Logopedia_za_red_Sheremet_M_K_FR10

Установлено, що вже на ранніх етапах розвитку мовлення дитина «вловлює» деякі диференційні ознаки фонем. Трирічна дитина, не вимовляючи ще правильно звуки рідної мови, здатна вже визначити, правильно чи ні вони звучать у мовленні людей, що оточують її. Це можливо завдяки наявності фонематичного слуху і фонематичного сприймання.

Фонематичне сприймання — це здатність розрізняти фонеми і визначати звуковий склад слова. Саме фонематичне сприймання допомагає відповісти на запитання: Скільки складів у слові сом? Скільки в ньому звуків? Який приголосний звук стоїть у кінці слова? Який голосний звук усередині слова?

Правильний розвиток фонематичного слуху і фонематичного сприймання поктадено в основу безпомилкового засвоєння письма і читання в процесі шкільного навчання.

4 . 1 . ВПЛИВ порушення фонематичного слуху на розвиток усного мовлення дитини

Мовлення дітей з ФФН характеризується неправильною вимовою звуків: пропусками, спотвореннями, замінами. Найтиповішими є заміни звуків на більш прості за місцем і способом артикуляції (наприклад, р замінюється на л або в). При цьому дитина той самий звук може замінювати різними звуками: «лука» — рука,«ковово» — корова тощо. В низці випадків дитина може правильно вимовляти ізольований (окремий) звук, а

всамостійному мовленні замінювати, спотворювати його. Кількість порушених звуків у дитини з ФФН може бути до-

сить значною — до 16—20. Таке порушення звуковимови у дітей безпосередньо зумовлене несформованістю у них фонематичного слуху.

Виділяють три можливі стани у разі недорозвинення фонематичного слуху:

•недостатній розвиток і впізнавання тільки тих звуків, вимова яких порушена;

•недостатній розвиток значної кількості звуків із різних фонематичних груп за відносно сформованої вимови їх;

•глибоке фонематичне недорозвинення, коли дитина практично не може виділити їх зі складу слова, визначити послідовність звуків у слові.

Поряд з порушеною звуковимовою у дітей з фонетико-фо-

нематичним недорозвиненням спостерігаються помилки в складовій структурі слова і звуконаповненості.

Складова структура слова — це кількість і порядок складів у слові.

74

Звуконаповненість — кількість і лорядок звуків усередині кожного складу.

Нерідко в окремих дітей з ФФН спостерігаються труднощі у вимові слів зі складною складовою структурою і в збігу приголосних, а також речень, що складаються з подібних слів (це стосується насамперед незнайомих і важких слів). Вимовляючи такий лексичний матеріал, вони перекручують звуко-складовий малюнок слів: опускають склади, переставляють їх місцями і замінюють, можуть пропустити або, навпаки, додати звук усередину складу, наприклад: «каркадил» — крокодил, «батуретка» — табуретка, «голопед» — логопед тощо.

Отже, характер описаних порушень свідчить про недостатність фонематичного слуху і сприймання у дітей з ФФН. Без спеціальної корекційної роботи дитина не навчиться розрізняти і впізнавати фонеми на слух, аналізувати звукоскладову будову слова, що призводить до появи стійких помилок в оволодінні писемним мовленням.

Психолого-педагогічна характеристика дітей з фонетико-фоне- матичним недорозвиненням мовлення. Крім зазначених вище порушень мовленнєвого (вербального) характеру, окремо слід схарактеризувати можливі особливості в перебігу вищих психічних функцій у дітей з ФФН:

•увага у таких дітей може бути нестійкою, нестабільною і вичерпуватися, а також слабко сформованою, довільною, коли дитині важко зосередитись на одному предметі і за спеціальним завданням переключитися на інший;

•пам'ять може не відповідати нормі. При цьому дитині потрібно більше часу і повторів, щоб запам'ятати заданий матеріал;

•спостерігаються особливості в перебігу мисленнєвих операцій: поряд з переважанням наочно-образного мислення у дітей можуть виникати трудноті в розумінні абстрактних понять і відношень. Швидкість перебігу мисленнєвих операцій може бути дещо уповільненою, внаслідок чого уповільнюється сприймання навчального матеріалу.

