75. Юридичний позитивізм /Джон Остін

Право в найбільш повному вигляді, вважав Остін, містить у собі сукупність «законів природи» (або «право, дароване Богом»), які виступають мірилом усього людського, і закони, встановлені одними людьми для інших. Останніх — два види. Одна їх частина встановлюється веліннями суверена і є позитивним правом, інша — правилами моралі («позитивна мораль»). Держава встановлює закони і через них «дарує», делегує права і накладає обов’язки.

Предметом юриспруденції є виключно позитивне право («право в простому і вузькому змісті»). Право це — «веління суверена». Його джерелом є, таким чином, суверенна влада, здійснювана «політично пануючими людьми, — пише Остін, — … верховне, засноване на підпо­рядкуванні, правління в незалежних державах і незалежних політичних суспільствах». Веління й обов’язок у нього — взаємозалежні поняття: «там, де є обов’язок, є повеління, і там, де виражене повеління, накла­дено обов’язок». Примус і покора є санкція. Іншими словами, пояснює Остін, «повелінням чи обов’язком вважається те, що спричиняє санкцію або примус до покори у разі невиконання». У такому значенні позитив­не право — сукупність норм, встановлених політично пануючим для політично підлеглого. У такому розумінні право — наказ влади, обов’яз­ковий для підлеглого під загрозою застосування санкції у випадку неви­конання наказу. Для юриспруденції першорядне значення має і формаль­на логіка, «логіка правових конструкцій».

Поза позитивним правом, за Остіном, — правила, встановлені особами й установами, що не є суверенами, і правила моралі (правила, встановлені громадською думкою, у тому числі норми міжнародного права, закони честі, правила етикету, моди і т п.). Отже, ці правила поза юриспруденцією суверена.

Найкращою формою права Остін, як і Бентам, вважав кодекси. Од­нак, на відміну від свого вчителя, він визнавав частиною права судові прецеденти, оскільки, на його думку, рішення суддів в Англії одержують нормативно-правовий характер з мовчазної згоди суверена. Потреба в судовій правотворчості, пояснював Остін, породжена існуючою непов­нотою статутного права, яку бажано усунути кодификацією.

Отже, основні напрямки західноєвропейської політико-юридичної думки в першій половині XIX ст — лібералізм, соціалізм, позитивізм — істотно збагатили і урізноманітили зміст і спрямованість вчень про право і державу. Їх еволюція в другій половині XIX — у XX ст. підтвер­дить плодотворність ліберально-демократичних ідей, обмеженість юри­дичного позитивізму як нормативізму і неспроможність практики соціалізму (у СРСР і Східній Європі) побудувати «світле майбутнє».

76Політико-правова думка в Українській козацькій державі і Гетьманщині. Погляди Богдана Хмельницького.

Відродження української державності нерозривно пов’язано з ім’ям Богдана Хмельницького (1595–1657). Одержавши гетьманську булаву й очоливши козацько-селянське повстання 1648 р., своїм найближчим політичним завданням ставив захист «давніх прав Запорозького війська», селян, міщан, православної церкви.

1. Домогтися політичної автономії України в складі Речі Посполитої.

2. Український народ має право на створення власної держави, вільної від польського панування, в етнічних межах свого проживання.

3. Утворювана Козацька держава творилась Хмельницьким та його однодумцями як гетьманська республіка з сильним урядом, системою генеральних, полкових і сотенних рад, судових органів.

4. Оптимальним варіантом союзу гетьман і його старшина обрали союз із православною Росією. Переяславський договір 1654 р., конкретизований у «Березневих статтях» Б. Хмельницького (спочатку з 23 пунктів), передбачав збереження Козацької республіки з усіма правами і привілеями козаків і їх старшин, невтручання царських намісників у козацьке самоврядування і судочинство, збереження виборності гетьмана, 60 тисяч козацького реєстру. Практично всі положення пропонованого гетьманом договору були задоволені Москвою. Інші були підтверджені царськими указами. Обмежувалося лише право гетьмана на дипломатичні зносини з Польщею і Туреччиною.

5. Одним з останніх пунктів політичної програми Хмельницького був намір надати українській державі в оточенні монархічних держав форму козацької республіки зі спадковою гетьманською владою. У дипломатичному листуванні він часто називає себе «єдинодержцем» і «самодержцем руським.

Політична доктрина гетьмана Івана Мазепи (1640–1709) передбачала об’єднання захоплених агресивними сусідами українських земель і відновлення державності під протекторатом шведського короля. Свої задуми він пояснював у «Промові до урядників військових і цивільних козацької України напередодні розриву з Москвою 1708 р. », «Маніфесті до українського війська і народу» (1708 р.).

1. За словами Мазепи, у переговорах з польським, шведським коро­лями і з російським царем він домігся нейтралітету України у російсь­ко-шведській війні, права захищати свою територію, а з досягненням миру — відновлення її державності.

2. Українсько-шведський договір, переконував Мазепа, лише відновлював попередні договори і союзи. За новим актом, стверджував він, відновлювався правовий статус України як самостійної держави під шведським протекторатом.

3. Політичні плани Мазепи передбачали створення в майбутній Україні спадкоємної влади гетьмана, що спирався б на українську шляхту. Але їм не судилося здійснитися.

Справу Мазепи продовжив його соратник Пилип Орлик (1672– 1742)¹, обраний гетьманом у Бендерах. Ним були складені і прийняті козаками і старшиною, які емігрували, «Пакти й Конституції законів та вольностей Війська Запорозького» (1710 р.) — конституція для майбут­ньої України під шведським протекторатом.

Особливу увагу привертає ст. VI Конституції, де йдеться про публіч­ну владу в майбутній відновленій державі. Автор Конституції доходить висновку: самодержавство не притаманне гетьманському правлінню, республіці. Сам гетьман не може наділятися абсолютною владою. Для цього Конституція передбачає поділ владних повноважень між зако­нодавчою (козацькою Генеральною радою), виконавчою (гетьманським, полковим і сотенним урядами) і судовою (системою сотенних, полкових, городових судів, Генеральним судом) владами. Усі державні посади мали бути виборними.

Таким чином, Конституція передбачала підзаконність дій гетьмана, контрольованих Генеральною радою, Радою старшин, Генеральним судом.

Конституція Орли­ка передбачала створення в країні парламентсько-гетьманської козаць­кої республіки.

Таким чином, політичні програми гетьманів України і їх державотвор­ча практика — унікальне явище політичної історії Європи. Козацька де­мократична республіка, проекти її перетворення на гетьманську чи на парламентсько-гетьманську республіку — реальна утопія XVII–XVIII ст. Вона, як самотній острів, у морі західних і східних монархій, деспотій, імперій, була приречена. Її демократичні ідеали на століття випередили суспільно-політичний розвиток країн східноєвропейського регіону і впли­нули на подальшу еволюцію вітчизняної політико-правової думки.