класичних зразків світової літератури (група неокласиків на чолі з М. Зеровим).

У 1925—1928 роках відбулась «літературна дискусія» — публічне обговорення шляхів розвитку, ідейно-естетичної спрямованості та завдань нової української радянської літератури, місця і ролі письменника в суспільстві. Дискусія виникла через глибокі розходження у розумінні природи і мети художньої творчості серед українських письменників, ідейну і політичну конкуренцію літературних організацій.

Однак більшість представників цієї хвилі українського відродження загинули в часи Громадянської війни, голодомору 1932-33 рр. та більшовицьких репресій 30-х років. У 1938—1954 рр. було репресовано близько 240 українських письменників, хоча багато з них були прихильниками радянської влади, воювали за неї, відбулися як письменники вже після революції. Деякі з них були розстріляні, деякі так і померли в ув'язненні, доля деяких з них після арештів так і залишилася невідомою. Зазнавав арешту і визнаний радянською владою поет М. Рильський, 10 років провів у таборах за обвинуваченням в участі у міфічній Українській військовій організації Остап Вишня, були розстріляні Г.Косинка, М. Зеров, М. Куліш, Є. Плужник, М. Семенко. Покінчив життя самогубством М. Хвильовий, який намагався врятувати багатьох товаришів. Опинився під забороною і експериментальний театр «Березіль», а його керівник — всесвітньо відомий режисер Лесь Курбас — був арештований і розстріляний. Це покоління письменників в історії української літератури отримали власну назву — Розстріляне відродження.

Незважаючи на жорсткі рамки панівного у радянську добу стилю соціалістичного реалізму, українським письменникам вдалося творити літературу, яка не втратила своєї актуальності і сьогодні. Це, передусім, твори П. Тичини, М. Рильського, В. Сосюри, О. Довженка, О. Гончара та інших.

6.Олександр Довженко_-режисер, кінодраматург, письменник, художник, класик світового кінематографу.

Режисура починає цікавити його під час роботи у кіногрупі Арнольда Кордюма при постановці картини «За лісом» (про класову боротьбу на селі).  Пише сценарій для дітей — «Вася-реформатор». Юрій Яновський, який у той час працював у ВУФКУ в Одесі відкинув цей сценарій, але за клоптанням московської комісії його таки запускають у виробництво. У 1926 році Довженко від’їжджає до Одеси закінчувати фільм, де влаштовується режисером на кінофабриці. Переключаючись на кіно, Довженко планував присвятити себе, за його словами, винятково жанру комічних та комедійних фільмів.    До Одеси Довженко приїздить вже з готовим, фактично першим сценарієм «Цар», сатирою на Миколу ІІ. Це трагікомічний фарс про безглуздя війни, коли солдата, що ніколи не воював засуджують до страти, а потім посмертно нагороджують. Довженко запропонував цей сценарій Чарлі Чапліну, але відповіді не отримав.    Ставши режисером, Довженко планує зняти інші комедії: «Батьківщина», сюжет про палестинських євреїв, «Загублений Чаплін», про Чарлі Чапліна на безлюдному острові. Проте його сценарій про колишніх врангелівців «Згода» не пройде, а потім будуть відкинуті один за одним і решта цих сценаріїв. «Васю-реформатора» та «Ягідку кохання» сам Довженко не зарахує до свого творчого доробку. Першим своїм фільмом він назве «Сумку дипкур’єра».

   Перший серйозний успіх прийшов у 1929 році після виходу на екрани фільму «Звенигора». «Звенигора» була сенсацією 1928 року,    Наступним фільмом Довженка став «Арсенал» — фільм-поступка перед владою, як вважає більшість кінознавців. «Арсенал» — приниження й засудження визвольних змагань українського народу після розпаду царської імперії. Критики й досі сперечаються, чи прихований у цьому фільмі непрямий докір націоналістам, що втратили незалежну Україну.   