Виходячи з перелічених особливостей вищої нервової діяльності, дітей з ФФН в педагогічному плані можна схарактеризувати так:

*поведінка може бути нестабільною, з частою зміною настрою;

*можуть виникати труднощі в оволодінні навчальними видами діяльності; на заняттях діти швидко втомлюються, для них складно виконувати одне завдання впродовж тривалого часу;

*можливі труднощі в запам'ятовуванні інструкцій педагога, особливо дво-, три- і чотирискладових, що потребують поетапного і послідовного виконання;

75

•у низці випадків з'являються особливості дисциплінарного характеру.

Під час планування і проведення корекційних занять по-

трібно враховувати ці специфічні особливості дітей з ФФН. Організовуючи з ними логопедичну роботу, доцільно:

•здійснювати суто індивідуальний підхід до кожної дитини з урахуванням її вікових і психічних особливостей;

•забезпечити позитивну мотивацію виконання завдань, щоб підвищити ефективність корекційної дії;

•чергувати різні види діяльності;

•включати до занять тренувальні вправи з розвитку уваги, па- м'яті, мисленнєвих операцій.

4.2. Організація роботи в групах для дітей з ФФН

Згідно з Типовим положенням визначено основні напрями організації роботи дошкільних закладів для дітей з ФФН у двох вікових групах: старшій — для дітей шостого року життя і підготовчій — для дітей сьомого року життя.

Корекційний вплив у цих групах має здійснюватися відповідно до спеціальної програми навчання і виховання дітей з фо- нетико-фонематичним недорозвиненням, розробленої окремо для кожної групи. В процесі навчання дітей з ФФН в умовах спеціального дитячого садка вирішують такі завдання:

•сформувати у дітей фонетичну систему мови, тобто уточнити і закріпити вимову збережених звуків, а також виправити вимову порушених звуків;

•розвивати у них повноцінний фонематичний слух і сприймання, тобто за допомогою спеціальних прийомів навчити дітей розрізняти звуки на слух, запам'ятовувати і відтворювати ряди звуків і складів;

•сформувати навички звукоскладового аналізу і синтезу, тобто вміння ділити слова на склади і звуки, послідовно аналізувати їх, проводити зворотні операції: складати склад зі звуків, а слово — зі складів (синтез);

•на основі аналітико-синтетичної діяльності забезпечити засвоєння дітьми деяких елементів грамоти.

Незважаючи на цілком зрозумілі відмінності, що існують у

змісті корекційного навчання і виховання для дітей старшої і підготовчої груп, виділені завдання є основоположними.

Програма навчання дітей з ФФН має включати:

•характеристику мовленнєвого розвитку дитини;

•обстеження мовлення;

76

•режим дня старшої (підготовчої) групи;

•логопедичну документацію.

Режим визначає оптимальний порядок проведення вихова-

телем і логопедом занять із зазначенням їх кількості і тривалості. Згідно з розпорядком логопед проводить різні типи занять:

•індивідуальні — окремо з кожною дитиною;

•під групові — з трьома-чотирма дітьми, об'єднаними за принципом подібності вади;

•фронтальні — з усіма дітьми або половиною групи залежно від рівня мовленнєвого розвитку.

Чергування цих занять забезпечує максимальну ефективність

л о го п ед ичноїроботи.

Програму корекційного навчання, незалежно від вікової групи,

поділяють на три періоди. Кожний період передбачає визначений обсяг навчального матеріалу, запланованого для вивчення під час індивідуальних, підгрупових і фронтальних логопедичних занять. Зокрема, визначено такий порядок вивчення звуків на фронтальних заняттях: у, a, ay, ау, іе, і, п, пь, т, к, кь, птк, х, хь, ль, йот, і-и, с, сь, з-зь, сь-зь, ц, б-п, ш-ж, с-ш, з-ж, л,р, ль-рь, ль, л-р-ль-рь, ч, щ, ч-щ.

Залежно від вікової групи цей матеріал по-різному розподілений за періодами навчання.

