Основні риси укр. Менталітету:

1. емоційність (переважання почуттів у структурі особис­тості «розум — воля — почуття», надзвичайна значу­щість емоцій як інструменту пізнав. діяльності) та пов'язаний з нею кордоцентризм (від гр. — серце) — серце як основа безпосереднього емоц. пере­живання буття (II. Юркевич); культуролог. особливості укр. менталітету, скон­центровані навколо «внутр. людини», що спирається на «філософію серця» Г. Сковороди, пізніше розробляють­ся М. Гоголем і П. Юркевичем.

Домінантною рисою є емоційність, естетичність, чуттєвість. В усьому світі українців, навіть на побут. рівні, вважають емоц. людьми.

Мальовничі пейзажі України, її живописна природа пробуджують поетичне натхнення і ваблять уяву митця. Нескінченний краєвид степу, стрімкі річки, затишні куточки лісів не залишають байдужими нікого. Така кра­са не могла не позначитися на українцях. Всесвіт для українця — найближче, естетично привабливе довкілля, яке відображає його власну емоційність.

Подібні емоційно означені культури (такі як фр., іта­л.) завжди давали людству титанів мистецтва: музики, архітектури, драматургії, поезії. Не є винятком і Україна, де в кожно­му місті, містечку й селі можна зустріти піснярів, поетів, музикан­тів, прир. обдарованість яких є недосяжною для європейського ratio.

Проте ця невичерпна емоційність, привабливий естетизм укр. людини мають свої вади, тому що українець живе в світі, який потребує не пасивного споглядача, а активного діяча. Дослідники укр. культури також по-різному оцінюють це явище.

Так, П. Юркевич емоційність українців розглядав як «прикмету нац. вищості», Д. Чижевський також наголо­шував на позит. рисах емоційності. В. Липинський, навпаки, підкреслював негат. ознаки емоційно-чуттєвого чин­ника укр. вдачі, такі як запальність і швидке охолоджен­ня, зосередженість на дрібницях, байдужість до важливих подій. З точки зору суч. науки, досить розвинута сфера емоцій у лю­дині активізує альтруїстичні почуття, такі як співчуття, жаль до нещасних, радощі за чужі удачу, щастя, а також почуття обов'язку. Натомість в аналог. випадках менш розвинуті протилежні почуття — прагнення до влади, користолюбство.

2. толерантність — неагресивність, терпимість до іншого; миролюбність. Ось що писали про українців не так давно, у XIX ст.: «... малороси - одне з племен найбільш симпатичних. Чарівне поєднання наївності та тонкого розуму, м'якість вдачі в родинному житті, поетична задумливість характеру — непохитно наполегливого, краса, витонченість смаку, поетичні звичаї — все поєднується в цьому народі, щоб чарувати вас... їх патріотизм чистий від по­мислів про поневолення інших, вони бажають лише того, щоб їм самим було легше жити на вільному світі; ніяке інше плем'я не хо­чуть вони підкоряти собі, чи кривдити...».

В Росії— безперервні війни за приєднання нових і нових земель та з метою утримання непокірних народів в межах створеної імперії, що ми спостерігаємо і сьогодні.

2. індивідуалізм — роз'єднаність укр. спільноти, окремішність кожної родини, заздрощі до сусідського доб­робуту (що відображено в анекдоті «якщо сусід отримає вдвічі більше за мене, вирви мені око»);

а) Характерний Дух індивід. підприємництва, індивідуалізм, поєднаний з повагою до окремої людини та її свободи, гостре несприйняття деспотизму, абсол. монарх. влади. Наприклад, влада царя в Антській державі (II ст.) суттєво обмежувалася нар. зборами (віче). Рос. ментальність характеризується общинною свідоміс­тю, «хоровим» (або комунітарним) началом. Зневага до «одиниці», органічно притаманна телурократичній культурі, в решті решт ви­лилася в ком. практиці в фіз. знищення сотень тисяч, а то і мільйонів.

Ставлення до свободи - відданість свободі, звідси витоки ко­з. республіки — Запор. Січі. В Україні кріпацтво з'явля­ється тільки завдяки Катерині ІІ. Індивідуалізм і відданість свободі оспівані в укр. фольклорі і знайшли ґрунтовне висвітлення в філософії Г. Сковороди, яка своїми витоками сягає прадавньої ри­си укр. духовності — екзистенційності, і є вченням, що цілком присвячено особистості, людській індивідуальності.

