186_osnovy_teorii_g
.pdf200 |
Основи теорії ґендеру |
якого було законодавче надання активного та пасивного виборчого права для жінок. Поширеною була ілюзія, що правова рівноправність статей логікою своєї реалізації поступово приведе до соціально-культурної рівності статей. Законодавче визнання громадянських, зокрема виборчих, прав жінок актуалізувало завдання навчитися користуватися наданими правами, інтегруватися нарівні в “чоловіче“ суспільство через освіту, економіку, культуру, політику. Очевидно, що в історії ідейного розвитку жіночого руху на першому етапі проблема соціально-правової рівноправності була панівною. Це навіть дало підставу деяким дослідникам зробити висновок, що в цей період не було конфліктів через ідеологію, бо її майже не артикульовано. Ранній жіночий рух був просто боротьбою за розширення тих природних прав, які чоловіки вже мали.
Романтизм першої половини XIX ст. культивував гуманістичну традицію, ускладнив та урізноманітнив погляди на люди- ну-індивіда порівняно з попередніми культурними епохами. Щоправда, пояснення природи чоловічого та жіночого начал традиційно подавала теорія “природного поділу“ між статями – одна з найконсервативніших і найтриваліших за силою впливу на суспільство. В основі цієї теорії – теза про те, що біологічна різниця між статями формує психо-соціальні відмінності, а відповідно, й соціальний статус жіночої статі. Така стереотипізація рис статевих категорій (“мужність“ і “жіночність“) дуже повільно змінювалась. У цій еволюції варто наголосити насамперед на ролі романтизму як ідеології та світогляду. Романтичне трактування людини як повноцінного, різнобічного духовного та соціального індивіда дало підстави для висновку: чоловік і жінка створені Богом; вони різні зовнішньо, але рівні духовно, обоє мають безсмертну та божественну душу. Однією з ключових у світогляді Романтизму була ідея євангелізації світу, яка надзвичайно високо підносила значення почуттєвості, доброти, моральності, тобто тих чеснот, що їх приписували переважно жінкам. Навіть висловлювали думку, що саме через жінку людство має зв’язок з Богом. Епоха Романтизму остаточно зняла з жінок середньовічне тавро демонічності, їхньої первородної гріховності. Натомість, може,
Жіночий рух як ідеологія і практика суспільних змін 201
навіть з дещо з надмірною екзальтованістю, підкреслювали їхню моральність, толерантність, самозречення та самопосвяту, побожність і доброту.
Розвиток національно-патріотичної ідеології в першій половині XIX ст. зумовив і нове трактування жінки у національному житті, зокрема, українців. Адже в народів, які не мали власної державності, проблема національно-державної самореалізації стає визначальною. Суспільство поставило нові вимоги до жінок: вони повинні формуватися як свідомі громадянки і брати дієву участь у національно-патріотичних акціях, а також виховувати дітей як патріотів нації. Ці вимоги перетворюються на надзвичайно поширений національно-культурний ідеал самозреченого, а навіть трагічного материнства. Щоправда, межі можливої заангажованості жінок, жінок-матерів до культурно-національного, національно-патріотичного, церковно-релігійного життя ще не були чітко визначеними. Участь жінок у національно-визвольно- му русі трактували по-різному. Насамперед вважали, що жінка має бути обізнаною з життям народу, знати національну мову, історію, літературу, мистецтво, займатися доброчинністю.
У XIX ст. та в першій половині XX ст. сформульовано класичні ідеології фемінізму і навіть окреслилися ескізи концепцій радикального, психоаналітичного, екзистенціоналістського, екологічного, культурного та інших фемінізмів, які поширились уже в другій половині XX ст. Теоретичний доробок феміністичної ідеології кількісно зростає та якісно змінюється від середини XIX ст., що пов’язано насамперед з характером світогляду нової культурної епохи – епохи Позитивізму. Новий культурно-істори- чний період культивував раціоналізм, науково-експериментальну об’єктивність, громадсько-політичний прагматизм, соціологічну аналітичність, реалізм.
Класичним в ідеології фемінізму є її ліберальний варіант, який порівняно з іншими має найтривалішу історичну традицію та найчисленнішу кількість прихильників. Ідеї лібералізму закорінені в ідеологічній спадщині епохи Просвітництва, ґрунтуються на принципі свободи вибору кожної людини, на засадах буржуазного індивідуалізму. Формування концепції ліберального фемінізму роз-
202 |
Основи теорії ґендеру |
починалось з твердження про те, що жінка – така ж людська істота, як і чоловік, що вона здатна раціонально мислити та повинна мати ті ж права й умови для розвитку, що й чоловік. Можливості визволення жінок ліберальні феміністи та феміністки вбачали в запровадженні повноцінних юридичних прав, у гарантуванні можливості здобути освіту, фахову працю і тим самим припинити їх правову, економічну та соціальну залежність від чоловіків.
