31 Англія в 17 столітті

1.Основною специфікою тогочасної ідеології є реформаторські позиції щодо переходу від феодального до буржуазного ладу.2.Реформування взаємовідносин між церквою та державою3.Вдосконалення права шляхом переходу від його каральних властивостей до компенсаційних, що передбачає відновлення порушених прав у випадку скоєння правопорушення.

П-П вчення того періоду повязуються з поділом на 2 самостійних рухи, до яких відноситься

1. Представники дворянства та духовенства, які були опорою абсолютистської монархії та обстоювали збереження феодальних порядків та католицької церкви

2. Пуританізм , який представляв в Англії опозиційний рух за реформацію англіканської церкви та відхід від абсолютиської монархії до конституційних засад правління

Основу тогочасних П-П ідей становили саме опозиційні рухи пуританізму, які поділялися на пресвітеріан, індепендентів, левелерів.

Індепенденти. Виразниками їх політико-правових поглядів були Джон Мільтон, Джеймс Гарінгтон та ін.. Основні ідеї:

1.Всі люди за природою є вільними. Відповідно вони створені для того, щоб владарювати, а не підкорюватися. 2.Народ – єдине джерело та носій влади та державного суверенітету, який також наділявся правами контролю за діяльністю монарха та парламенту.3.Монархічне правління походить від суспільного договору, згідно з яким люди передають частину свої прав та свобод заради спільного вирішення ї волі, що здійснюється державою в особі правителів. Проте залежно від конкретної епохи зміст цього договору може бути змінений як на користь збільшення влади правителів, так і навпаки.4.Підкреслювалося, що єиний можливий шлях зміни тогочасного ладу- шляхом революції, що передбачає прийняття конституції та обмеження влади монарха, бо еволюційний шлях змін призводть лише до посилення монархічного абсолютизму

Пресвітеріанська течія об’єднувала велику буржуазію та верхівку «нового» дворянства. Основні ідеї:

1.Очищення церкви від пережитків католицизму та затвердження на чолі церкви представників аристократії, які визнавалися найбільш благочестивими в силу своєї крові та багатства2.Церковні обряди мали бути спрощенні відповідно до рівня достатку громадян, проте саме на церкву покладалася функція забезпечення патріотизму.3.Державна влада мала бути зосереджена в руках монарха та Ради аристократів, які мали забезпечити загальне управління суспільним життям.

 Левеллери («урівнителі») Ідеолог Дж. Лільберн. Основні ідеї:

1.Проголошувалася ідея народного суверенітету, відповідно до будь яка законодавча діяльність мала б здійснюватись виключно всім народом 2.Проголошувалося створення республіки.3.Вимагали встановлення загального чоловічого виборчого права окрім аристократів та дворянства.4.Обґрунтовували ідеї загальної рівності( інвентаризація всіх земель, централізація розподілу матеріальних благ, загальновійськовя повинність5.Вимагали конституційного закріплення прав та свобод людини, встановлення механізму її реалізації.

ДигериЦей рух очолив Джерард Уїнстенлі .Основні ідеї:

1.Ідея створення соціальної республіки, яка охопила інтереси збіднілої частини населення

2.Ліквідація приватної власності на землю3.Побудова республіки на засадах розуму, справедливості та свободи.4.Вимагав створення умов для реальної свободи: держава мала орієнтуватися на соціально незахищені верстви населення.5.Управління в республіці мали здійснювати всі громадяни, що не допускає підкуп громадян, можливість продажу свого політичного голосу тощо.

32. Політико-правові погляди російських філософів і правознавців першої половини ХХ ст. (Габріель Шершеневич, Сергій Котляревський).

Поєднання формально-догматичного підходу і філософського пози­тивізму втілилося в концепції права і держави Г. Ф. Шершеневича (1863–1912) Наполягаючи на необхідності розробки загальної теорії права, вчений розумів її як описову науку, яка ста­новить «продовження загальної частини всіх юридичних наук» і дослі­джує «виключно позитивне право».

