62.Вчення Іммануїла Канта про державу і право

Іммануїл Кант (1724-1К04) - професор Кенігсберзького університету. «Ідеї загальної історії під космополітичним кутом зору». «До вічного миру», «Метафізичні засади вчення про право».

Сутність права полягає в тому, щоб поєднати свободу однієї людини зі свободою іншої, щоб люди не заходили в суперечність між собою.

Право складає зовнішній практичний аспект життя людини. Право для кожної людини визначає певні рамки її діяльності. Воно вступає в дію лише тоді, коли людина виходить за його рамки і заходить у суперечність з іншою людиною. Право, за вченням Канта,- це категорія об´єктивна, що стоїть над людьми і державою. Саму ж державу він визначав через право: «Держава - це об´єднання багатьох людей, підпорядкованих правовим законам», суто правова організація. Саме підкорення праву, вважав філософ, відрізняє державу від інших спільнот, які теж мають соціальний характер, але засновані не на праві, а на законах доброчинності. У питанні про походження держави Кант дотримувався договірної теорії. Згідно з Кантовою теорією, люди відмовляються від своєї свободи природного стану, щоб набути свободу як члени суспільства. Об´єднання людей в суспільний союз або громадянський стан Кант розглядав як суто правовий стан. Основами такого союзу він вважав такі апріорні принципи, як свобода, самостійність, рівність кожного члена суспільства. Але трактуючи рівність як рівність усіх членів суспільства перед законом, філософ робив виняток для глави держави, який має право примушувати, хоча сам не кориться ніякому примусовому закону. Стосовно до підданих правитель має тільки права і не несе ніяких обов´язків. Цим положенням він заперечував право народу на повстання, навіть якщо правитель порушував свої обов´язки перед народом, про що детальніше буде сказано далі.

На відміну від приватного (природного), позитивне право є результат діяльності законодавця, тому воно - публічне право. Але і те, і інше право завжди зв´язано з категоричним імперативом. Здійснення права вимагає, щоб воно було загальнообов´язковим, а загальнообов´язковість досягається наділенням його примусовою силою: інакше право не виконає визначеної йому в суспільстві ролі. Надати ж праву таку необхідну йому властивість здатна тільки держава - споконвічний і первинний носій примусу.

Замість рівноваги гілок владці він вимагав пріоритету законодавчої влади перед виконавчою. Йдучи за Монтеск´є, філософ відзначав, що в кожній державі існують три влади, які складають єдину волю, але виступають у трьох особах, це: 1) верховна влада в особі законодавця, який здійснює суверенітет; 2) влада виконавча, що управляє згідно з законами; 3) влада судова.

Він схвалював лише ті революційні зміни, які наближали суспільство до здійснення категоричного імперативу. Тому він не відвернувся від французької революції навіть у часи якобінського терору, хоч і не виправдовував його.

Кант визначав злочин як порушення публічних законів. Злочин -це посягання як на свободу людства в цілому, так і на свободу окремих осіб. Мислитель розрізняв приватні злочини, які мають своїм об´єктом майно та інтереси окремих осіб, і власне кримінальні, називаючи їх злочинами публічними, оскільки вони наражають на небезпеку не окрему особу, а суспільство. Оскільки кожна особа володіє вільною волею, а її дії повинні визначатися вимогами - категоричного імперативу, всякий злочин невідворотно тягне за собою покарання. Само ж покарання є результатом свободи особи, її права та обов´язку нести відповідальність за скоєні дії.

Досягнення вічного миру. Його можна досягнути створенням союзу народів у вигляді всеохопної федерації самостійних рівноправних держав, побудованих за республіканським типом. Це - не всесвітня держава, оскільки в ній немає офіційної примусової влади, а добровільний союз суверенних держав. Запорукою цьому повинні бути освіта і виховання народів, стриманість і добра воля правителів, а також економічні, комерційні потреби нації.