186_osnovy_teorii_g
.pdf110 |
Основи теорії ґендеру |
Участь у процесі репродукції є первинним біологічним призначенням як чоловіка, так і жінки, що закріплено їх анатомією та статевими ознаками. Проте у суспільстві ми спостерігаємо більший контроль над власною репродуктивною функцією індивідом і більшу емансипацію від неї саме у чоловіків.
Різниця між жінками та чоловіками серед інших, середніх антропометричних характеристик, спостерігається при аналізі росту та маси тіла, співвідношення розвиненості різних тканин і органів [9; 18]. Стабільно нижчими на 9-21% є показники жінок у більшості видів спорту, зате гнучкість і грація у них завжди були розвиненіші. Проте тут ми маємо справу, по-перше, з історичністю як самих цих відмінностей, так і їх ролі та значущості для психічних і соціальних проявів людського буття. Спортивні рекорди щороку “б’ються”, тим самим постійно підвищуючи планку абсолютних показників. Те, що колись вважалося досягненням серед чоловіків, нині стає нормою для жінок і навпаки [17]. За переліком олімпійських видів спорту, у яких беруть участь жінки, вони зрівнялися з чоловіками починаючи з ігор у Сіднеї 2000 року. І поки межі, яка б була нездолана шляхом вправ і тренування тіла, не досягнуто.
Щодо іншого аспекту – історичності, то фізична міць і витривалість, така важлива і дискримінуюча на ранніх стадіях розвитку суспільства, сьогодні навряд чи може обґрунтовувати економічний, політичний та соціальний статус людини чи групи. Тож посилання на фізичну силу, притаманне не лише повсякденному, а й науковому обгрунтуванню статусу чоловіків та жінок, свідчить про здатність ґендерного образу вбирати і зберігати протягом тривалого часу (століть і тисячоліть) уже неактуальні з огляду на сус- пільно-історичні умови буття характеристики.
Слід також завжди пам’ятати про природу середнього показника, який говорить лише про те, що варіативність значень у популяції жінок та чоловіків концентрується навколо більших чи менших значень, а результати співставлення конкретних осіб жіночої та чоловічої статі можуть бути будь-якими, аж до прямо протилежних. Більш того, відмінності всередині групи жінок чи чоловіків часто більші, ніж міжгрупові. Звернемося до найнаочні-
Біологічні, психологічні та соціокультурні чинники ґендеру 111
шого порівняння маси тіла щодо якого, за узагальненими антропометричними даними, чоловіки переважають жінок – у буквальному значенні цього слова – на 12 кілограм (73 кг та 61кг відповідно). Але у повсякденному житті ми можемо спостерігати жінок із вагою у сто двадцять і більше кілограм, а чоловіків, які важать п’ятдесят і менше, у сімейних парах вони утворюють таке ж розмаїття співвідношень. Окрім того, вага тіла, ріст, розвинутість різних тканин людини у сучасному суспільстві дуже сильно залежать від успадкованих дітьми схильностей, захворювань, дієти, способу життя і не в останню чергу – моди. Враховуючи складність визначення біологічної норми цих характеристик, розглядати їх слід скоріше в рамках ґендерної, а не статевої диференціації.
Загалом викладені застереження у використанні середніх та інших статистичних величин стосуються також результатів демографічних обслідувань, психологічних експериментів та соціологічних досліджень.
Як ми можемо бачити, антропобіологічні характеристики демонструють швидше діалектику спільного-відмінного, аніж принципову відмінність природи чоловіків і жінок, яка визначає їх долю. У цьому перефразуванні З.Фройда (відомий його вислів про те, що анатомія – це доля) ми вдалися до поширення зумовленості тілом на обидва ґендери, в той час як для есенціалістського підходу більш характерне акцентування на генетиці, анатомії, фізіології
– тобто природі – у випадку, коли мовиться про жінку. Риси чоловіка або ж не потребують такого глибинного обґрунтування, або фігурують як протиставлення, що являє норму.