Поняття права. Шершеневич вважав, що держава - єдине джерело права, а право - творіння держави і його функція. Він твердив, що від­мінною рисою права, яке слід розуміти як сукупність норм, установлених державою, є його примусовий характер. Право в об’єктивному значен­ні, за Шершеневичем, є «а) норма, b) яка визначає ставлення людини до людини, с) загрозою в разі її порушення стражданням, d) заподіюваним органами держави». Отже, «держава передує праву історично і логічно», «держава є явище первинне, право - вторинне».

Основним мотивом правової поведінки, на думку вченого, є страх перед загрозою, яка супроводжує норму права. Учений доходив такого висновку: де відсутня ознака організованого примусу, там немає і норм права. Слідуючи цьому принципу, Шершеневич був змушений виключити зі сфери права цілі галузі права, такі як конституційне право і міжнародне право, а також право канонічне (церковне) і звичаєве. Відмінність між правом і мораллю вчений вбачав у формальних ознаках: у тих санкціях, що ними підтримуються їх норми. Право забезпечено організованими примусовими юридичними санкціями; моральність -неорганізованими соціальними санкціями.

Поняття держави. Виникнення держави Шершеневич трактував соціологічно, не пов’язуючи цей процес з правом. Елементами держави, на думку вченого, є: 1) населення як політичне об’єднання; 2) територія; 3) державна влада. Інстинкт самозбереження, страх за своє благополуччя становлять основу державної влади. Вчений визнає не лише сам факт встановлення закону державою, а здатність влади переконувати в цьому населення. Норми права, вважав Шершеневич, — це вимоги держави: «Будь-яка правова норма — наказ». Державна влада опинялася над правом, а не під правом. Правила, що визначають лад і діяль-ність самої державної влади (конституція), не можуть мати для неї правового характеру, адже «писана Конституція є фіксування суспільного погляду на взаємини елементів державної влади». Тому переважаючою формою (джерелом) права Шершеневич називав закон, ознаками якого є: 1) загальне правило, розрахо-ване на необмежену кількість випадків (норма права); 2) похідність від державної влади; 3) вираження у встановленому заздалегідь порядку.

Сергій Котляревський (1873-1939)¹ розглядав проблему правової держави через співвідношення понять «влада» і «право». Владу і право він трактує як дві самостійні і протилежні засади держави, при цьому сутність держави становить влада, яка втілює силу.

Передумовою правової держави вчений називає рівноцінність права і держави, їх самостійне значення. З одного боку, держава є «єдиний творець права», а з другого — «сама державна влада, що створила ці норми, їм покоряється». Розглядаючи правову державу як правове самообмеження держави, він визнає можливість встановлення меж такого самообмеження, якими є загрози загибелі держави.Принципами правової держави він називає «верховенство закону і відповідальність, пов’язану з актами державного владарювання». Здійснення правової держави залежить від певних умов: по-перше, відповідність між об’єктивним правопорядком і суспільною правосвідомістю, по-друге — відповідність цієї правосвідомості найглибшим етичним основам співіс-нування (уявлення про гідність людської особистості, яка має бути відбита в діючому праві) і, по-третє — відповідність правового порядку його етичним підставам.

33. Епікур про державу і право

Епікур (341—270 р. до н. є.) — послідовник Демокріта, автор багатьох філософський творів, засновник школи в Афінах. У філософії надавав першорядного значення етиці. За Епікуром етика визначає мету життя і критерії поведінки. Основні цінності його етики — задоволення, свобода, безтурботний стан духу. Сво­бода трактується як відповідальність людини за розумний вибір свого способу життя. Розумний же вибір лежить поза суспіль­ним і політичним життям. Як й інші прихильники демократичного напрямку, Епікур вважав, що закони і держава існують не від природи, а за встановленням.