Союз між лібералізмом та фемінізмом виявився досить вдалим і тривалим. І поки розгорталась боротьба за правове урівноправлення жінок з чоловіками, поки відбувалась розбудова жіночої освіти, суперечність і напруження між фемінізмом та лібералізмом артикулювалися й обговорювалися не часто. Усвідомлення цих суперечностей та їх аналіз – реалія вже ХХ ст. У чому ж суть цих суперечностей та напружень? У XIX ст. загальнопоширеним було уявлення про структурну аналогію між державно-по- літичним, тобто макросуспільним і родинно-сімейним, домашнім (мікросуспільним) устроєм, між суспільством та сім’єю. Поділ на публічне та приватне життя водночас був і статевим поділом, бо індивідуалізація чоловіка могла здійснитися лише в широкому світі публічної діяльності, натомість індивідуалізація жінки, за незначними винятками, по суті, була її “фамілізацією“. Ідеологі- чно-політична концепція лібералізму об’єктом свого дослідження та соціальної еволюційної зміни обрала лише сферу публічного життя. Натомість приватна, сімейна сфера в концепції лібералів опинилась начебто поза суспільно значущим життям. Абсолютизуючи стійкість дихотомії “публічне – приватне”, ліберальний фемінізм, може, й несвідомо, закріплював та стимулював дуалістичний спосіб трактування соціо-статевих ролей. Лібералізм, а вслід за ним і ліберальний фемінізм, по суті, недооцінив як “прокляття“ сім’ї для емансипації жінки, так і “благословення“ її для суспільства.
Джон-Стюарт Міл – один з найяскравіших представників ліберального трактування проблеми “жінка та суспільство“. Саме він 1865 року вніс на розгляд англійського парламенту петицію з вимогою виборчих прав для жінок. Петицію тоді серйозно не потрактували, але значення цієї акції було оцінено дещо пізніше – в
Жіночий рух як ідеологія і практика суспільних змін 203
час піднесення суфражизму. Значно більший суспільний резонанс серед сучасників мала книжка Дж.-С. Міла “Поневолення жінки“, що вийшла друком 1869 р. у Лондоні. Дж.-С. Міл написав свій твір у співпраці з пасербицею Гелен Тейлор, а також під значним впливом дружини Герієт Тейлор. Цінність цієї розвідки в об’єктивному аналізі становища жінки впродовж усієї історії, а також у відбитті тогочасних реалій юридичного, соціально-еко- номічного, освітнього, сімейно-шлюбного становища жінок. Вочевидь основним об’єктом аналізу було суспільне становище жінок в англосаксонському світі, хоч логіка аргументації й ідейно-- теоретичні постулати автора були переконливими і для читачів інших регіонів.
Центральна теза Дж.-С. Міла для свого часу лунала доволі революційно: “Принцип, що регулює соціальні взаємини між обома статями – юридичне підпорядкування однієї статі іншій – хибний за своєю суттю і є тепер однією з основних перешкод на шляху соціального поступу: отже, його слід замінити принципом цілковитої рівності, що відкидає як владу та привілеї на одному боці, так і повну безправність – на другому“.
На відміну від численних прихильників теорії природного поділу, Дж.-С. Міл з’ясовує, що статеві відмінності характерів, розумових здібностей та соціальних ролей формує, закріплює, поширює саме культура. Він заперечив загальноприйнятий поділ на “природне“ і “неприродне“ в соціо-статевих відносинах. З цього приводу писав: “Істина в тому, що неприродне здебільшого означає лише неузвичаєне, а все узвичаєне видається природним. Поневолення жінки чоловіком стало таким загальнопоширеним явищем, що будь-який відступ від нього, звичайно ж, здається неприродним“. І далі: “Те, що ми нині розуміємо під природою жінки, є річ цілковито штучна – результат зумисного пригнічення одних властивостей і неприродного розвитку інших. Можна й не вагаючись стверджувати, що жоден інший залежний клас не зазнав такого страшного викривлення природних пропорцій свого характеру внаслідок впливу панівного класу“. Міжстатеві відносини Дж.-С. Міл розглядає насамперед у площині відносин соціального панування та соціального підпорядкування
204 |
Основи теорії ґендеру |
з виразним політичним підтекстом. Він послідовно розвінчує систему освіти та виховання жінок і робить висновок: “Різниця в розумових здібностях, яка буцімто існує між чоловіком та жінкою, – це лише природний наслідок різної освіти та обставин виховання, вона аж ніяк не свідчить про природну неповноцінність однієї з них“. Власне виховання й освіта, на думку автора, готують жінку до підпорядкування.