Тож загалом біодетермінізм хибує на асиметричність: його патетика більше і частіше спрямована на жінок, нормальністьприродність незавидного становища яких щоразу потрібно було переконливо обґрунтовувати. У результаті феміністської критики Д.Сміт, Е.Оуклі, Р.Хоф та ще багатьох авторок, традиційні дослідження про жінок перестали розглядатися як науково обґрунтовані висловлювання, здатні пояснити нерівні суспільні позиції жінок і чоловіків. Філософські чи то суто наукові теорії, які приписували жінкам особливу ірраціональність, лагідність і домовитість, стали вважатися тепер ідеологічними стратегіями,
112 |
Основи теорії ґендеру |
які мають на меті не стільки пояснити, скільки виправдати наявний status quo. Під сумнів був поставлений “нейтральний”, “безстатевий” дослідник.
Небезсторонність традиційних досліджень статі, так званих вислідів “у пошуках першооснов”, проваджуваних чоловіками, стає очевидною через асиметрію цінності, приписуваній кожній частині пари “природа vs культура”, навколо якої вони розгортаються. А саме це протиставлення власне й уособлює для них “жіноче vs чоловіче”. Оскільки природі тут відводиться менш значущий статус, то на основі оспіваної близькості жінки і природи виникає імпліцитне, часто неусвідомлене применшення цінності жінок.
З цієї теоретичної позиції сучасні дослідниці виводять той соціоекономічний і соціополітичний факт, що з розвитком цивілізації репродуктивна діяльність жінки відносилася до все менш почесної приватної сфери, в той час як продуктивна: матеріальне виробництво та культуротворча діяльність – була можлива лише в суспільних сферах, які представляв чоловік. Відповідно народження і виховання людини ставиться нижче за відтворення умов її існування.
Як доводить М.Малишева, ґендерний макроаналіз державної політики дозволяє виявити диспропорцію в економічному та соціальному забезпеченні репродуктивної сфери, яка відтворюється поколіннями з опорою на безоплатну працю жінок [6; 16; 8]. Саме на підтримання цього вигідного державному бюджету порядку, не в останню чергу, спрямовані тези про “природність” та “пристосованість” жінок до створення домашнього затишку, догляду за дітьми і піклування про самопочуття всіх членів сім’ї.
Розрізнення між статтю і ґендером деконструює переконання, що між “природною” статтю і приписаними жінкам та чоловікам суспільством статевими ролями є прямий причинний зв’язок. Природна рівність всіх людей і природна нерівність між статями є парадоксальним каноном XIX століття, який залишається і через століття самоочевидним.
Актуалізація природного призначення жінки відбулась на початку перебудови у Радянському Союзі. У 80-ті роки, за оцін-
Біологічні, психологічні та соціокультурні чинники ґендеру 113
кою Т. Клименкової в офіційній науковій літературі все виразніше стала затверджуватися відверто біодетерминістська точка зору. Соціологи і психологи почали активно використовувати традиційні західні теорії (наприклад, Т.Парсонса або З.Фройда), в пошуці аргументів на користь тези про необхідність повернення жінки в сім’ю відповідно до “жіночої природи”. Економісти (всупереч здоровому глузду) прораховували розмір міфічної державної вигоди від повернення жінки в сім’ю, юристи намагалися створювати закони, за якими жінка виявилася б таким невигідним працівником, що її присутність на ринку праці до досягнення її дитиною 14-літнього віку була взагалі проблематичною, велику прихильність традиційній біодетерміністській парадигмі виказали демографи.
Ідея повернення жінки в сім’ю мала слугувати ідеології, яка обґрунтовувала причини і пропонувала шляхи вирішення численних економічних, політичних, культурних проблем, що назріли в СРСР: неефективний менеджмент і необхідність великого скорочення штатів; незадовільна робота закладів громадського харчування та служб побуту; падіння народжуваності, погіршення здоров’я підростаючого покоління і малоефективні спроби стимулювати багатодітність. Зрештою, за допомогою цієї ідеології влада знайшла головного ворога, яким обрали, як зазначає О.Вороніна, надемансипацію жінок, яка начеб-то здійснювалася в радянській державі на шкоду перш за все самим жінкам [5]. Моментально вловивши суспільно-політичні настрої, публіцисти почали на всі лади закликати жінок залишатися в дома і “берегти чоловіків” (це гасло прозвучало у статті відомого демографа Б.Урланіса, який описував феномен надсмертності чоловіків працездатного віку).