В Росії навпаки — відданість царю і державі, служіння царю і державі, кріпацтво. Та ж світла і життєрадісна філософія Сковоро­ди, що була зорієнтована на досягнення щастя людської особис­тості, в руках його послідовників в умовах рос. телурократичної культури перетворюється в містичну теософію вельми дале­ку від людини, в якій людина власне кажучи перестає існувати, розчиняючись у «всеєдності», «боголюдськості» і «богоматери».

в) Україна розділена не стільки мовою, не лише вживанням укр. чи рос. мови, а скоріше — західно-індивідуалістичннм і російсько-общинним менталітетом, що зовні проявляється в наданні переваги укр. чи рос. мові.

Західно-індивідуаліст. менталітет більшою мірою орієн­тує людину на саму себе в вирішенні всіх проблем життя, держава розглядається лише як засіб для досягнення своїх первісних інди­від. цілей.

Російсько-общинний менталітет зрусифікованої Сх. Украї­ни, навпаки, на перше місце ставить служіння державі, а вже дер­жава бере на себе усі турботи про завтрашній день людини. Всі соціолог. опитування показують, що общинно-соціаліст. ідеали є найбільш привабливими серед російськомовного населен­ня України. Йому мало імпонують такі речі, як приватна власність, ринкові відносини, демократія. Вони більше тяжіють до авторитарних методів управління. На Заході ж України — все на­впаки.

Про те, що мова — цей сусп. світогляд за Гумбольдтом, або «дім людського буття» за Хайдеггером — безпосередньо вира­жає ментальність народу, а отже — найбільшою мірою дух. сутність тієї чи ін. культури, можна дізнатися буквально на кож­ному кроці нашого мовлення.

Наприклад, російськомовний, бажаючи дізнатися про людину, запитує: «Кто такой?» Це питання явно маніфестує певну поперед­ню візію общини, або групи, чи артелі: питання має певний зміст тільки тому, що поруч єсть і «другой» или «иной» и т.п.

Українець це ж саме запитає у вас зовсім інакше: він скаже «Що за один?». Його візія людини має прямо протилежну орієнтацію і фіксована на індивиді, окремішній людині, індивідуальному — «Що за один?» Це й не дивно, бо індивідуалізм — одна з характерних рис аутентичної укр. культури.

Як бачимо, укр. та рос. культури є принципово різними за своїм походженням і за своєю сутністю. Ще, раз наголосимо, що це ніяким чином не применшує цінність тої чи іншої нац. культури, бо мова йде про належність до різних наднац. типів культури. Це те ж саме, що належність їх до різних умов формування, в наслідок чого і маємо різні, навіть протилежні за своїм характером типи духовності, притаманні цим культурам.

б) По-перше, цей індивідуалізм — не активний, не предметний, а споглядальний, інтроспективний, квієтичний.

Частина цих характеристик наближує укр. індивідуалізм до східного, а частина — до амер. різновиду індивідуалізму. Споріднює з американським сенсорна безпосередність: як для американця, так і для українця існувати — означає сприй­матися, бути сприйнятим.

Типово сх. характеристикою є споглядальність. Якщо індивідуалізм американця — активний, експансивний, то індивідуалізм українця за своїм змістом нагадує мрійливе забуття поета, який заглиблений у свої переживання і безсторонньо споглядає красу природи.

в) цей індивідуалізм, притаманний малим групам, вирізняється обмеженістю комунікації, її замкненістю найближчим оточенням. Його рефлексивне начало спрямоване на близьких, рідних, друзів, мале коло однодумців. Тобто такий індивідуалізм формує самодос­татність, яка спонукає не до виходу в суспільство, а до ізоляції від нього: зовн. світ, який не стосується безпосередніх потреб та інтересів індивіда, не існує або не цікавить його. В цьому виявля­ється негатив укр. індивідуалізму, причиною якого є постійне (в іст. аспекті) переслідування нації. Адже рятуватись від переслідування краще поодинці, ніж разом, що и проявляється кожного разу, коли доводиться приймати рішення: діяти разом чи поодинці. Навіть прогнозуючи неуспіх, українець обирає друге.

