70. Психологічна теорія права Лева Петражицького

Петражицький виходив з того, що право корениться в психіці індивіда. Джерелом права, по переконанню теоретика, виступають емоції людини. Свою концепцію Петражицький називав “емоційною теорією” і протиставляв її іншим психологічним трактуванням права, що исходили з таких понять, як чи воля колективні переживання у свідомості індивідів.

Емоції служать головним спонукальної (“моторним”) елементом психіки. Саме вони змушують людей робити вчинки. Петражицький розрізняв два види емоцій, що визначають відносини між людьми: моральні і правові. Моральні емоції є однобічними і зв'язаними з усвідомленням людиною свого обов'язку, чи боргу. Норми моралі – це внутрішні імперативи. Зовсім інша справа – правові емоції. Почуття обов'язку супроводжується в них представленням про повноваження інших осіб, і навпаки. Правові емоції є двосторонніми, а виникаючі з них правові норми носять атрибутивно-імперативний (представницько-зобов’язуючий) характер. Теорія Петражицького безмежно розширювала поняття права. Він вважав правовими будь-які емоційні переживання, зв'язані з уявленнями про взаємні права й обов'язки. Петражицький відносив до правових норм правила різних ігор, у тому числі дитячих, правила ввічливості, етикету і т.п. На цій підставі Петражицький припускав існування правових відносин з неживими предметами, тваринними і нереальними суб'єктами, такими, як бог чи диявол.

Співвідношення інтуїтивного й офіційного права, по теорії Петражицького, у кожній країні залежить від рівня розвитку культури, стану народної психіки. Передове законодавство, за його словами, прискорює розвиток менш культурних шарів суспільства.

Петражицьким виділялися позитивні правові емоції (правовий характер яких забезпечений чужими авторитетними веліннями (наприклад, монарха) або іншими зовнішніми нормативними фактами (наприклад, звичаєм)) і інтуїтивні правові емоції (забезпечуються внутрішнім переживанням суб'єкта). Розвиток права (його атрибутивна сторона) породжує державу.

71. Політико-правова ідеологія лібералізму

У розвиток такого роду вистав помітний внесок вніс Єремія Бентам (1748-1832). Він став родоначальником теорії утилітаризму. Давно і міцно Бентам значиться в ряді стовпів європейського лібералізму XIX ст. Свобода і права особистості були для Бентама істинними втіленнями зла, тому він не визнавав і відкидав їх, як відкидав взагалі школу природного права та політико-правові акти, створені під її впливом. Права людини, за Бентама, суть нісенітниця, а невід'ємні права людини - просто нісенітниця на ходулях. Різко критичний настрій Бентама щодо школи природного права висловився і в запереченні ним ідеї розрізнення права і закону. Тих, хто розрізняє право і закон, він дорікає в тому, що таким чином вони надають праву антизаконний сенс. Заслуга Бентама - в його прагненні звільнити законодавство від застарілих, архаїчних елементів, привести його у відповідність з що відбулися в суспільстві соціально-економічними та політичними змінами

Джон Стюарт Млль Індивідуальна свобода, у трактуванні Мілля, означає абсолютну незалежність людини у сфері тих дій. Мілль виділяє, зокрема, наступні моменти: свобода думки, свобода діяти спільно з іншими індивідами, свобода вибору і переслідування життєвих цілей та самостійне влаштування особистої долі. Всі ці та споріднені з ними свободи - абсолютно необхідні умови для розвитку, самоздійснення індивіда і разом з тим заслін від будь-яких зазіхань ззовні на автономію особистості.

Мілль ні в якому разі не ототожнює індивідуальну свободу з самочинно, вседозволеністю й іншими асоціальними речами. Коли він говорить про свободу індивідів, то має на увазі людей, вже долучених до цивілізації, окультурених, досягли деякого помітного рівня цивільно-морального розвитку. Головна умова існування гідної держави - ​​самовдосконалення народу, високі якості людей, членів того суспільства, для якого призначається держава.

Вільгельм фон Гумбольдт. Загальна позиція, з якої Гумбольдт розглядає державу, — позиція гуманістичного індивідуалізму. Вчений дотримується чіткої диференціації суспільства (громадянського суспільства) і держави. Критеріями цієї диференціації виступають відмінності: 1) між системою громадських інституцій та установ, які формуються "знизу" самими індивідами, та державними інститутами; 2) між "природним і загальним правом" та правом позитивним, яке встановлене державою; 3) між "людиною" і "громадянином". Проводячи межу між суспільством і державою, Гумбольдт не вважав їх рівноцінними величинами. З його точки зору, суспільство принципово значиміше від держави, а людина є чимось набагато більшим, ніж громадянин, тобто член державного союзу. З цієї ж причини "природне і загальне право" повинно бути єдиною основою для позитивного права, керівною засадою при розробці і прийнятті державних законів. Мета існування держави, як такої, полягає у служінні суспільству. Але суспільство виступало в нього не як абстракція, а як сума конкретних індивідів.. Гумбольдт був переконаний, що розрахунок громадян на турботу про них правителя, уряду чи чиновника розслаблює їхню волю й енергію, відучує самостійно вирішувати проблеми, які виникають у житті, долати труднощі. Постійне очікування допомоги з боку держави, у кінцевому підсумку, повертається бездіяльністю людини. Гумбольдт не заперечував засадничої цінності, важливості і необхідності держави, але він прагнув визначити ті межі, в яких держава сприяє розвитку суспільства, кожного індивіда зокрема. В цьому безперечна цінність і заслуга наукової спадщини мислителя.

Лоренц Штейн (1815-1890).

Штейн визнав, що розвиток суспільства неминуче веде до утворення двох протилежних класів - власників і не власників. Іншими словами, суспільство - це система приватних, громадянських відносин. Держава ж являє собою сферу публічно-владних політичних відносин. Держава - союз людей як єдине ціле, вільне, самовизначене ціле або як самостійна особистість. Це - вищий союз, носій верховної влади.

Слідом за Гегелем Штейн розрізняв влади законодавчу, урядову і княжу (монархічну). Така структура, на його думку, випливає з самої ідеї держави: в законотворчості повинна брати участь представницька установа, перед якою відповідальні міністри; державна діяльність виражається в діяльності уряду, а особа держави виражається в її главі (монарх, князь).