З першим послабленням ідеологічного тиску в усіх республіках починається потужний національний підйом, який проходив під гаслами звернення до витоків національної культури і проявлявся через етнографізування культурного і наукового дискурсу. Жіночі рухи і громадські організації починають виступати з позицій традиційної родини. В Україні величезної популярності набуває ідея Берегині (жінки, яка плекає і охороняє родинне
114 |
Основи теорії ґендеру |
вогнище), посилюється роль православної церкви і стає масовим обряд вінчання – все це виявилося напрочуд суголосним державному прагненню повернути жінці природне призначення. Ці культурні процеси посилили і без того хитке політикоекономічне становище жінок останніх років радянської влади.
Та поряд зі зверненням до традиційних (вони ж вважаються “природними”) ґендерних образів, на хвилі етнонаціонального відродження, глобальні зміни у світі все більше демонстрували феномени уніфікації статей: одяг, догляд за тілом, структура споживання і дозвілля, спосіб життя – експансія відбувалася не тільки у сфері чоловічого, а й жіночого ґендерів.
Виявилося, що стать, як це не дивно, відноситься до ряду так званих понять щезання, за аналогією з тим, як фізико-хімічні характеристики довкілля чи інші базові виміри нашого життя починають усвідомлюватися нами лише, коли порушують межі допустимого для нормальної життєдіяльності людини. Так простір суспільства став активно дискутуватися зі, здавалося б, його зникненням у епоху глобалізації, панування надшвидкісних технологій та поширення мережі Інтернет. Ця тенденція наукового вивчення поширюється і на стать, адже сам факт обговорення біологічних засад чоловіка та жінки є доказом того, що її існування проблематизується. Сумнів у непорушності статевого поділу людства посилюється запровадженими технологіями та новітніми відкриттями у біології, медицині та психології.
На зміну двом протилежним, взаємовиключним жіночій та чоловічій статі приходить множинність статей через взаємопереходи чоловічого та жіночого. Соціолог І.Кон відзначає, що хоча репродуктивна біологія знає тільки дві протилежні статі – чоловічу і жіночу, проте визначення статі, яке розробляється Всесвітньою організацією охорони здоров’я (ВОЗ), не містить вказівки на репродуктивні процеси і допускає наявність змішаних, перехідних від жіночого до чоловічого форм [12]. Ці перехідні форми конструюються по-різному. Відома американська феміністка, професор біології А.Фаусто-Стерлінг говорить про п’ять статей, пов’язаних з певними анатомічними властивостями: 1) носії жіночих геніталій – жінки; 2) носії чоловічих геніталій – чоловіки;
Біологічні, психологічні та соціокультурні чинники ґендеру 115
3) носії змішаних геніталій – гермафродити (герми); 4) носії переважно жіночих, але з чоловічими елементами, геніталій – фемінінні псевдогермафродити (ферми) і 5) носії переважно чоловічих, але з жіночими елементами, геніталій – маскулінні псевдогермафродити (мерми). Виявляється, що стать – це не антонімічна пара чи дихотомія, а, за визначенням Дж.Лорбера, – континуум, складений із хромосомної статі, гонадальної статі та гормональної статі, які всі працюють в умовах і під впливом різноманітних середовищ [15].
Сучасні межі і обмеження статі багато в чому зумовлюються розвитком наук про людину. Вже цілий ряд проблем людської природи вирішуються генною інженерією. Генна інженерія як елемент генних технологій дозволяє коригувати спадковість, використовувати генний матеріал зовсім різних видів. Академік В.Кор.дюм, як і його колеги в галузі генної інженерії та біотехнології, переконаний у великих можливостях цього напрямку. Технічно цілковито можливою тему “чоловічої вагітності” біолог Ж.Тестар розглядає, що, зрештою, робить минулим той час, коли можна було виводити суть жіночого і чоловічого зі статевих ознак.
Можливості контрацепції і визнання репродуктивних прав жінок, більша відкритість суспільства до різних сексуальних орієнтацій, можливості хірургічної зміни статі, зрештою, виникнення техніки штучного дітонародження – майже повністю знімають біологічні бар’єри, що тяжіють над людиною, роблячи її стать вироком.
Підсумовуючи аналіз біологічного чинника ґендеру, слід зазначити перш за все необхідність культурного осмислення і постійної рефлексії людиною тіла у його статевій конкретиці на індивідуальному та соціальному рівнях. А також, – продуктивність залучення антропологічних, біологічних, генетичних знань та досягнень інших природничих дисциплін у науковому дослідженні та обговоренні ґендерної проблематики.