• переважання негації над трансформацією як типом світоставлення (якщо життя тебе не влаштовує — не вар­то намагатися щось змінити силоміць, краще втекти від нього «в душу і долю»);

г) антидержавний як у внутрішньому, так і в зовн. аспекті.

У внутр. ас­пекті виявляє себе в органічному несприйнятті формально-інституційних відносин, передусім правових. Українець відчуває справжній дискомфорт, коли природна безпосередність стикається з жорсткими нормативними вимогами. Це спонукає до втечі в неформальні структури з їхнім груповим егоїзмом. Корупція неминуче проникає в усі щілини управлінського апарату, а його рі­шення несуть на собі відбитки кланових та групових інтересів, а держава зазнає поразки.

Антидержавність у зовн. аспекті пов'язана з політ. інфантилізмом правлячого прошарку. Укр. політ.еліта стає купкою «сво­їх» українців серед безлічі «чужих» співгромадян.

Робючого ґрунту завжди було тут у достатній кількості, що ви­ключало конкурентну боротьбу за розподіл земельних ресурсів і формування замкнених соціальних груп із протилежними інте­ресами.

Таке ідилічне співіснування за умов повного достатку мало свої позитивні й негативні у ментальному аспекті моменти. Першим по­зитивом було те, що українство не сприймало будь-яких автокра­тичних та деспотичних форм правління, які виникають за умов максимальної ворожнечі в суспільстві. М'які природно-географічні умови ніби заклали фундамент волелюбності, спонтанності, автен­тичної емоційності та здорового індивідуалізму. Другим позитивом була мінімальна репресивність, а отже, й мінімум утисків, заборон. Український селянин виявляв свої завойовницькі потенції лише тоді, коли лихо насувалося ззовні: нападали поляки, турки чи інші агресори, в мирних умовах він замикався у своїй суб'єктивності.

Але ця ж природа зробила його занадто ліричним для боротьби й занадто самоізольованим для соціуму. Якщо несприятливі при­родно-географічні умови викликають почуття самотності, страху, безсилля й одночасно стимулюють розгортання активності, волі до влади, то природно-географічна сприятливість розбещує, викликає соціальну пасивність.

У широкому іст. сенсі своє місце у світі укр.народ усвідомлював як життя на кордоні, на перехресті різних етн., реліг., політ., культ. традицій. Нескінченні дискусії суч. філософів, істориків, культурологів про місце України між «Сходом і Заходом», «Європою та Азією» є генетичним проявом свідомості «людини прикордоння».

Сприйняття часу і уявлення про своє місце в світі визначило типи поведінки українців:

1) авантюрно-козацький, орієнтований на боротьбу з ворогами, лицарські чесноти, оборону віри та кордонів, розваги, насолоду життям; 2) «прихованого існування», що харак­теризується відступом у себе. Факт існування двох типів являє собою прояв прикордонного життя та свідомості українця.

Перший тип поведінки — екстравертована людина, для якої харак­терним є суто зовн. активність.

Другий тип — інтровертована особистість, для якої характерним є посилена робота думки, ви­роблення власних поглядів.

Різні типи соц. поведінки зумовили й нац.типи українців. Найбільш відомий і популярний тип козака-вояки, епікурейця, життєлюбного оптиміста. Другий тип — це так звана «сковородинівська людина», тобто людина, заглиблена у свій внутр. світ, постійну працю над собою, особисте самовдосконалення.

Зазвичай, інтровертивність дає як окремій людині, так і народу вел. переваги: поміркованість, послідовну наполегливість, врівноваженість, спроможність змінювати себе і навкол. світ. На жаль, укр. інтровертивність формувалась в історично склад­них умовах. Вона є реакцією закритості на зовн. подразники, що тривалий час мали негат. вплив на укр. культуру. Перехо­дить у пасивізм, основним принципом якого є прагнення прожити непомітно, тобто не торкатися зовн. проблемності. На інтро­вертивність укр. ментальності має вплив архетип доміну­вання минулого над майбутнім. Величезна сила звички уповільнює модернізацію укр. суспільства і робить укр. народ пасивним щодо перспектив розвитку.

