186_osnovy_teorii_g

що відбувається на фоні зменшення ґендерної сегрегації процесів соціалізації [13].

Оперування категорією ґендеру як недихотомічною та ідеологічно незаангажованою спростовує результати “поляризації характерів статі”, що призвела до сприйняття різні статеві ролі як вияву “природних” якостей чоловіків і жінок і тим самим легітимізувалася.

На цьому ґрунті виникає “нова психологія статі”, котра прагне подолати вказані обмеження традиційних психологічних досліджень. Ця теорія пояснює становлення статі у дітей на основі існуючих в культурі соціальних стереотипів і говорить про те, що діти використовують стать як принцип пізнання світу, тому що культура всіма засобами наполягає на тому, що стать є найважливішою категорією в соціальному житті. Змін зазнає поняття статі, яке постає як складне поєднання психологічних рис, соціальних ролей та поведінкових стратегій, сформованих за впливу ситуаційних вимог. Сама ж поведінка, як зауважує І.Клєцина, не має ознаки статі, вона обумовлена психосоціальним досвідом індивіда, його здатністю до научіння і мінливими умовами конкретних соціальних обставин [10].

Таким чином ми вийшли на останню, найбільшу складову ґендеру – соціальну, якою, виходячи із визначення власного предмету, має опікуватися соціологія.

Серед соціологічнних теорій найбільшу увагу соціальним чинникам статі приділяє соціорольова теорія. Вона набула великої популярності на наших теренах ще з часів радянського союзу. Соціорольова теорія розроблялася Р.Лінтоном, а згодом набула розвитку у роботах Т.Парсонса, Дж.Мердок та М.Комаровські. Виникнувши у соціології в середині минулого століття, ця теорія прагне пояснити соціальні ефекти розділення людей за статтю (розподіл праці, нерівність у доступі до суспільних ресурсів, відмінності у стратегіях поведінки та способах мотивації та оцінок) через аналіз особливостей ролей, які виконують чоловіки та жінки у суспільстві. Основним предметом її вивчення стали “статеві (а віднедавна “ґендерні”) ролі” у їх ста-

шукуючи у кожному випадку соціально-культурні та політикоекономічні умови його виникнення.

Прихильники соціального конструктивізму стверджують, що ґендер не є ні сукупністю особистісних психологічних рис, ні роллю, а постає як специфічний спосіб соціального творення. Ненав’язливо, мовби мимовілі, проявляючись у щоденній взаємодії, ґендерні конструкти сприймаються учасниками як щось природне, дане. Конструктивістський аналіз ґендеру залучає новітні інтерпретативні дослідницькі стратегії, що дає змогу проявити процес конструювання статі, у якому наука відіграє далеко не останню роль.

Їх аналіз порушує самі основи наукового знання, через критику вони заявляють про зміну методологічних основ соціального пояснення статі. Перша відмінність стосується розуміння суті категорій “стать” і “статеві відмінності”. На думку Р.ХареМустин та Д.Маречек, роботи феміністськи орієнтованих психологів в області статеворольової соціалізації залишаються в полоні ортодоксальних уявлень про феномен статі як детермінанту соціальної ролі і психологічної поведінки, адже за таких умов фактично було поставлено знак рівності між поняттями “стать” і “статеві відмінності”. Наступна відмінність концепції соціального конструювання ґендеру від теорії статеворольової соціалізації пов’язана з підкресленням діяльнісного, а не пасивного характеру засвоєння суб’єктом ґендерного досвіду. Окрім того соціальним конструктивізмом ґендерні відносини розуміються не просто як відмінність-доповнення, а як відносини нерівності, де домінуючі позиції займають чоловіки.

Подальшою темою для досліджень і дискусій стає власне ґендерна соціалізація як механізм передачі ґендерних відмінностей новому поколінню. У рамках сучасних ґендерних досліджень функціонують різні тлумачення їх центрального поняття. Так, О.Вороніна виділяє три напрямки розуміння ґендеру:

•Ґендер як соціальна конструкція через механізми соціалізації, розподілу праці, ґендерних ролей, мас-медіа, стереотипізування.

вони лексикою і, часто, логікою заглиблені у повсякденне знання суспільства. Саме ж повсякденне знання пояснює ґендерні відносини суто есенціалістськи, ґрунтуючись на здоровому глузді та тих архетипових глибинах культури, відрефлексувати котрі надзвичайно складно. Класик нової ґендерно чутливої парадигми соціології Г.Гарфінкель зауважує, що прийняте в західних суспільствах уявлення розглядає чоловіка і жінку як визначені природно і недвозначно категорії буття з очевидно відмінними психологічними і поведінковими перевагами, які можливо передбачити, виходячи з репродуктивних функцій. Компетентні дорослі члени цих суспільств сприймають відмінності між чоловіком і жінкою як фундаментальні і стійкі. Ці відмінності підтримуються розподілом праці на чоловічу та жіночу роботи і часто – розвиненою диференціацією жіночних і чоловічих атитюдів і моделей поведінки, котрі стають важливими характеристиками соціальної організації.