Дж.-С. Міл гостро скритикував тогочасні юридичні норми, суспільні стереотипи та культурні міфологеми, що стосувалися становища жінок у сімейно-родинній сфері. Переконання в святості та незмінності усталених норм сімейно-шлюбного життя є взірцем майже сліпої віри, поклоніння в тогочасній суспільній свідомості. Усумнівити, мало того, по суті, нищити ці святі переконання потребувало не тільки громадської відваги, а й обґрунтованої аргументації. Ані першого, ані другого не бракувало Дж.-С. Мілеві. Основою поневолення жінки, на його думку, є “хатнє рабство“, тому жінка в шлюбі – не більш як кріпачка. Аргументація Дж.-С. Міла базувалася на історико-правових прикладах розвитку сімейношлюбних відносин, відповідно до яких жінка й діти перебували в цілковитій власності чоловіка. Очевидно, що для дослідника найсуттєвішим був соціологічний та політико-правовий аспекти сі- мейно-шлюбних відносин, натомість він свідомо залишав поза увагою величезний спектр психологічного, почуттєво-емоційного життя подружжя.
Ідеологія соціал-демократичного фемінізму – на відміну від ліберального – має дещо коротшу історію розвитку і, зрештою, меншу кількість прихильників. Найбільшого розвитку та поширення ця ідеологія досягла в другій половині XIX ст. та в перші два десятиліття XX ст. Концепція соціал-демократичного фемінізму базувалася на визнанні того, що економічна експлуатація жінок є основною причиною їх гноблення як статі. Соціо-статевий поділ трактували як соціальну, політичну, ідеологічну й економічну категорію. Основну увагу цей напрям фемінізму зосередив на аналізі соціального буття жінок у конкретних інституціях. Ця концепція, визнавши клас як основну категорію аналізу, зосередила увагу на виявленні закономірностей соціальної й економіч-
Жіночий рух як ідеологія і практика суспільних змін 205
ної організації праці в буржуазному суспільстві, на з’ясуванні взаємозв’язків між продукуванням та репродукуванням, між приватним і публічним. Але, як і кожна ідеологічна концепція, вона мала певні обмеження, головним з яких було наголошування лише на матеріальних та ідеологічних аспектах дискримінації жіночої статі.
Варто згадати ще одну роботу, а саме “Жінка і соціалізм“ А. Бебеля, що вийшла друком 1879 року. Ця праця – один з найкращих зразків тогочасної соціал-демократичної ідеологічної публіцистики, присвяченої феміністичній проблематиці. Автор був дуже добре обізнаним із сучасними йому західноєвропейськими феміністичними й антифеміністичними публікаціями і виступив переконаним трибуном соціального визволення жінок. А. Бебель реферативно подав історичний огляд становища жінки в різних культурних регіонах, критичний аналіз життя жінок у буржуазному європейському суспільстві XIX ст., а також показав можливу перспективу розв’язання так званого “жіночого питання“ в соціалістичному суспільстві. Найпереконливішою та найаргументованішою є частина, присвячена дослідженню буржуазного трактування жінок і експлуатації їхньої праці. Автор критикував сучасні йому уявлення про природу жінки, буцімто вроджені вади її характеру, подав свою ідеологічну інтерпретацію разючих даних про використання жіночої праці, про сімейно-шлюбні відносини, поширення проституції тощо. Він вибудував доволі переконливу систему, елементами якої вважав взаємопов’язані й ієрархічно структуровані форми економічного, соціально-класово- го, політичного гноблення та статевої дискримінації. Август Бебель артикулював ідеологічне й організаційне розмежування між ліберальною (соціалісти називали її буржуазною) та соціалдемократичною концепціями визволення жінки. Гостра критика ліберального фемінізму, що зосереджувався переважно на сфері політико-правової рівноправності двох статей і обмежувався лише окремою соціальною категорією жінок, без сумніву, була об’єктивною. Але соціал-демократична концепція розв’язання так званого “жіночого питання“ лише замінила одну обмеженість іншою. Зокрема, розгляд проблеми дискримінації жіночої статі
206 |
Основи теорії ґендеру |
тільки в контексті соціально-класового аналізу є надто спрощеним. І це завважили вже сучасники, а досвід реального соціалізму і його модель соціалізації жінок аргументовано підтвердили, що проблема гноблення жінок має не так соціологічний, як антропосоціологічний, соціокультурний вимір.