За часів тоталіт. режиму в Україні тип «прихованого іс­нування» трансформувався у тип денаціоналізованого конформіста, людини, яка прагне запобігти участі у гром. житті, уник­нути будь-якої відповідальності. Для кращих представників інтелігенції захисною реакцією була так звана «внутр. емі­грація» (філософи, письменники, художники, музиканти ставали двірниками, кочегарами, «безробітними»).

4. працьовитість. Визнана працелюбність і працездатність укр. народу, що своїми витоками сягає аграрної трип. культури.

Народ, що створив цю культуру, нізвідки не прийшов і не мав ніякого «ісходу». Він завжди тут був і є. Ті ж, що приходили сюди, тільки збагачували його прадавню культуру, але ніколи не змогли ні зни­щити, ні витіснити її повністю. Незважаючи на недавні іст. катаклізми, на насильно введене кріпацтво, а потім і колгоспи, на Україні ще залишився інстинкт праці укр. селянина, певна культура праці. Звідси — антеїзм

В рос. культурі в умовах формування держави, яка з часів золотоордин. улусу Івана Калити і дотепер розвивалась суто екстенсивним шляхом, ніколи не було потреби в інтенсифікації праці і підвищенні культури праці. Суспільство і держава на протязі всієї своєї історії збагачувались за рахунок зовн. джерел, нових і нових тер. надбань. Звідси ж — небачене марно­тратство, що його ми спостерігаємо в рос. стилі господа­рювання, посилене практикою соціалізму і колгоспу.

5. антеїзм — любов до рідної землі, наснага до неї (А. К. Бичко, І. В. Бичко), — емоційно-шанобливе ставлення до землі-годувальниці; єдність із природою; (від імені давньогр. героя Антея, який брав свою силу від Землі-Матері і якого Геркулес зміг побороти, лише відірвавши від землі). Укр. духовність ґрунтується на хлібороб. культурі. Прив'язаність до землі - споконвічна укр. нац. риса. Землеробство - найблагородніше із люд. занять. Його ідея ви­лилась в ємку і всезаг. заповідь наших предків: «Хто сіє хліб -той сіє правду».

Дійсно, багатовікові надбання укр. народу зв'язані з куль­том землі, з повагою та любов'ю до вільної праці. Старод. українці так і називалися: орії-орачі-хлібороби- сонце-славці. Село – традиц. носій українського, національного. Із села вийшла вся укр. культура.

Селянськість. Хліборобські ідеали випливали з родинного стилю життя і проймали свідомість всіх представників укр. народу і селянина, і інтелектуала. Прир. відчуття близькості з нар. стихією знайшло втілення в укр. романтиз­мі, народництві і, як це не парадоксально, в державницькій ідеології: еліта не може існувати без народу, коли її знищували або найбільш талановитих забирали з України, вона завжди відроджу­валась саме з села.

1) Народні джерела, нар. культура - це те, що тримало укр. культуру в умовах бездержавності, надавало їй силу, не давало зруйнуватися. Разом з тим недоформованість укр. нації як результат бездер­жавності укр. народу відповідним чином відбилася й на ук­р. культурі, яка має непомірно великий «простолюдний» пласт, що, звичайно, не можна вважати позитивним явищем.

Найголовніше і найвирішальніше для долі культури нації - це не просто відтворення нац. мови, традицій минулого, а встановлення їх зв'язків із суч. культурою, засвоєння її кращих до­сягнень, піднесення її до світ. рівня. Пошуки «виключно укр. шляху», образ так званої шароварної України, небажання враховувати світ. досвід є небезпечними: Не можна двічі увійти в одну і ту ж річку.

6. пошана до жінки (що разом з емоційністю, провокує дослідників на висновки щодо «фемінності», «жіноч­ності» укр. культури).

На протязі всієї іст. України. Ще Нестор-літописець зазначив, що поляни дотримуються добрих звичаїв і мають «стыдение» до жіночої половини родини. Жінки мали добру освіту. Оскільки чоловіки у будь-який час могли податися на Січ для відбиття чергової навали ворогів, чи для чергового походу, жінки мали бути добре підготовленими для управління господарством.

Наприклад, баба Сірчиха, дружина кошового отамана І. Сірка, що все своє життя провів у походах (та у засланні у Тобольську), мала сама ве­сти все господарство у Мерефі (тепер райцентр у Харк. області).

