77Політико-правова ідеологія анархізму п’єр Жозеф Прудон (Франція), Макс Штірнер (Каспар Шмідт) (Німеччина).

Від часів античності в пошуках оптимального державного ладу політико-правова думка розглядала анархію негативно як безвладдя, безлад. До кінця XVIII ст формується інше ставлення до анархії, що найбільш повно втілилося в теорії анархії П’єра Прудона (1809-1865)¹.

Необхідний не політичний, а економічний переворот, неможливий без зміни погляду на власність.

Що таке власність? «Власність — крадіжка», — відповідає теоретик анархізму. Власність і суспільство — несумісні, що пояснює існуючі гострі протиріччя в сучасному суспільстві, неможливість реалізації природних прав людини — права на життя, свободу і рівність. Право власності — природне, але антисоціальне право, вважає Прудон. Праця — єдине джерело власності, «Усякий накопичений капітал є власність суспільства, він не може бути нічиєю приватною власністю.

Держава не лише експлуатує суспільство, але і здійснює тотальний нагляд за всіма діями людей, обплутує їх все зростаючою кількістю законів, що регулюють відносини власників. Влада і закони — вирішальні чинники розвитку суспільства. Але свобода з ними несумісна. «Свобода — є анархія, безвладдя», «свобода не визнає влади волі …» «Влада людини над людиною, хоч якої форми вона набувала, є гноблення. Вищий ступінь досконалості суспільства полягає в єднанні порядку з анархією, тобто в безвладді». Політична організація суспільства, за його теорією, повинна бути замінена в результаті економічного перевороту, економічною організацією суспільства.

Майбутнє суспільство буде організовано як федерація вільних асоціацій, що сполучають індивідуальну і колективну свободу.

Помітний вплив на розвиток теорії анархізму зробила книга «Єдиний і його власність» Макса Штірнера(1806–1856)¹. Він піддає ґрунтовній критичній перевірці ідеї, відносини, установи, «нав’язані» людям суспільством, державою, партіями, церквою. Том у найкраще не служити великим егоїстам, а самому стати егоїстом. Таке штірнерівське обґрунтування егоцентризму.

Єдина реальність — неповторне «Я», якому протистоять держава і суспільство. «Держава завжди має лише одну мету — обмежувати, зв’язувати, субординувати окремого, робити його підлеглим чомусь загальному». Вона — «вбивця і ворог самобутності. Ми — держава і я — вороги», — пише Штірнер. Усяку вільну діяльність держава намагається загальмувати і придушити. Ту ж функцію, на його думку, виконує і право. Так чинить всяка держава, навіть конституційна, демократична. У будь-якій державі «наді мною буде стояти уряд». Держава, закони стоять над особистістю. Штірнер відкидає усі форми тиску на автономну особистість, складаючи фактично кодекс індивідуалістичного анархізму. Він відкидає комунізм, що прагне зрівняти особистість за допомогою держави. Суспільний ідеал Штірнера — «союз егоїстів», близький до асоціації автономних особистостей у Прудона.

79. Ідеї природного права в Україні епохи Просвітництва.

Феофан Прокопович розмірковуючи над природою суспільних і політичних явищ (права, держави, її форм, влади), Прокопович звертається до першоджерел — природних законів, «від Бога покладених». їх зміст, на його думку, складають такі принципи розуму: любити і боятися Бога, берегти своє життя, приумножувати рід людський не робити іншим того, чого не бажаєш собі, шанувати батьків. Згідно з Прокоповичем, саме розум і прагнення людей до добра відповідно до промислу Божого, змусили людей укласти угоду про державотворення.

Обґрунтовуючи перевагу абсолютної монархії, Прокопович стверджував: форми правління залежать від народної угоди. Його наслідком можуть бути не тільки монархія, але і демократія, аристократія чи їх «змішаний склад». Республіки (демократія й аристократія) не викликають у нього схвалення. Він вважає їх неприйнятними для Росії. Його аргументи: по-перше, демократія — недосконала форма правління і руський народ віддав перевагу монархії. По-друге, в аристократії загострюються незгоди серед правлячих, їх своєкорислива боротьба руйнує державу. По-третє, республіки можуть існувати «хіба в малому народі», на невеликій території і не годяться для Росії.

Михайло Козачинський (1699—1755) в обґрунтуванні своїх етичних поглядів посилався на Сократа, Агриколу, Е. Роттердамського, Г. Гроция, концепції природного права.

Використовуючи положення з творів Т. Аквінського про закони, розглядав природне право як інтегральну частину людської природи, пізнавану лише людським розумом. З природних прав людини виділяв право на життя, свободу совісті, приватну власність, право вибору. На його думку, де немає вибору, там немає і свободи, оскільки вона є фундаментом будь-якої форми правління. Чинність природного закону представлялася йому настільки обов'язковою і необхідною, що порушити його не міг навіть Бог, у противному випадку він суперечив би сам собі. Природне право, згідно з Козачинським, це природні закони, вкладені Богом у серця людей.

Василь Татіщев (1687—1750)1 відстоював теорію природного права, розглядав державу як результат суспільного договору з метою забезпечення безпеки народу і «пошуків загальної користі». Договір він розглядав історично: на його думку, з договору шлюбу виник другий договір між батьками і дітьми, потім — панами і слугами. Зростаючі родини утворили співтовариство і потрібен був глава, яким і став монарх. Історик засуджував рабство і холопство як суперечні «закону християнському». Кріпосне право розглядав як договірне і вважав неприпустимим і небезпечним його розрив однією стороною.

Михайло Щербатов (1733—1790) у своїх роздумах про походження держави виходив із природної рівності всіх людей. Виникнення нерівності, власності, володарювання зводив до особистих якостей людини. Уклавши договір про утворення держави, слідом за Локком писав Щербатов, люди поступилися лише «частиною своєї свободи і своїх вигод», зберігши в державі невідчужувані свободи.

Форми правління і закони держави Татіщев і Щербатов ставили в залежність від розмірів території країни, її клімату, ступеню забезпечення безпеки і чисельності населення. Симпатії обох були на боці обмеженої монархії.

Яків Козельський (бл. 1728—1794) В своєї «філософії повчальній» відстоював тезу, що люди не народжуються доброчесними чи порочними, добрими чи злими. У своїх міркуваннях Козельський дотримувався концепції природних прав людини і договірного походження держави. В його праворозумінні становить інтерес чітко проведений ним поділ права і закону. Право він класифікує на чотири види: божественне; загальне, яке він ділить на натуральне (природне) і всесвітнє, чи право народів; громадянське. Закон — правило або веління, за яким людина зобов'язується діяти страхом покарання чи надією нагороди. Правило без зобов'язання Козельський називає порадою. Закон зобов'язує «шукати добра і тікати від зла», зобов'язує тільки того, кому він відомий і посильний для виконання.