19. Розвиток жанрів «малої прози» в творчості Григорія Косинки
Григорій Косинка почав писати із віршів. У газеті «Боротьба» він дебютував 11 лютого 1919 року із невеличкою заміткою «З робітничого життя», вперше використавши псевдонім «Косинка».
Саме у газеті «Боротьба» з'явився 4 травня 1919 року перший його художній твір — невеликий автобіографічний етюд «На буряки».
Новела має підзаголовок «Згадка з дитячих літ» і немов переносить читача в часи Косинчиного дитинства, коли він, будучи ще хлоп'ям, ходив полоти буряки на панському лану, аби заробити бодай сяку-таку копійчину, долаючи невимовні злидні. Дитині ще не під силу працювати нарівні з дорослими, й економ давав йому полоти лише один рядок, за який, звісно, й платили удвічі менше Це твір насамперед про «самоусвідомлення дорослості», тобто знаковий у житті дитини час, коли вона ніби одномоментно стає дорослою.
Проза Косинки відзначається правдивістю і гостротою відтворюваних життєвих конфліктів. Косинка вважається продовжувачем традицій імпресіоністичної новели в українській літературі (М. Коцюбинський, С. Васильченко, В. Стефаник). У творах Косинки змальовуються трагічні подіїукраїнської революції 1917-21.
Ескіз «Під брамою собору» й етюд «Мент» — данина письменника самодостатнім імпресіоністичним поетикам. Перший твір про взаємини між жебраками, представниками суспільного дна, які складаються за принципом домінування грубої фізичної сили. Другий — образок «живого чуття» поміж «канцелярського болота» — винесений, мабуть, із вражень під час служби Косинки в земській управі. Стилістично обидва твори тяжіють до наслідування раннього українського модерну. Ці твори нехарактерні для Косинчиної творчості (бодай уже тим, що їхньою темою є міське життя), але вони — свідчення пошуків автором «своєї» — найближчої за світовідчуттям і світоусвідсмленням — традиції, до котрої Косинка має намір долучитися.
Цей закономірний для початку творчого шляху період пошуку «своєї традиції» продовжується новелами «За земельку» та «В хаті Штурми», у яких використані сюжети, уже добре відомі з класичної української літератури: перша новела — про трагедію «шлюбу за земельку», друга — про злидні, шо насунулися на сім'ю Штурми з того часу, як йому на цукроварні відбило пальці. У цих творах уже увиразнюється авторський стиль Косинки: він не стільки оповідає, як накладає густі мазки, дуже влучно й точно вихоплює з круговерті подій знакові деталі, надзвичайно емоційно насичені, котрі часто можуть сказати значно більше, ніж проста оповідь.
Збірка новел «На золотих богів», яка вийшла в 1922 p., не лише підсумувала його ранні творчі пошуки, але й засвідчила те, що в літературу прийшов справді самобутній прозаїк, виробивши власний стилістичний почерк, прозаїк, котрий вдало засвоїв класичну традицію та крізь її призму здатний осмислювати сучасні проблеми. Ця збірка засвідчила, крім того, що молодий талановитий новеліст не збирався бути речником якоїсь однієї політичної тенденції. Йому боліли й рани бідного окраденого селянства («На буряки»), і месницькі дії заблуканого «бандита-дезертира» і кров переконаного партійця («Десять», «Темна ніч»), і дрімуча безпросвітність декласованих спекулянтів і «вічних» міщан («Місячний сміх», «Троєкутний бій»).
«Троєкутний бій» — ще один виняток із переважно селянської тематики новеліста. Він описує реальні історичні події, що сталися в Києві ЗО серпня 1919 р.
Григорій Косинка дуже виразно, в експресіоністичній манері, відобразив ці події у новелі. Рвана ритміка його фраз і двомовні діалоги створюють ефект нагнітання. За допомогою різноманітних поетичних засобів — метафор, порівнянь — Косинка майстерно передає перепади настроїв, зміни емоційної тональності у процесі розгортання «троєкутного» протистояння, в результаті якого рідний Київ стає потичинівськи «сторозтерзаним».
Пореволюційна доба зі своїми проблемами й селянин, який живе вірою у світле майбутнє — це те, на чому Косинка загострює свої шукання відповідей на питання про сенс життя та долю своїх літературних героїв. Правда життя, правда характеру селянина — стрижнева ознака доробку Григорія Косинки. Найбільшими здобутками новеліста нині визнані твори «Заквітчаний сон» (1923 p.), «Фавст» (1923 p.), «В житах» (1925 p.), «Мати» (1925 p.), «Політика» (1926 p.), «Серце» (1931 p.), «Гармонія» (1933 p.), у яких він, прагнучи актуалізувати загальнолюдські цінності — добро, мораль, справедливість, показав радощі, болі та прагнення українського народу.
«Заквітчаний сон» — один із найбільш метафорично насичених творів Григорія Косинки, зрівнятися з ним в українській літературі може хіба що «Intermezzo» Михайла Коцюбинського. Внутрішній простір цієї новели побудований на межі сну й реальності. Немає жодної зовнішньої мотивації тієї чи іншої події.
Новела «Фавст» — це, за влучним визначення О. Хоменка, «текст-апокриф, текст-знак, текст-легенда», що міг бути опублікований лише по смерті письменника. Цей твір оповідає про один з епізодів стихійної селянсько-більшовицької війни 1921 — 1923 pp.