Головна мета держави і суспільства полягають, за Епікуром, у забезпеченні взаємної безпеки людей, подоланні їх взаємного страху, неспричиненні ними один одному шкоди. Дійсна безпе­ка досягається лише завдяки тихому життю і віддаленню від юрби, незалежності від суспільства. З таким розумінням змісту свобо­ди зв´язане і епікурівське трактування держави і права як догово­ру людей між собою про загальну користь і взаємну безпеку. «Справедливість, що походить від природи, — пише він, — є договором про корисне — з метою не шкодити один одному і не терпіти шкоди...» Тут справедливість виступає як природне пра­во, якому повинні відповідати дії людей, діяльність державної влади і законів. Закони, що відповідають справедливості, висту­пають як публічна гарантія свободи, безпеки й автономії індиві­да. «Закони, — вважав Епікур, — видані заради мудрих, — не для того, щоб вони не робили зла, а для того, щоб їм не робили зла». Тут переконаний індивідуаліст виступає супротивником крайньої демократії, влади «натовпу». Власне, це — філософія індивідуалізму.

Вчення Епікура та епікурейців стало ідеологією розумової верхівки багатих класів, які бажали, стоячи осторонь конфліктів і суспільної боротьби, користуватися матеріальним добробутом. Сам Епікур розумів, що коло його прихильників - невелике, та він і не вірив у можливість зробити щасливими всіх людей, отже, свідомо проголошував принцип: якщо хочеш стати щасливим, внутрішньо вдосконалюй себе та облиш прагнення змінити світ.

Епікурівське договірне трактування держави і права має на Увазі рівність, свободу і незалежність у помірній демократії, при якій панування законів поєднується з максимально можливою мірою свободи й автономії індивідів.

Проти філософії індивідуалізму Епікура виступили стоїки.

34. Політико-правова ідеологія левелерів В перебігу революції з індепендентської течії виокремилися левелери (зрівнювачі), які почали користуватися найбільшою популярністю серед ремісників і селян. У своєму маніфесті «Народна згода» левелери висунули ідеї народного суверенітету, загальної рівності, вимагали проголошення республіки, встановлення загального чоловічого виборчого права, повернення огороджених земель громадам.

Найвідомішим з-поміж мислителів цього табору був Джон Лільберн (1614-1667). Наріжним каменем платформи левелерів був принцип первинності, верховенства і суверенітету влади народу. Вся влада, писав Дж. Лільберн, споконвічно і за своєю сутністю виходить від народу і, отже, належить тільки йому. Вільний вибір народу та його згода, виражена через представників, започатковує всяке справедливе управління. Левелери не просто проголосили вказаний принцип. Вони звернули увагу на те, що нація є початком, серединою і кінцем всякої влади, і що закони самої історії та відповідальність перед нащадками і предками забороняють нації відчужувати будь-кому свою владу.

Подібним чином вирішувалося левелерами питання про права і свободи особи. Такі права і свободи, як свобода особи і право власності, свобода совісті й друку, свобода промислової й торговельної діяльності, рівність усіх перед законом і судом вони оголошували вродженими і невід'ємними. 1 ніякі власті, ніякі органи, на думку левелерів, не уповноважені скасовувати або змінювати ці природні права і свободи людини, бо природні права існують раніше і стоять вище всякого позитивного права.

Новою була й інша теза левелерів, а саме: з метою попередження узурпації влади, в ім'я збереження свободи народу необхідно уникати зосередження всіх публічно-владних повноважень в одних руках, навіть якщо це будуть руки законодавця. Влада депутатів, писав Лільберн, полягає лише у виданні законів, правил та інструкцій для судів і осіб, яких призначено за законом для їх виконання та яким повинні коритися однаково члени як республіки, так і парламенту. Нерозумно, несправедливо і згубно для народу, щоб законодавці були одночасно й виконавцями законів.