Але, з іншого боку, захоплення медиків і психологів експериментом у прагненні встановити відмінності між чоловіком і
116 |
Основи теорії ґендеру |
жінкою, апелюючи до їх статі, привело до того, що віднайдені таким чином “неспростовні докази” проявляють свою артефактуальну суть (тобто таку, що є скоріше результатом впливу інструментарію і дослідника, а не випливає з природи самого явища). З одного боку це зумовлюється фетишизацією математикостатистичних процедур обробки даних, а іншого, – ідеологізацією результатів дослідження, в якому ідея полярної різності (чи, як висловлюється М.Кіммел, різнопланетності) статей закладається ще у меті.
Переосмислення статі сучасною біологічною наукою позбавляє прибічників біологічного детермінізму їх основних аргументів, а це сприятиме розвитку дискурсу ґендерного партнерства і зменшенню сексизму. Хоча важко сьогодні говорити, чи стане стать вибором, технології її створення не відмінять соціальнопсихологічного “переживання” статті.
Очевидно, що психологічна складова ґендеру більш ніж важлива, оскільки виводить на ґендерну ідентичність, риси та характеристики, інші невід’ємні від конструювання ґендеру поняття. Актуалізація її вивчення сьогодні пов’язана зі зміною усталених форм соціалізації, рольових очікувань та установок. Так, у наш час майже класичний внутрішньоособистісний рольовий конфлікт “мати-працівниця” поглиблюється під впливом двох протилежних факторів: зростання можливостей самореалізації жінок та державної політики, спрямованої на збільшення народжуваності та зміцнення сім’ї. А вихід у публічну сферу осіб із “нетрадиційною” сексуальною орієнтацією – породжує вже відкритий конфлікт типу індивід-суспільство. Тож психологічна інтерпретація цих та інших проблемних питань вкрай необхідна і для утвердження ґендерної теорії, і для вироблення ґендерної політики.
Ґендерні дослідження у психології розвивалися не так інтенсивно, як в інших гуманітарних дисциплінах. Пошук статевих відмінностей, який здійснювався в рамках диференціальної психології, знову ж традиційно переважно опирався на досвід і дослідження чоловіків, породжуючи подвійний зсув і нормування, виходячи з маскулінного. Хоча, як зазначає Т.Булавіна, безумов-
Біологічні, психологічні та соціокультурні чинники ґендеру 117
ною заслугою того ж таки психоаналізу З.Фройда стало зняття жорсткої межі між нормою та патологією і акценту на аномальності при вивченні психологічної динаміки, що особливо було характерне для опису жіночої психіки. Поза тим психоаналітична теорія, як і більшість інших, при поясненні виявлених відмінностей зверталися перш за все до біології, яка, як ми вже побачили, не є надійним для цього ґрунтом. Інтерпретація цієї ситуації психогенетиком Р.Левонтіним вкладена у парадоксальну тезу: “Всі вони [статеві, расові і т.п. відмінності] – навіть суто біологічні – мають історичне походження та всі оголошуються біологічними – навіть суто історичні…” [14].
Цілеспрямованими зусиллями жінок-психологів ґендерну тенденційність вдалося змінити чи хоча б пом’якшити. Здійснювалася критика біологічного детермінізму, а також статеворольового підходу у вивченні статі як психічного феномену, яка в другій половині ХХ століття була визнана і набула організаційного оформлення як особливий дослідницький напрямок. Для вітчизняної ж психології досі характерний безстатевий суб’єкт як носій психічних рис і властивостей, проте останні явно нормуються за чоловічим стандартом: через конфліктність, а не контактність, через лідерство і конкуренцію, а не взаємодопомогу тощо. На жаль, попри левову частку жінок серед спеціалістів психологів жіноча стать практично невидима в нашій психологічній науці.
Виділення жінок як самостійної частини дослідження дозволяє проявити цілий ряд методологічних і методичних зміщень минулих експериментів, які, як наслідок, приводять до спотворення отриманих знань щодо психології чоловіків та жінок. У цьому зв’язку критиці піддаються процедури психологічного дослідження, де сексистські тенденції часто спровоковані феноменом соціальної бажаності. Прагнення психологів до об’єктивності отримання знань ускладнюється тим, що упередження щодо тієї чи іншої статі можуть міститися вже у формулюванні проблеми, висуненні гіпотези чи підборі тестових завдань. Стать дослідника також суттєво впливає на результуючі показники вже на етапі збору та обробки первинної інформації, а інтерпретація отриманих даних з використанням ґендерно нечутливої або й
118 |
Основи теорії ґендеру |
відверто сексистської теорії породжує замкнене коло самосправджуваних припущень.