Нарешті від липня до листопада 1929 року Довженко знімає свій геніальний твір «Земля», гімн праці на землі, хліборобству та людині, яка працює на землі, є частиною космічного ритму буття. Довженко першим у світовому кіно виразив світогляд, якісно відмінний від досі зображуваного. Це світогляд нації хліборобської, в якої спокійна гідність зумовлена її способом життя. Після необхідних купюр та 32-х офіційних та приватних показів 8 квітня 1930 року «Земля» виходить на київські екрани, а вже 17-го числа фільм з показу знімають. Офіційна причина — натуралізм та замах на звичаї. Загалом, «Звенигора», «Арсенал» та «Земля» розглядаються як окремий етап у творчості Довженка, тим більше, що головні герої цих фільмів були об'єднані за рахунок виконання ролі одним й тим же актором — Семеном Свашенком. Знімає фільм про будівництво греблі Дніпрогесу — «Іван» (перший звуковий фільм) — який має підтвердити незворотниий шлях індустріалізації. Сценарій він пише з гіркотою та нашвидкоруч — за 11 днів, але сам майже не знімає його. Фільм був приречений на провал

 На замовлення Сталіна Довженко знімає у 1935 році стрічку «Аероград» про нове місто, яке виростає серед тундри, про прекрасне та світле майбутнє чукчів. «Аероград» же стане синтезом уяви та мрії про нові міста Сибіру.  За «Аероградом» йде «Щорс», що був знятий на вимогу Сталіна   Успіхи «Щорса» давали Олександру Довженку підстави вважати себе реабілітованим: він став депутатом, керівником Київської кіностудії та членом президії комісії з присудження Сталінської премії.    У цей час майстер продовжує працювати над своєю давньою мрією, що була відкладена майже на 10 років - сценарієм «Тараса Бульби». Брав участь у створенні документальних стрічок «Битва за нашу Радянську Україну» та «Перемога на Правобережжі» (1945). У 1946 році знімає документальний фільм про Вірменію «Рідна країна».  Останні роки життя Довженко буде перебувати ніби у «вавилонському полоні» — він зняв лише один повнометражний художній фільм «Мічурін» за власною п’єсою «Життя в цвіту», та й той на замовлення Сталіна. «Мічурін», знятий у 1949-му, останній твір, закінчений за життя автора. Проекти «Золоті ворота» та «Тарас Бульба» так і не будуть втілені. Довженко стикається з проблемою зйомок задуманого фільму «Прощавай, Америко!», виробництво якого припинили без пояснень. У 1951-му заблоковано зйомки «Відкриття Антарктиди», одісеї російських моряків у південних морях. Довженко думає ставити іншу картину, до якої готувався п’ять років — «Поема про море» (останнім фільмом задуманої трилогії «Нащадки запорожців», «Повість полум'яних літ», «Поема про море»).    У 1954 році Довженко робить начерки сценарію «У глибинах космосу», фільму-фантазії про трьох радянських інженерів, що 8 років блукають зоряним всесвітом. Але сценарій буде холодно сприйнятий художньою радою. У 1954–1955 режисер закінчує роботу над кіноповістю «Зачарована Десна», розпочату ще 1942 року, де він згадує своє дитинство. Її надрукують у журналі «Дніпро», але сценарію з неї Довженко не створить.    «Поему про море» (1956), «Повість полумяних літ» (1961) і «Зачаровану Десну» (1964) поставить вже Юлія Солнцева. Крім того, вона зніме «Незабутнє» (1968) та «Золоті ворота» (1969) на основі літературних творів режисера. Фільми вважаються загалом суперечливими, тільки «Поема про море» виражатиме думку метра й розкриє головні теми: перетворення людини революцією та перетворення природи людиною. «Повість полум’яних літ» потерпатиме від різниці в часі між задумом сценарію у 40-і роки та його реалізацією. «Зачарована Десна» взагалі вважається пародією на задум Довженка.