Для ідейних засад феміністичної ідеології принципово важливою була концепція Ф. Енгельса, висловлена в роботі “Походження сім’ї, приватної власності та держави“ (1884 р.). У дослідженні проаналізовано історію формування патріархального устрою, радикально на той час скритиковано статеве поневолення жінок. Модель “панування – підпорядкування“ Ф. Енгельс розглядав на рівні різних щаблів поневолення – статевого, майнового, класового, соціального. Він поєднав концепцію Й. Бахофена про первісний матріархальний устрій суспільства, культурноантропологічні дослідження Л. Морґана і власну концепцію соціалізму, що базувалась на визнанні закономірності зміни суспільного устрою внаслідок зміни відносин власності. Аналітично-- критичний аспект його дослідження був найсильнішим, а от міркування про перспективу усунення статевого поневолення значно поступалося в переконливості та в можливій суспільній дієвості. Дж.-С. Міл-гуманіст майбутнє бачив за реформами політичної та соціально-економічної систем, за розвитком суспільних поглядів і морально-звичаєвих норм. Соціалісти А. Бебель, Ф. Енгельс – за радикальні зміни суспільного устрою. Безсумнівною заслугою всіх цих авторів був аналіз суспільного становища жінок як на мікрорівні – сім’я, побут, так і на макрорівні – держава, клас, виробництво. Їхні погляди дали змогу визначити межі якнайширшого поля тогочасної феміністичної свідомості. Водночас міркування цих авторів були контраргументом апологетам патріархальних суспільних засад. Їхні ідеї стали основою ідеології ліберально-феміністичного (буржуазного), соціалдемократичного (робітничого) жіночого руху, підґрунтям для створення відповідних національних ідеологічних інтерпретацій.
Соціально-християнський фемінізм – найконсервативніше відгалуження у феміністичній ідеології. Цей різновид фемінізму засадничо ґрунтувався на християнській філософії людини, на
Жіночий рух як ідеологія і практика суспільних змін 207
теологічному трактуванні жінки. У XIX та в першій половині ХХ ст. соціально-християнський фемінізм сформувався у своєму класичному варіанті. Ідеологія консерватизму останніх десятиліть XIX ст. наполегливо обстоювала суто патріархальне трактування жінки та форми її суспільно-громадської заангажованості. Дружина-матір-громадянка (залучена переважно до патріотичнодоброчинної діяльності) – ось та універсальна тріада, поза якою жіноче існування й не розглядалося. Водночас у перші десятиліття XX ст. традиційний консерватизм виразно еволюціонує до ліберальнішого трактування емансипації жінок. Адже навіть у найконсервативнішому середовищі відбувалися значні зміни жіночих поведінкових норм і стереотипів, лібералізація трактування проблем освіти жінок та їхньої економічної самостійності. Сучасний традиційний консерватизм щораз більше схиляється до використання окремих положень лібералізму. Свідченням цього є Апостольське звернення Папи Івана Павла II “Mulieris Dignitatem“ (1988 р.) та Послання “До жінок“ (1995 р.). Папа ви-
знав суспільне приниження та дискримінацію жінок в історичному минулому. Він писав: “Жінки зробили такий самий вклад в історію, як і чоловіки, а діяли частіше в складніших умовах…, часто перебували у невигідному становищі, оскільки були вилученими з позицій рівних можливостей; їх недооцінювали, ігнорували і перешкоджали їхньому інтелектуальному внескові. Сумно, що дуже мало жіночих надбань в історії змогла зареєструвати сама історична наука“. Визначено також сучасні завдання
– домогтися правдивої рівності в кожній сфері: належна оплата за роботу, захист матерів, які працюють, чистість і прозорість у розвиткові кар’єри, подружня рівність у сімейних правах, захист жінок від сексуального насильства.
Багатоваріантність інтерпретацій соціально-християнського фемінізму постала в другій половині ХХ ст. Серед найактуальніших проблем сучасного соціально-християнського фемінізму переважають такі: доказ андрогінності християнського вчення і реалізація його засад у сучасному релігійно-церковному житті; критика церковно-догматичного трактування жінки, зокрема в християнській ортодоксальній ритуалістиці, критика церковного
208 |
Основи теорії ґендеру |
права, що блокує доступ жінок до духовно-церковних санів. Представники революційної феміністської теології закликають до обмеження впливу традиційних релігій і висувають ідею побудови “нової, жіночої спіритуальності“.