Суспільні дисципліни, у свою чергу, “вертають” нам ці повсякденні уявлення через систему понять і умовиводів. Цілий ряд логічних зв’язків вибудовує для доведення біологічної зумовленості соціального в статі вже згадувана нами культурологія І.Когана [11]. На його переконання, біостатева диференціація містить у собі різні для чоловіків і жінок біологічні потреби, задоволення яких можливе лише в соціальному середовищі. Цей процес призводить до соціостатевої диференціації, яка наділяє стать конкретними соціальними значеннями, статусами і ролями. Останні ж передбачають як свій зміст різні інтереси і прагнення, різні якість і кількість участі чоловіків і жінок у соціальних взаємодіях, а також у збереженні, трансляції і перетворенні соціального досвіду. Культурно-статева диференціація може бути представлена як завершення біостатевої та соціостатевої диференціації. Можна навести численні приклади несподіваної редукції до біології та організму, які з’являються як аналогії, типології чи пояснення, у соціології та інших суспільних дисциплінах, що загалом вирізняються високою складністю і багатофакторністю власних теоретичних побудов.

природі, ще раз спробуємо звернутися до статі та категорії статі, уже використовуючи можливості поняття ґендеру.

Почнемо з тези С.Кесслер і В.Маккенни що, хоча геніталії конвенціонально приховані від публічного огляду у повсякденному життя, поза тим щоденно ми продовжуємо “спостерігати” світ двох природних варіантів нормальної статевої належності.

Тут стать визначається через ґендер. Точніше, через наявність однозначно трактованих рис того чи іншого ґендеру, су- б’єкт з одного боку заявляє про свою приналежність до статі (наявність генетичної, анатомофізіологічної та психотемпоральної відповідності нормі певної статі), а інший учасник інтерсуб’єктивної взаємодії здогадується про існування всіх цих компонентів статі. За прикладами далеко ходити не треба, адже щоразу, коли нам трапляється спілкуватися із незнайомим малям чи його батьками, ми відчуваємо недостатність ґендерних ознак для правильної ідентифікації статі, щоб зорієнтуватися у власних ґендерно забарвлених висловах, вчинках чи хоча б задля дотримання мовних правил. У цьому випадку на допомогу нам може прийти колір: у нашій культурі весь спектр червоного зарезервований для дівчаток, а синього – для хлопчиків.

Дійсно, оскільки дихотомія статі не може бути зведена до біології чоловіка та жінки, оскільки розвиток культури і цивілізації нівелюють одні та виявляють інші параметри людського існування в межах статі, то чи не єдиним способом означити стать для конкретної культури – це звернутися до заангажованих нею ґендерних образів, через символи яких ми реконструюємо належне статі, та й саму статеву належність членів суспільства.

Прихильники ідеї соціального конструктивізму, звертаючись до суспільних механізмів, аналізують соціальний символізм статевої дихотомії, який підтримується завдяки існуючим соціальним інститутам і прийнятим способам регуляції соціальних відносин. Серед них одним із найефективніших засобів збереження принципу диференціації статей є лінгвістичні і понятійні структури, які формують і підтримують соціальні уявлення про чоловіче і жіноче і визначають значення самого поняття “стать” для суспільства.

культурні преференції. На цю суперечність вказує Р.Хоф і Дж.Батлер. Їх аргументація опирається передусім на роботу М.Фуко з історії сексуальності, в якій він показав, яку “історію” має тіло, що розглядається досі як “природне”, тобто в якій формі наше розуміння жіночого чи чоловічого тіла спочатку опосередковано соціокультурно [4]. Дж. Батлер пропонує вирішити проблему, що виникла з поділом на стать і ґендер – а, фактично, природу і культуру – шляхом заперечення цього поділу. Якщо між статями не існує ніякої “природної” межі, то і тілесні ознаки повинні розглядатися як особливі ознаки-мітки в рамках культури. Якщо поділ на “чоловіче” і “жіноче” може бути зрозумілий як культурна конструкція, то він не є необхідним, у крайньому разі він може розглядатися як конструкція, яка штучно відображає природне. Р.Хоф підтримує думку, що для дискурсивної конструкції статті є характерним, що вона здається цілком природною. Відповідно до цього концепція статевої ідентичності, як однозначної, несуперечливої і безсумнівної, стає іррелевантною [20].

Тож підводячи підсумки даного розділу, слід зауважити, що є певна невизначеність та проблемність категорій, на яких ґрунтуються ґендерні дослідження – статі і ґендеру. Це, а також паралельний і не завжди односпрямований розвиток поняття “ґендер” у різних сферах (філософії, літературознавстві, соціології та психології); постійне обговорення його у термінах постструктуралізму і постмодернізму породило досить широкий спектр різних тлумачень. Що змусило вчених зосередити увагу перш за все на тому, яким чином і з яких компонентів конституювалося і конституюється сучасне уявлення про систему стать-ґендер.

Науковий пошук та численні дискусії даної теми здійснюються в рамках трьох теоретичних напрямків, які ми розглянули вище: біологічного детермінізму, соціорольової теорії (до якої близькі соціалізаційні та деякі інші соціально-психологічні концепції як теорії статус-кво) і соціального конструктивізму. Кожна з цих наукових та світоглядних систем знань про стать і ґендер, про ґендерний порядок має свої аргументи, свої прогалини і прийняті на віру положення. Їх критичний аналіз у цьому розділі був спрямований на пошук і плідне використання пізнавального