36. Стоїки.

В історії стоїцизму розрізняють три періоди: давній, середній і новий (римський). Основоположником стоїцизму був Зенон (336–264 рр. до н.е.), крім нього до давнього періоду належать Клеанф (331–232 рр. до н.е.) і Хрісіпп (277–208 рр. до н.е.).

Філософія, відповідно до вчення стоїків, складається з трьох частин: логіки, фізики і етики. У всіх цих трьох частинах стоїки торкалися питань держави, права, політики. Значне етичне та політико-правове навантаження несе поняття "світобудова", розроблене у фізиці стоїцизму. "Світобудова в цілому, в тому числі взаємопов'язані між собою небесні і земні явища, керуються долею, під якою мається на увазі певне поєднання божественного провидіння, розуму та природної необхідності. Все відбувається за велінням долі", — підкреслював Хрісіпп.

Доля трактувалася, як такий "природний закон" ("Загальний закон"), який має, в той же час, божественний характер і сенс. Згідно з Зеноном, "природний закон божественний і володіє силою повелівати (робити) правильне, і забороняти протилежне".

Людська природа, згідно з етикою стоїків, частина загальної природи і світобудови в цілому. Звідси випливає головна етична вимога стоїцизму — жити відповідно до природи, що означає жити відповідно до розуму, природного (або загального) закону світобудови, вести чесне і добросовісне життя. Воля, як розумне прагнення, протилежна хотінню. З цим пов'язане і поняття "обов'язку", як чогось належного. В основі людського співжиття лежить, на думку стоїків, природний потяг людей до собі подібних, їхній природний зв'язок між собою. Відповідно, держава у стоїків виступає, як природне утворення, а не як штучне, умовне, договірне утворення.

Відштовхуючись від універсального характеру природного закону і, відповідно, справедливості за природою, Зенон і Хрісіпп, а пізніше і їхні послідовники обгрунтували космополітичне уявлення про те, що всі люди, за своєю природою і за законами світобудови в цілому, — громадяни єдиної світової держави і що людина — громадянин всесвіту.всі люди і за своєю природою, і за законом світобудови — громадяни єдиної природної сві-тової держави (космополісу), громадяни Всесвіту. Рабство не має вип-равдання. Любов до себе подібних — вимога вищого закону. Хто відда-ляється від однієї людини, віддаляється від усього людства, тому що усі рівні за природою, обдаровані розумом і свободною волею. Відповідність природного зв’язку людей загальному закону світобудови згідно з погля-дами стоїків є підставою і причиною справедливості в спілкуванні людей. Вона відіграє в їх вченні роль нормативно значущого принципу і критерію для держави, її законів. Стоїки виступали за їх неухильне дотримання.

37.Політико-правова доктрина Томаса Гоббса Томас Гоббс (1588-1679) - один з найбільш видатних англійських мислителів. Політико-юридична доктрина Т. Гоббса міститься, перш за все, в його працях: "Філософське початок вчення про громадянина" (1642), "Левіафан, або Матерія, форма і влада держави церковної та громадянської" (1651).  В основу своєї теорії держави і права Т. Гоббс кладе певне уявлення про природу індивіда. Він вважає, що спочатку всі люди створені рівними щодо фізичних і розумових здібностей і кожен з них має однакове з іншими "право на все". Людина ще й істота глибоко егоїстична, захоплений жадібністю, страхом і честолюбством. Оточують його лише заздрісники, суперники, вороги. Звідси фатальна неминучість в суспільстві "війни всіх проти всіх". Головний, самий фундаментальний природний закон говорить: необхідно прагнути до миру та слідувати йому. Все інше повинно використовуватися лише як засоби досягнення миру. Найважливішим серед них є відмова кожного від своїх прав у тій мірі, в якій цього вимагають інтереси миру й самозахисту (другий природний закон). Відмова від права відбувається здебільшого перенесенням його за договором на певну особу або на деяку групу осіб. З другого природного закону випливає третій: люди зобов'язані виконувати укладені ними угоди, в іншому випадку останні не будуть мати ніякого значення. У третьому природному законі міститься джерело і початок справедливості.  Держава засновується людьми для того, щоб з його допомогою покінчити з "війною всіх проти всіх", позбутися страху незахищеності й постійної загрози насильницької смерті. Шляхом взаємної домовленості між собою (кожен погоджується з кожним) індивіди довіряють єдиного особі (окремій людині чи зібранню людей) верховну владу над собою. Держава і є це особа, яка використовує силу і засоби всіх людей так, як вона вважає за необхідне для їх миру і загального захисту. Носій такого особи - суверен. Суверен володіє верховною владою, а всякий інший є його підданим. Таким зображує Т. Гоббс виникнення держави.  Т. Гоббс називає держави, що виникають в результаті добровільної угоди, заснованими на встановленні, політичними державами. Держави, що з'являються на світ за допомогою фізичної сили, мислитель відносить до заснованим на придбанні.  Про які б різновидах і формах держави не йшлося, влада суверена в ньому, по Т. Гоббсу, завжди абсолютна, тобто вона безмежна: обширна настільки, наскільки це взагалі можна собі уявити. Той, кому вручена (передана) верховна влада, не пов'язаний ні цивільним законом, ні ким би то не було з громадян. Суверен сам видає й відміняє закони, оголошує війну та укладає мир, розбирає і вирішує спори, призначає всіх посадових осіб і т. д. Прерогативи суверена неподільні і не передавання нікому. Піддані ж по відношенню до верховної влади прав не мають, і тому вона не може бути по праву знищена людьми, які погодилися її встановити.  Наділене абсолютною владою держава повинна виконувати, по Т. Гоббсу, не одні тільки поліцейсько-охоронні функції. Йому належить займатися виховно-просвітницькою діяльністю (в особливості навіюванням підданим, наскільки безмежна влада суверена і наскільки безумовні їхні обов'язки перед ним).  Згідно Т. Гоббсом, може бути лише три форми держави: монархія, демократія (народоправство) і аристократія. Відрізняються вони один від одного не природою і змістом втіленої в них верховної влади, а відмінностями в придатності до здійснення тієї мети, для якої вони були встановлені.  Цілком підпорядковуючи індивіда абсолютної влади держави, Т. Гоббс, тим не менше, залишає йому можливість стати проти волі суверена. Ця можливість - право на повстання. Вона відкривається лише тоді, коли суверен, всупереч природним законам, зобов'язує індивіда вбивати чи калічити самого себе або забороняє захищатися від нападу ворогів.