«Мати» — один із вершинних здобутків усієї української прози, твір глибоко символічного звучання. Більшовицько-польська війна 1920 р. Окупанти ділять Україну між собою. Андрієві Романюку не до них, у нього є. значно важливіша справа — помирає мати. Він мусить прорватися крізь дві лінії фронту до зеленогаївської лікарні, аби привезти лікаря.
Наприкінці 1920-х і на початку 1930-х pp. Косинку активніше звинувачують у «поетизації куркульства» й інших «смертних гріхах», хоча в його пізніх творах — «Політиці», «Серці», і, особливо, «Гармонії» — уже немає тієї безсторонності, що в новелах із перших книжок, де автор не дає «ідеологічної оцінки» вчинкам своїх персонажів, лише емотивно підводить читача до висновків, у суті своїй гуманістичних, а не ідеологічних. Тут уже комуністи — «правильні», куркулі — вороги і т. п.
Отже, новели Григорія Косинки — відтворення загальнолюдських проблем періоду Громадянської війни. Письменник прагнув допомогти селянинові в розумінні цінності людського життя. Ні куркуль, ні бідняк у Косинки цього не збагнули, вони в пошуках. Герої його новел пізнають драми, трагедії, сподівання й розчарування. Моральні цінності не дали людям сподіваного блага. Малюючи кровопролиття, ворожнечу, людську ненависть і підкреслюючи трагічність сподіяного, Косинка допомагає зрозуміти, що справжню цінність має становити згода, любов, материнство, людське життя, сповнене злагоди й миру.
14. Його літературна спадщина, крім рукописів, які з великим трудом вдалось зберегти і примістити в УВАН в Нью-Йорку, це понад 20 книг поезій, романів, повістей, есеїв, перекладів, літературної критики. В місті Рівному, у видавництві «Діва» в 1998 році появилась книга «Портрет», автором якої є письменник Микола Вірний-Француженко. Це велика, солідна праця, в якій подано біографію Василя Барки, перелік його творів та їх оцінку літературознавцями.
Творчості Василя Барки притаманна глибока християнська релігійність, часті посилання на Біблію, для видання якої він присвятив багато праці. Йому завдячуємо мовну редакцію, літературне опрацювання «Об'явлення» («Апокаліпси») на підставі давньо-грецьких джерел. Це найповніше ілюстроване видання, що появилось в 1963 році в Римі. У поезії Василя Барки часто знаходимо біблійні мотиви, які у високомистецькій формі віддзеркалюють події з історії українського народу, зокрема його трагедію під час Великого голоду. За романом «Жовтий князь» (вийшов також французькою) О. Янчук створив фільм «Голод-33».
Автор книги «Портрет» стверджує, що «в Україні видають повільною чергою твори одного із найбільших українських поетів модерністів XX століття — Василя Барки».
Поезія Василя Барки — це віддзеркалення його глибокої християнської релігійности і етики, це мова його серця. Тому й основні прикмети його характеру — це незвичайна доброта і скромність, гуманність і побожність, толерантність і пошанування думки другої людини, беззастережне визнання вчення Біблії.
Поезія Василя Барки, з погляду звичайного читача — це мережаний килим, часто незбагненного взору, це гаптовані рушники, ткані різнокольоровими нитками-словами. Озвучення, музичне оформлення, мелодійність і чистота вислову, композиція новотворів, як наслідок творчого процесу, власна інтерпретація мови народу — це складові компоненти поезії Барки. В післямові до збірки поезій «Білий світ» мовиться: «Поезія Барки — це суцільний переклад дійсности на мову серця». І далі: «В поезію Барки треба вчитатися і головне — вчутися, і тоді ми побачимо світ його очима, і станемо від цього напевно душевно багатші, змістовніші, глибші, світліші». Бути в товаристві В. Барки — це була велика приємність. Його всесторонні знання всього, чим багате людство, не мали меж. А тому кожна розмова з ним ушляхетнювала людину.
Василь Барка останні три роки хворів, розбитий паралічем, немічний, втративши сили з надмірної праці. Самітній, в старечому домі, серед чужого оточення помер, як нуждар і каліка. Він любив оселю «Верховина», власність Українського Братського Союзу, де серед гірської природи прожив 32 роки, де написав більшість своїх творів.
Жовтий князь - це перший в українській літературі великий прозовий твір присвячений голодомору 1932-1933 року.
В основу роману покладено особисті спогади Василя Барки про голодомор в Україні 1932-1933 років. Крім того, протягом двадцяти п’яти років він збирав спогади очевидців, пам’ятав, як голодувала родина його брата.
Точних цифр про кількість загиблих у ті часи в Україні досі немає, одні називають 8-9 мільйонів, інші — 10 мільйонів, деякі доводять кількість до 14 мільйонів. Але так чи інакше, це була страшна трагедія для всього українського народу.
Трагедію усієї країни письменник змальовує через особисту трагедію родини Катранників, з яких живим залишається тільки молодший син Андрійко. Картини життя сім’ї наповнені вражаючими і страшними подробицями. Але в усіх ситуаціях герої залишаються вірними своїй селянській і людській моралі. Навіть голодний і помираючий Мирон Данилович не виказує місцезнаходження церковної чаші. Андрійко хоче поділитися останнім хлібом із зовсім чужою жінкою.
Закінчується твір оптимістично — над землею народжується новий день, що несе надію.
Мирон Данилович Катранник - чоловік Дарії
Дарія Олександрівна Катранник - дружина Мирона
Микола Миронович Катранник - первісток Дарії і Мирона
Олена Миронівна Катранник - донька Дарії і Мирона
Андрій Миронович Катранник - наймолодший син Дарії і Мирона
Харитина Григорівна Катранник - матір Мирона