Обладнання логопедичного кабінету має відповідати санітар- но-гігієнічним вимогам і охоплює необхідні логопедичні посібники для обстежень і розвитку:

•інтелекту;

•слуху;

•зв'язного мовлення: вимовляння й умови оволодіння складовою структурою слів; фонематичного слуху; лексичного запасу і граматичної будови мовлення; елементів грамоти.

Рекомендації щодо роботи з батьками. Упродовж року логопед надає батькам можливість вивчати індивідуальні зошити дітей, щоб вони могли простежити динаміку їх навчання, щотижня проводить вечірні бесіди з ними і організовує участь їх у виконанні домашніх завдань.

Крім того, логопед організовує оформлення тематичних виставок і стендів для батьків, не менше ніж три рази на рік проводить батьківські збори, планує показові виступи дітей.

Взаємозв'язок роботи логопеда і вихователя. Логопед має працювати в тісному контакті з вихователем, забезпечуючи чітку послідовність цієї роботи. Тому вихователь логопедичної групи повинен знати мовленнєві і психолого-педагогічні особливості дітей, уміти підходити до них індивідуально. Бажано, щоб він по можливості відвідував фронтальні логопедичні заняття,

77

аби з'ясувати, хто з дітей відчуває труднощі під час виконання завдань логопеда і в чому вони полягають.

Ознайомлення з деякими спеціальними методичними прийомами дасть змогу вихователю не тільки ефективно закріплювати матеріал, пройдений логопедом, а й грамотно координувати з ним вирішення виховних завдань. Логопед і вихователь разом планують роботу з розвитку мовлення дітей, визначаючи тематику і зміст занять, лексичний матеріал і вимоги до мовлення дітей на кожному конкретному етапі навчання. Вихователь планує ознайомити дітей з лексичним матеріалом за заданими темами, а логопед забезпечує його автоматизацію і введення в самостійне мовлення.

Мовлення вихователя має відповідати правилам фонетики і граматики. Він повинен володіти достатньо широким лексичним запасом.

Контрольні запитання і завдання

1. Схарактеризуйте фонетико-фонематичне недорозвинення мовлення. 2. Як впливає порушення фонематичного слуху на розвиток усного мов-

лення дитини?

3. Схарактеризуйте основні завдання корекційних занять.

РОЗДІЛ

РИНОЛАЛІЯ

5.1. історія вивчення ринолалії

Термін «ринолалія» (від грец. rhinos — ніс, Іаііа — мовлення) у перекладі означає мовлення в ніс, або гугнявість, тим самим відображуючи лише зовнішні прояви розладу. Історично для визначення цього мовленнєвого порушення в літературі (особливо зарубіжній і медичній) використовували й інші терміни: «палатолалія» {Klaus-Peter Becker, Milosh Sovak), «палапголалія», «ринофонія» (М. Зеєман), «механічнадислалія» (О. Правдіна, В. Олтушевський). Проте на відміну від механічної дислалії в разі ринолалії порушується вимова не тільки приголосних, а й голосних звуків. Від ринофонії, за якої спостерігається лише збільшення назалізації (від грец. nasus — ніс), або носового резонансу голосу, ринолалія вирізняється ще й наявністю стійких порушень звуковимовної сторони мовлення.

Згідно з класифікацією Всесвітньої організації охорони здоров'я ринолалія зарахована до голосових розладів, незважаючи на те, що за її наявності спостерігаються грубі порушення артикуляції, які найчастіше є наслідком природжених незрощень верхньої губи, твердого та м'якого піднебінь.

Нині найуживанішим визначенням цього мовленнєвого порушення є таке: ринолалія — це порушення тембру голосу і звуко-

вимови, зумовлене анатомо-фізіологічними вадами артикуляційного

апарату.

Історія вивчення проблеми порушень мовлення в разі вроджених незрощень губи і піднебіння (ВИГП) — це тривалий і складний шлях, який і дотепер не можна вважати завершеним.