Продемонструємо цю методологічну неоднозначність, до певної міри умовність визначення ґендерних рис на прикладі психологічних вимірів маскулінності та фемінності, що його пропонує І.Кон. По-перше, чоловіки і жінки володіють різними ступенями маскулінності і фемінінності – вони можуть бути більш або менш маскулінними, фемінінними або ж андрогінними. По-друге, маскулінність і фемінінність багатогранні і багатомірні поняття: “чоловіча” статура може поєднуватися з “жіночими” інтересами і почуттями, і навпаки, причому багато що залежить від ситуації і сфери діяльності (наприклад, ділова жінка може бути ніжною вдома і агресивною в бізнесі, а ліричний актор поборником жорсткого патріархату). По-третє, наші поняття маскулінності і фемінінності і відповідні психологічні тести ґрунтуються не на суворих аналітичних теоріях, а на життєвому здоровому глузді і повсякденному досвіді: ми називаємо певні властивості жіночими (фемінінними), тому що в доступному нам емпіричному матеріалі їх частіше чи сильніше виявляли жінки, але це може залежати не від біології, а від середовища і виховання.
Серед психологів популярне пояснення різної поведінки чоловіків та жінок ступенем вираженості таких психічних рис, як агресивність та домінантність, які своєю чергою виводяться із особливостей гормональної природи кожної статі. Цікава з цього приводу думка І.Кона, що чоловіча агресивність дійсно має природні передумови, але вона не є суто біологічним феноменом і не завжди буває антисоціальною, пов’язаною із застосуванням насильства. Механічно вивести її з рівня тестостерону неможливо
– тут слід розрізняти базовий, більш або менш постійний рівень тестостерону і його тимчасові, ситуативні флуктуації, а також розрізняти змагально-домінантну і агресивно-насильну поведінку. Між рівнем тестостерону і поведінкою існує обернений взаємозв’язок. Вимірювання рівнів тестостерону в ситуації змагання показали, що у переможців рівень тестостерону різко підвищується, а у тих, хто програв, залишається таким же або знижу-
Біологічні, психологічні та соціокультурні чинники ґендеру 119
ється. При цьому ключовим чинником був не сам по собі тестостерон, а досягнення успіху: внаслідок переживання успіху здобутого в боротьбі секреція тестостерону підвищується, але передбачити за рівнем тестостерону, хто переможе, неможливо. До речі, це вірно і для жінок.
Як показують психологічні дослідження, далеко не всі чоловіки і хлопчики напористі і агресивні. Агресивність хлопчачих груп і чоловічих компаній – не стільки індивідуально-пси- хологічний, скільки груповий феномен: сильним і агресивним хлопчикам легше завоювати престижне становище в ієрархічній структурі хлопчачої групи. Це сприяє закріпленню відповідного стилю взаємовідносин і системи цінностей, які пред’являються іншим як норма, незалежно від їх індивідуальних якостей. Ототожнення маскулінності з насильством психологічно типове не стільки для сильних, скільки для слабких чоловіків, які не впевнені у своїй маскулінності.
Загалом, аналіз численних експериментів з диференціальної психології, націлених на пошук статевих відмінностей, демонструє, що однозначно доведених фактичних відмінностей між різностатевими групами небагато. Наприклад, була виявлена у чоловіків помітна латералізованість півкуль головного мозку і їх рівноактивність у жінок. Вчені, долучивши інші результати щодо відповідності півкуль різним пізнавальним процесам, почали робити далекосяжні висновки, але, в залежності від уявлення про “кращість” тих чи інших функцій, їх зміст змінювався на прямо протилежний. Тож виводити з цього факту ті чи інші психологічні наслідки, навіть вирахувані зі статистично значущою різницею між груповими середніми, слід дуже обережно, пам’ятаючи про математичну, а не сутнісну природу самих показників і неможливість в експерименті забезпечити рівність соціалізаційних чинників.
Тож не дивно, що навіть коректно отримані відмінності між жінками і чоловіками виявляються не настільки значущими і часто не перевищують 5%. Більш того, як доводить Г.Крайг, протягом останніх десятиріч фіксовані відмінності стають менш виразними,