Історія становлення й розвитку ідеології фемінізму в Україні є частиною європейської історії ідей, хоч вона ще малодосліджена та маловідома. Формування ідеології фемінізму в Україні зумовлене насамперед умовами державно-політичного життя. Наддніпрянська Україна у складі Російської імперії потерпала як від соціально-економічних проблем, породжених російським самодержавством, так і від всепроникного національно-культур- ного гніту та від нищення українського національно-визвольного руху. Український жіночий рух і відповідні ідейні концепції були пов’язані з загальнодемократичними процесами в Російській імперії та з ідеологією національного визволення. Західноукраїнські землі в складі Австро-Угорщини мали незрівнянно ліпші умови для розвитку національно-культурного життя, а кон- ституційно-парламентські засади Австро-Угорщини давали хоч і обмежені, але реальні можливості для творення громадянського суспільства, одним з елементів якого є ідея емансипації жінки як самодостатньої особистості та громадянки.
Ідея емансипації жінки в Україні постає як складова частина світогляду романтизму. Українська романтична інтерпретація проблеми “жінка та суспільство“ початково базувалися на наукових дослідженнях становища української жінки-селянки в творах М. Максимовича, Л. Боровиковського та М. Костомарова; на літературних творах Т. Шевченка, Марка Вовчка, Ганни Барвінок, де виразно переважали лірично-ідеалізовані та епічно-героїчні жіночі образи. У 1860-х роках “жіноче питання“ активно обговорювали на сторінках часопису “Основа“, зокрема питання соціо-статевої нерівності, соціального визиску жінок-заробітчанок, розвитку жіночої освіти, зокрема й вищої. У другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. в Україні поширилися твори ідеологів різних течій фемінізму (Дж.-С. Міл, А. Бебель, Л. Браун, К. Цеткін та ін.).
Феміністична ідеологія в Україні найдинамічніше розвивалася в двох моделях – ліберальній та соціал-демократичній. Ідеї
Жіночий рух як ідеологія і практика суспільних змін 209
суспільної рівноправності двох статей, вимога надати жінкам повноцінні громадянські, зокрема політичні, права, практичні кроки в справі розширення сфери професійної діяльності жінок, критика патріархальних засад сімейно-шлюбних відносин стали складовою частиною ліберального громадського руху. Ідеологія ліберального фемінізму визначила характер оригінальних робіт українських авторів, зокрема К. Малицької “Про жіночий рух“ (Львів, 1904), численних статей Н. Кобринської, опублікованих в альманасі “Перший вінок“ (Львів, 1887), у трьох випусках збірника “Наша доля“ (1893, 1895, 1896 рр.). Ідеї фемінізму пронизували творчість Олени Пчілки, Ольги Кобилянської та Лесі Українки. Важливим було й те, що біля джерел формування ідеології українського жіночого руху були М. Драгоманов, І. Франко, М. Грушевський, М. Павлик – громадські діячі, політики, інтелекту- али-науковці, які не тільки радили, спрямовували, а й самі безпосередньо розробляли концептуальні засади цього руху.
Сприйняття й засвоєння феміністичних ідей на українських землях пройшли певний еволюційний шлях. Спочатку фемінізм як цілісна концепція лякав своїм нібито суспільним радикалізмом. Водночас громадськість поступово, часто, може, й неусвідомлено, сприймала його основні постулати і змінювала як саме суспільство, так і суспільну психологію в тому напрямі, який визначала феміністична теорія. Україна в складі СРСР потрапила у коловерть соціалістичного експерименту, й тому про будь-який розвиток феміністичної теорії довелось забути. Ліберальний варіант фемінізму далі став розвиватися в міжвоєнний період на західноукраїнських землях. Зразком розвитку теорії фемінізму є творчість Мілени Рудницької. У численних статтях вона пропагувала вимоги ліберального фемінізму. Водночас наголошувала: “Жінка, як істота, наділена іншим мозком і серцем, з іншими вимогами й бажаннями, ніж чоловік, внесе до культури зовсім нові, свіжі цінності, поглибить її та поширить. Відмінна психічна й інтелектуальна конструкція жінки мусить необхідно потягнути за собою повну перебудову державного і суспільного ладу та перетворення всієї культури “.