38. Праворозуміння радянського періоду Безперечним фактом є те, що радянська правова система (у тому числі юридична наука, доктрина) формувалася й функціонувала таким чином, щоб реалізувати марксистське вчення про право.

У перші роки радянської влади, коли фактично все дореволюційне законодавство було скасовано, оскільки "воно виражало інтереси поміщиків і капіталістів", юридична практика (у тому числі масові страти цих самих поміщиків і капіталістів) ґрунтувалася на "соціалістичній правовій свідомості" у досить широких масштабах. Ця практика вимагала свого теоретичного обґрунтування, що було зроблено М. А. Рейснером, який ще до жовтневого перевороту намагався поєднати постулати психологічної теорії з марксизмом. Він, як і кожен представник психологічного праворозуміння, фактично ототожнює право й правосвідомість, та розуміє право, як і Л. Петражицький, як інтуїтивне право. Але за М. Рейснером, кожен клас має своє інтуїтивне право, носієм якого він є і яке відповідає його правосвідомості.

Основними початками нового, революційно-марксистського соціологічного праворозуміння, згідно з П. Стучки, є: 1) класовий характер усякого права; 2) революційно-діалектичний метод (замість формальної юридичної логіки); 3) матеріальні суспільні відносини як базис для пояснення й розуміння правової надбудови (замість пояснення правових відносин із закону або правових ідей). При цьому радянське право він розглядав як "пролетарське право". На прикінці 20 років поступово почала перемагати нормативістська інтерпретація марксистського розуміння права. Причому ця концепція оформилася як пануюча шляхом прийняття відповідного акта. Після цього до середини 30-х років XX ст. саме ця інтерпретація одержала статус "єдино правильної".

Після смерті И. Сталіна, і настання т. зв. "відлиги", у середині 50-х - початку 60-х років XX ст. відбулося певне послаблення адміністративного тиску на всі сторони життя суспільства, у тому числі на юридичну науку. Це знайшло своє відображення, крім іншого в тім, що з'явилися альтернативні нормативістському тлумачення права, що стало здобувати характеристику догматичного підходу. З'явилися вчені, які фактично повертаються до обґрунтування психологічного та соціологічного напрямів марксистського вчення про право. При цьому все це відбувалося у межах введеного в цей період у обіг поняття "широке розуміння права".

До перших можна якоюсь мірою віднести концепції праворозуміння С. Кечекьяна, А. Піонтковського та ін., які трактували право через норму й правовідносини, а до других - Я. Ф. Миколенка, який розглядав право як єдність норми, правовідносин і правосвідомості. З'являються навіть такі точки зору, які, власне кажучи, можна віднести до природно-правового. Це, зокрема, стосується поглядів Е. Лукашевої, В. Нерсесянца, Л. Мамута, які порушили питання про розмежування права та закону.

Звертаючи на це увагу, М. Байтін відзначає, що "поряд з нормативним складалося й більш широке розуміння права, зародки якого, як і нормативного, виникли ще в 20-х роках Наприкінці 30—40-х років А. К. Стальгевич, а потім в 50-і роки С. Ф. Кечекьян й А. А. Піонтковський запропонували розуміти під правом, крім норм, також і правовідносини. Згодом Я. Ф. Миколенко висловився за включення в поняття права ще й правосвідомість".

Тенденція плюралізації праворозуміння була продовжена в роки "перебудови", зокрема, після розпаду СРСР. У цей же період відкрита критика вузького (у цьому випадку можна сказати: нормативного) розуміння стала дуже гострою. І якщо дискусії 60-70-х роках XX ст. не змогли подолати гегемонію нормативної школи праворозуміння у вітчизняній науці, то в 90-х роках XX ст. нормативна школа було відсунута на другий план природно-правовими та інтегративними теоріями праворозуміння.