Перші праці з ринолалії написані лікарями. Ще в Давній Греції лікарі не тільки думали як подолати природжені вади губи і піднебіння, а й намагалися зрозуміти механізм порушення голосу. Пізніше зусилля медиків були спрямовані насамперед на відновлення твердого і м'якого піднебінь, щоб створити відповідні умови для забезпечення змикання м'якого піднебіння із задньою стінкою глотки. Вважали, що досягнення цього ефек-

79

дихання і голосу, відмовившись від використання силових, неприродних рухів і вправ (С. Борель-Мезоні, 1929; В. Ведю, 1929 та ін.). Для правильного дихання і голосу застосовували методики навчання співам, особливу роль відводили вокальним вправам. Вважають, що саме французька логопедична школа заклала основи ортофонічного (ортофонія — поєднання голосових, дихальних, артикуляційних вправ на тлі медикаментозного впливу) методу постановки голосу у дітей з гугнявістю.

«Посередником» між двома науковими підходами до подолання гугнявості можна вважати М. Хватцева (1959—1962), який наполягав на використанні силових методів в особливо тяжких випадках.

Є й інші напрями відновлення голосу в разі ринолалії. Так, на думку М. Зеємана, так звані мовленнєві тренування слід розпочинати з шепітного мовлення, потім включати тихий голос з м'яким голосовим початком. Удосконалили цей метод А. Митринович-Моджеєвська, Т. Воронцова, О. Алмазоватаінші, які також використовували фоніатричний (від грец. phone — голос, звук + iatreia — лікування) підхід до реабілітації мовлення і голосу ринолаліка, активно використовуючи в роботі дихальні, артикуляційні вправи, постановку голосу в «маску» для отримання високих формант (форманта — локальний максимум частотного спектра, або коливань певного звука) і грудний резонатор — для низьких формант. При цьому Т. Воронцовою запропоновано диференційований підхід у виборі логопедичних методик залежно від довжини і рухомості м'якого піднебіння.

Спираючись на започатковані французькими вченими підходи, Ф. Pay (1931 —1959), О. Pay (1933-1969), 3. Нелюбова(1938),

Т.Воронцова (1966), JT. Дмитрієв (1969), А. Іпполітова (1983),

Г.Чиркіна (1969), І. Ермакова (1984), Т. Волосовець (1995) та інші розробляли власні підходи, удосконалювати і пропонували нові методики виховання правильного мовлення, довели необхідність проведення логокорекційної роботи як у доопераційний, так і в післяопераційний період.

5.2. Медична допомога дітям з ринолалією

Перші відомості про кількість випадків природжених вад обличчя в Європі з'явилися ще в 1438 р. У Росії перші подібні статистичні дані були опубліковані Я. Фребеліусом у 1865 р. Серед 180 тис. вихованців дитячого будинку у Петербурзі було виявлено 118 дітей з вродженими незрощеннями верхньої губи і піднебіння.

82

На відміну від розвинених європейських країн, таких як Данія, Швеція, Німеччина, Франція, Італія, Чехія та інші, в яких багато десятків років проводиться державна реєстрація вад розвитку дитини, в Україні тривалий час такі дані спиралися на спорадичні дослідження окремих авторів по регіонах (Є. Ширяк, Одеса, 1908—1928; М. Дубов, Київ, 1960; Г. Семенченкозі співавт., Одеса, 1977). Перші науково обгрунтовані дані про поширеність цієї патології розвитку в Україні були надані Л. Харьковим на початку 90-х років XX ст. і продовжені в дослідженнях А. Гулюка, Є. Самари, Г. Музичиної, Л. Яковенко та ін.

Сьогодні основними науковими осередками вирішення проблем природжених вад обличчя є Український (Київ) та міжобласні центри для надання допомоги дітям із вродженими і набутими захворюваннями щелепно-лицьової ділянки.