Левелери стверджували, що тільки за умови суворого розмежування влади між органами законодавчими й виконавчими можна зберегти цілісність народної свободи. Будучи послідовними в цьому питанні, левелери пропонували відокремити також суд від адміністрації, а всіх службових осіб зробити підзвітними парламенту.

Аналізуючи систему поглядів левелерів на державу і право, можемо констатувати, що вони були витоками багатьох наступних доктрин ХУІІ-ХІХ ст., зокрема лягли в основу вчень таких мислителів, як Спіноза, Локк, французьких політичних мислителів XVIII ст.

35. Російський марксизм(Георгій Плеханов, Володимир Ленін) До початку 20 ст серед українських та російських марксистів не було істотних розходжень на погляди на державу і право. Їх поєднувало безкомпромісне протистояння царському самодержавству, капіталізму, прагнення пристосувати марксиські ідеї до конкретик російських умов, обєднати пролетаріат під марксиським прапором й підготувати революцію. Ці завдання формувала у свої й програмі Російська соціал-думократична робітнича партія, але з часом в РСДРП стався розкол на більшовиків( прихильників Леніна) та меншовиків ( прихильників Плеханова та західноєвропейської соціал-демократії). Ленінська партія була спрямована на соціальну революцію та встановлення диктатури пролетаріату.

Держава за Леніним виникає з поділом суспільства на класи, це продукт непримиренних класових протиріч. Вона виникає як оркан панування і гноблення одного класу іншим, створює прядок, що узаконює це гноблення, одмежує класові зіткнення. Держава за леніним – це особлива організація сили, машина для підтримання панування одного класом над іншим. Сутність держави не залежно від форми – диктатура пануючого класу. Диктатура це влада яка спирається безпосередньо на насильство, не зв’язана ніякими законами. Іншими словами держава у Леніна завжди антидемократична , анти правова – це лише особлива організація сили, диктатура пануючого класу.

Форма держави різні, але не в них суть. Навіть демократія, права і свободи людини, принципи гуманізму, з погляду ідеолога більшовизму, всього лише привабливі атрибути, що приховують класову, пригноблю вальну природу держави, що вводять в оману трудящих. Його багато в чому справедлива критика буржуазної демократії ігнорувала її безумовні досягнення на шляху до правової держави, у захисті прав і свобод людини і громадянина. Свобода, реалізована не в результаті революції, а тільки за допомогою інститутів демократії і права, на чому наполягали ліберали, залишала Леніна байдужим. Його погляди на демократію ґрунтувались на поглядах Руссо та якобінців: звільнення пригнобленого класу неможливе без революції. Але у Леніна губилася головна ідея будь-якої революції – свобода. Вона замінялась іншою ідеєю – ідеєю завоювання влади як предтечі свободи.

Вищою , державною формою диктатури пролетаріату, засобом залучення трудящих до політичного життя повинна стати Республіка Рад. Радянська республіка в ленінському трактуванні поєднає у собі риси державної і громадської організації, зєднає елементи безпосередньої і представницької демократії. Тому парламентська республіка була б кроком назад. Ради – установи що створюють закони, і одночасно виконують їх, і стежать за їх виконанням. Вибудовується і функціонує такого типу республіка на основі виборності всіх органів влади з низу до верху, їх підзвітність і підконтрольність, змінюваність депутатів.

За Леніним право – засіб, знаряддя диктатури пролетаріату, необхідне для побудови соціалізму та комунізму, а не для служіння громадському суспільству, захисту прав і свобод людини. Як діюче право воно втілюється в законах держави. Закон у визначенні леніна - вираз волі пануючих класів. Без примусу держави право не діє. На думку леніна, коли необхідність дотримуватись нескладних, основних правил всякого людського співтовариства відімре, відкриються двері до переходу від першої фази комуністичного суспільства – соціалізму, до вищої фази – комунізму, а разом і з тим до повного відмирання держави і права.