11.Володимир Винниченко увійшов в історію української літератури не лише як талановитий прозаїк, але і як видатний драматург. Написані ним двадцять чотири п'єси були для українського театру революційними як щодо тематики, так і щодо драматургічної техніки. І це була на той час нагальна потреба. Минув блискучий романтичний і соціально-побутовий «театр корифеїв», минув соціальний театр Івана Тобілевича (Карпенка-Карого) — виник запит на чергове оновлення. Тим більше, що на європейських сценах утвердилася «драма ідей», дискусійна драма. Винниченко підтримав діалог. У своєму дослідженні я розглянула літературний доробок автора в галузі драматургії, зокрема п′єси «Базар», «Гріх», «Брехня», «Між двох сил», «Закон», «Чорна Пантера і Білий Медвідь», в яких звернула увагу психологічний аспект та морально-філософську проблематику, дослідила жанрову специфіку, розкрила основні проблеми, характери та образи. Так, у першому розділі зосередила увагуна темі правди – неправди, а саме вияв її у творах «Базар», «Гріх». У цих п′єсах головними героями виступають жінки, які впродовж свого життя зазнають поневірянь і кожна з них вирішує їх по-своєму. Автор не виправдовує своїх героїнь, а лише прагне зрозуміти їх вчинки, а вони перш за все намагаються оцінити ситуацію і вибрати правдивий шлях. У другому розділі охарактеризовано цікаву п′єсу, яка за тематикою займає осібне місце в житті автора. У творі піднято комплексну, багатоаспектну проблему взаємин митця з оточенням, з мораллю суспільства. Проте ця проблема є набагато ширшою, адже сім′є не тільки обов′язком, палке кохання, яке (як ілюбов до дитини) може бути натхненням для художника, або ж завадою.  «Чорна Пантера і Білий Медвідь» — це авторські роздуми над таємницями мистецької свідомості, над тим, як вона суміщає (чи взаємовиключає?) земне, побутове — і небесне, божественне. Згадана п'єса — це таки «драма ідей», бо у цьому творі символами ідей є цілком конкретні персонажі: Рита (Пантера), дружина художника Корнія Каневича, — і Сніжинка, актриса Паризького театру. Чорне і Біле. Чорне, як пантерячий силует, — і таке ж органічно земне, природне. Біле, як мармур чи сніг, — і таке ж холодне та непорушно-досконале. Авторський підтекст очевидний (промовляють самі імена персонажів): Білий Медвідь (Корній) — близький Пантері (Риті), бо «одної крові», бо вони — родина і пристрасно закохані чоловік і жінка, бо мають сина Лесика («ведмежа» — як каже Рита). Але Білий Медвідь не чужий і Сніжинці, прихильниці «мистецтва, вільного від пелюшок», бо він — Білий. Це не тільки гра слів. Душа в Корнія (у переносному, метафоричному розумінні) — справді чорно-біла. Здавалось би, Сніжинка виграла двобій: митець переміг батька. Тільки батько чомусь здається переможеним. Та й не такий звір Пантера, щоб віддати — хоч би й мистецтву! — те, що любить. Корній і Рита знищують одне одного так само пристрасно, як і кохають. Корній убив Ритине дитя — Лесика, Рита вбиває Корнієве — полотно. А розрізавши картину-ката, відсилає на той світ услід за Лесиком і себе, і Корнія... Суддівську мантію драматург накидає на читача... Третій розділ розкриває проблематику п′єс «Брехня» і «Закон», а саме проблеми особистості й оточення, обов′язку й інстинкту. Проблеми,підняті у цих творах, були уже і у інших творах автора, але саме в цих п′єсах вони набувають відмінного і несподіваного звучання. А об′єктом зацікавлення є душевний стан героїв. Тому моральна тема плавно переходить у філософську. У драматичній п'єсі «Закон» йдеться про суворий етичний та фізіологічний закон, який не має винятків: материнський обов'язок і материнська любов — чи не найпотужніша життєва сила. Екстравагантна героїня п'єси — Інна — силкується кинути виклик цій силі. Вона не може мати дітей, але конче хоче створити повноцінну родину, яку такою, на її переконання, робить саме дитя. Інна нав'язує чоловікові свій план: він повинен знайти (взяти за особисту секретарку) дівчину, спокусити її, щоб вона, завагітнівши і народивши, була змушена покинути немовля. Сурогатна мамуня отримає компенсацію і поїде геть, а щаслива родина виховуватиме спадкоємця. Спочатку план спрацював: найнята на роботу молоденька секретарка Люда справді закохалася у професора Мусташенка і виносила його дитину. Проте Інна не врахувала, що Люда не позбавлена материнського інстинкту і не захоче віддати свою кровинку. Збудований щасливий будиночок виявляється картковим і руйнується. Природу не переможеш, якщо вона — здорова. Інні вистачає мудрості зрозуміти це і відійти у тінь, щоб дати спокій і надію майбутній молодій родині. Слід зауважити, що на перший погляд усі п′єси  В. Винниченка схожі між собою за тематикою, навіть за змістом, але у кожній з них автор по-іншому підходить до тлумачення тих чи інших душевних станів героїв. Конфлікт творів розв′язується досить просто і традиційно, але розв′язка його дивує читача і цим творча спадщина письменника в галузі драматургії є досить неординарною і особливо специфічною. Отож, як бачимо, колізії сучасних серіалів Винниченко передбачив майже століття тому. І те, що нині розтягнуто на багато-багато вечорів, зумів умістити в одній п'єсі. Може, тому я так не люблю дивитися серіали... Приємно, що нині за деякими драматичними творами Володимира Винниченка знято телеспектаклі і фільми. Переглядаючи їх, можна упевнитися в тому, що драматургія цього письменника не лише на початку століття була оригінальним і цікавим явищем, але й у наш час залишається неповторною і хвилюючою.