Дитяче населення щодо дорослого в Україні становить 17,4 %. Згідно зі статистичними даними МОЗ України, у 2003 р. кількість дітей від народження до 14 років становила 8 825 253. Серед них за останні шість років народилася 2541 дитина із вродженими вадами губи та піднебіння, в середньому 424 дитини за рік. Щороку ця кількість збільшується на 1000 осіб (народжених і недолікованих) і зменшується приблизно на 600—700 реабілітованих (Л. Харьков, 2001).Умови життя нині свідчать про те, що кількість таких дітей збільшується. У 2000 р. в Україні народилося 385 126 дітей, серед них 386 — із незрощенням губи та піднебіння, відповідно у 2001 р. кількість народжених становила 376 478, а дітей із незрощеннями було 415; у 2002 р. — 430; у 2003 р. із 408 589 новонароджених 444 мали незрощення, у 2004 р. — 397 (Л. Яковенко, 2004). Серед них п'яту частину становлять хворі з двобічними незрощеннями губи і піднебіння. Слід зазначити, що в містах України діти з ВНГП народжуються частіше (52,2 %), ніж у сільській місцевості (44,8 %). Середньостатистичне співвідношення новонароджених з ВНГП до здорових дітей в Україні нині становить приблизно 1,11 : 1000; в Києві - 1,18 : 1000; в Севастополі - 1,44 : 1000 (Л. Харьков, Л. Яковенко, 2004). Частота народження дітей з ВНГП у Європі коливається від 1 : 500 до 1 : 700. У деяких країнах ці показники найнебезпечніші: Велика Британія — 1 : 490, Нідерланди— 1 :435, Данія — 1 :641, Швеція — 1:390, Норвегія — 1 : 633.

Упродовж останніх 50 років у більшості регіонів Росії народжуваність дітей із вродженими незрощеннями верхньої губи та піднебіння становила 1:500 — 1:1000 (Н. Постовалова, 2002). У Москві за період 1979—1993 pp. кількість дітей з піднебінною патологією збільшилася у 19 разів (С. Білякова, 1996). Серед усіх

83

незрошеньдвобічні спостерігали у 11 % дітей. Заданими МОЗ Російської Федерації за 2001 р., на 10 000 новонароджених припадає 31,9 дитини з незрошенням верхньої губи та піднебіння (Н. Старикова, 2002). С. Блохіна (1992) констатує, шоза останні 15 років у Росії народжуваність дітей з вадами щелепно-лицьо- вої ділянки збільшилася, і в середньому співвідношення становить 1 : 500.

Незрощення губи та піднебіння посідає друге місце (після серцево-судинних) серед усіх природжених вад організму. Однобічні незрощення верхньої губи та піднебіння розвиваються у 6 разів частіше, ніж двобічні (N. Wanna, 2002). Із вродженими незрошеннями губи і піднебіння частіше народжуються хлопчики (60 %), ніж дівчатка (40 %). При цьому у хлопчиків частіше спостерігаються незрощення верхньої губи і піднебіння, у дівчаток — ізольовані незрощення піднебіння або тяжкі форми поєднаних незрощень (N. Wantia). Помічено расові та етнічні відмінності у розвитку орофаціальних незрощень. Так, висока частота незрощень притаманна азіатській популяції (0,79—3,74 на 1000 осіб); середня — у кавказького населення (0,91—2,69 на 1000 осіб) і дуже низька — у негроїдної раси (0,18—1,67 на 1000 осіб) (М. Vanderas, 1987).

5.3. Етіологічні чинники виникнення природжених вад обличчя

Питання етіології природжених вад обличчя і нині залишається надзвичайно актуальним і остаточно не вирішеним, незважаючи на численні дослідження вітчизняних і зарубіжних авторів (Ю. Гулькевич, Г. Лазюк, К. Гулькевич, Б. Бурдьє, В. Бадмаєва, Л. Болховитинова, П. Светлов, О. Давиденкова, В. Мєсіна, Л. Корочкін, О. Гуцан, Freund, Talmant, Rival зі співавт.,

Fraser, Curtis, Bhatia та ін.).

Враховуючи дані багаторічних досліджень з вивчення причин вроджених незрощень верхньої губи і піднебіння (ВНВГП), не викликають сумніву висновки про мультифакторність виникнення цієї тяжкої вади розвитку Проте здебільшого (59 %) простежувати наявні причини ВНГП не вдається (Л. Харьков, 1992; F.Bianchi, 2002).

Лише в 30 % випадків спостерігаються спадкові причини (на відміну від твердження про 70 % спадкового чинника в медичній літературі початку XX ст.), в 11 % вирішальним чинником виникнення ВНГП стали захворювання матері в перші два місяці вагітності, в 4 % випадків вада розвитку обличчя спричинена

84