84. Соціологічне праворозуміння другої половини XIX сторіччя /Рудольф Ієрінг (Німеччина).

Рудольф Ієрінг (1818-1892) розвивав свою еволюційну теорію правоутворення, ґрунтуючи її на визнанні свідомих зусиль осіб і боротьби інтересів як факторів закономірного правоутворення, а державну владу - як формальне джерело права. Причинну, механічну закономірність правоутворенняІєрінг замінив своєрідною телеологічною закономірністю. «Мета є творець права»,- писав мислитель у своїй праці «Мета в праві».

А в основі кожної правової норми лежить прагнення здійснити певну мету. Визнання мети у видимому світі, казав він, для нього було рівнозначне визнанню Бога. Саморозкриття права з готових елементів народної правосвідомості, як учить історична школа, не має нічого спільного зі справжнім утворенням і розвитком права, стверджував Ієрінг. В історії немає нічого готового: вона все створює. «Загальне переконання народу», «народний дух» - не якісь початкові потенції, а самі є продуктом історичного життя, яке поступово створює першу спільність інтересів, уявлень і переконань людей, що живуть у суспільстві, формує в такий спосіб характер народу.

«Мета права - мир, а засіб - боротьба. Життя права є боротьбою народів, урядів, станів та індивідів». Поки право зазнаватиме нападів із боку не права, а це буде завжди, вважав Ієрінг, доти воно назавжди зв'язано з боротьбою. Все право на світі є плодом боротьби, заявляв він. У боротьбі людина набуває право своє.

Зрозуміло, що такими поглядами на право Ієрінг, на противагу історичній школі, заперечував перевагу народного звичаю над законом, високо ставив законодавство як свідому, закономірну і певну форму правоутворення, відкидає пасивну роль законодавця і вимагав широкої реформаторської його діяльності. Мислитель заперечував і вузьконаціональний характер поглядів історичної школи на правоутворення.

В основі права, за вченням Ієрінга, лежать не якісь метафізичні субстанції та ідеї, а егоїстичні інтереси (матеріальні та духовні), а їх реалізація завжди вимагає боротьби. Там же мислитель підкреслив високу цінність і суспільне значення акту самозречення і вказав на те, що егоїзм не є єдиним рушієм людської волі.

84. Політико правовий зміст творчості Гомера («Іліада» та «Одисея») та Гесіода – поеми («Теогонія» та «Турботи і дні»).

У поемах Гомера (VIII ст. до н. є.) «Іліаді» і «Одиссеї», Гесіода (VII ст. до н. є.) — «Теогонія», «Труди і дні», на яких виховувалося багато поколінь еллінів, Зевс виступає як верховний заступник загальної справедливості, суворо караючий насильство і тих, хто творить неправий суд. Автор «Іліади» використовує уживані в його час поняття «діке» (справедливість), як основу і принцип права, «теміс» (звичай, право), «тіме» (честь, права). При цьому право розуміється як сукупність індивідуальних (нерівних, залежно від достоїнств і заслуг) прав, освячених принципом справедливості і відповідних усталеним звичаям, як конкретизація вічної справедливості, її прояв і дотримання у відносинах між людьми. Гесіод відстоює ідеали патріархального (додержавного) устрою, коли люди «золотої доби» жили щасливо, не знаючи турбот. Псування вдач людей і їх відхід від божественних установлень призводить, за словами Гесіода, до того, що «правду замінить кулак», «де сила, там і буде право». Таку підміну він таврував як перекручення уявлень про правду і справедливість. Сучасники Гесіода чітко розрізняли право за природою (божественно-природне право) і право за людським встановленням — номос. Надзвичайно плідні ідеї благозаконня (Евномії), розрізнення природного і позитивного права були сприйняті і розвинуті наступними поколіннями давньогрецьких мислителів.