12) Шляхи розвитку української поезії перших десятиліть ХХ ст. Кінець 19 - поч. 20ст. – один із найскладніших періодів не лише в суспільному житті,але й у мистецтві. Передреволюційні роки,Перша світова війна були роками,в які,за словами Винниченка,настала «ніби повна смерть нації». Суспільство втрачає духовні орієнтири,не знає, у що вірити та куди йти. На роздоріжжі стояла й література. Не задовольняючись формами критичного реалізму, вона теж не знала,у якому напрямку розвиватись.Національно-визвольна революція 1917р.дала поштовх для розвитку укр.літ. Відбувається творче становлення молодих талановитих поетів : П. Тичини,М. Рильського,П. Филиповича, Я. Савченка,Д. Загула,О. Слісаренка,М. Семенка,В. Еллана,В. Чумака, М. Зерова та інших.У роки нац.-визвольн. Революції укр.. письменники були зі своїм народом. Дехто з них загинув на фронті(М. Євшан,А. Заливчий),дехто від куль денікінської розвідки.Серед письменників є й такі,що не тримали в руках зброї,але не випускали пера,а значить були зі своїм народом.Це такі майстри слова,як О. Олесь,В. Самійленко,П. Тичина, М. Зеров,П. Филипович,М. Рильський.Серед геніїв поетичної творчості (на мою думку) є перше місце посідає П. Тичина. Поетичні твори,що передували першій збірці,відзнач.соц. тематикою. Молодий автор розпов. про злиденне життя як своєї сім’ї,так і всього народу,засуджував імперіалістичну війну. Мальовничою,сповненою ніжності й чуйності постає у віршах укр..природа.Вихід першої збірки віршів «Сонячні кларнети» (1918) став великою подією в укр.літ. Збірка мала шалений успіх. І сьогодні вона є одним з унікальніших і наймузикальніших творінь у світовій поезії,бо поєднує в собі поетичний ліризм із національним і соціальним прозрінням. Помітне місце займає вірш «Пам’яті тридцяти”.Цей твір присвяч. пам’яті загиблих під Крутами київських студентів,які прийняли бій з військами Муравйова,а пізніше були поховані на Аскольдовій могилі.Декілька віршів,написаних на тему несправедливої,кровавої («Скорбній матері», «Гей,вдарте в струни,кобзарі…»,«Відчиняйте двері», «Хто ж так із тебе насміяться смів?», «До кого говорить? та ін.) влади. В. Сосюра у вірші «Коли потяг у даль прогуркоче»(1926)лине спогадами до літ громадянської в-ни.Він бачить рідні місця,себе.Поезія вражає красою звукового й зорового малюнку(шум акацій,цокотіння коліс,дзвін гітари,узори,вимальов. тінями на дорозі й на шалі дівчини, «огні з-під опущених вій»,«темні вежі на фоні заграв»).Багато віршів покладено на музику(«Коли потяг у даль прогуркоче» - романс і спів-ся в народі). «Білі акації будуть цвісти»-Краса коханої асоціюється з найдорожчим – Батьківщиною : «В тебе і губи,і брови твої,як у моєї Вкраїни…» Так за допомогою пейзажного малюнка,вдалих художніх знахідок поет логічно переходить від зображення інтимних почуттів до високих патріотичних.М. Рильський.Природа рідного краю – головний образ ліричної збірки поезій «Під осінніми зорями» (1918). Мініатюра «Поле чорніє» вражає яскраво вираж. почуттям єдності героя з рідною землею. Отже,поети перших десятиліть ХХ ст. писали про найрізноманітніші теми : від теми природи,кохання – до теми Батьківщини.Писали про революційні події й про життя людей,натякали на владу... Це не залишилось безкарним.Впродовж кінця 20-30рр. укр.літ. зазнала величезних втрат від сталінського режиму.

Мабуть , ніколи раніше в історії літератури не існувало такого багатства найрізноманітніших літературних течій, шкіл, творчих програм, що співіснували у межах однієї доби. Ця доба подарувала світовій культурі плеяду яскравих майстрів слова. Провідна роль у поезії цього періоду належала авангардистським і модерністським тенденціям.

Літературні угруповання та об'єднання:(я не знаю , чи потрібно це писати!)

Аспанфут,«Неокласики»,«Плуг»,«Гарт»,«Ланка»,МАРС,ВАПЛІТЕ,«Молодняк»,ВУСПП,СПУ,«Празька школа»,МУР.