Щодо рос. земель то той же Нестор-літописець пише: сіверяни (радимичі, кривичі, вятичі) «жили в лісі як ото всякий звір, їли все нечисте і срамослів'я було в них перед батьками і перед невістками».

Найвідомішими символами укр. культури є образи Матері-землі, Неньки-України, які символізують плодючість землі, м'якість краєвиду, мирне життя з природою, навкол. сере­довищем. Визнання її особливої ролі як господар­ки і виховательки в родині, формує відчуття доброзичливості, м'якості, працьовитості, душевної емоційності. Це відображено у фольклорі та літ. творчості.

З творів Т. Шевченка постає образ укр. дівчини, обдуреної бездушним москалем (образ пригнобленого стану України в Рос. імперії).

У Євгена Маланюка зустрічається образ України — «степової бранки», спа­плюженої кочовиком-монголом,

у Миколи Бажана Україна — «по­вія ханів і царів», у Олександра Довженка — це «вічна удова».

Інший архетипний мотив — рівність усіх синів однієї матері. Після смерті батька спадщина рівно розподілялась між синами і дочками. В Україні не було права майорату, пріоритету старшинства.

Цього архетипу сягають коріннями, з одного боку, ідеали соборності, демократизму, рівності,

з іншого — відсут­ність в укр. суспільстві настанови на лідерство, невміння утримати владу, анархія.

Образ батька в свідомості українців символізує грізну, караючу силу, владу. Щоправда, у свідомості українців існує і протилежний образ батька — доброго, лагідного, батька-захисника, який асоці­юється з феноменом «отаманщини».

Отаман — це справжній дбайливий батько, який опікується своїми синами, їх справами, радить­ся з ними перед прийняттям рішення.

Цілком зрозуміло, що у несвідомій укр. психіці домінує материнсько-жін. елемент над батьківсько-чоловічим. Це вплинуло на формування укр. екзекутивності. Саме поняття «екзеку­тивність» не є абсолютним синонімом жіночості й жін. начала, воно налаштовує інтелект., емоц., вольові особливості від­повідним чином. Передусім асоціюється з репродук­тивно відтворювальним, імітативним, а не творчим началом. У будь-якій творчості має бути елемент ризику та новації, а екзекутивність, навпаки, є уникнення нестандартності, прагнення запобігати ризику, наслідування від і до. Друга особливість полягає в тому, що вона виявляє себе через цілевиконання, виконавську, обслугову активність, центрується на поточних потребах, примушує забувати про стратег. інтереси.

Перевага жін. компоненту визна­чає також характер їх уявлень про своє місце у світі. Лагідність, ніжність, м'якість, втеча від активного життя зумовили пріоритет малого гурту, родини. Найбільш комфортно чутлива, емоц. людина відчуває себе в оточенні близьких людей, а не у великих об'єднаннях, згуртованих подібно спілки, громади, поєднаних єдиною метою чи волею.

Дзеркальним відображенням родинного типу життя укр. народу є Запор. кіш, що становив родинний колектив, де всі брати — рівні сини Матері-Січі та Батька-Великого Лугу.

9. Життя підпорядковано одній гол. ідеї — ідеї Волі, Правди, Долі.

Воля розуміється як мак­сим. самореалізація на основі продуктивності, працездатності у сфері спорідненої діяльності, відповідності за її результати. Прагнення до Волі уособлює у собі рівність, значущість, цінність кожної особистості, що ґрунтується на самоповазі і шані будь-якої людини, і вона невідділена від укр. нації.

Слово «воля» в укр. мові має два значення: воля як здат­ність, як «сила волі» і воля як вільність, свобода. Поєднавши в одному слові два значення, укр. мова відобразила глибокий зв'язок між волею як силою волі й волею як свободою. Свобода не є свавілля, бо вона починається там, де людина переборює в собі примхливі бажання, природні потяги. Сила волі є силою духу. Формування людської волі неможливе без самопримусу, без само­дисципліни.

Потреба у Волі пов'язана з потребою у Правді, що об'єднує іс­тину і справедливість. Справедливість же, згідно з уявленнями

українців, полягає в їх рівності. Йдеться про рівність для кожного, хто розпочинає життя, рівність однакових умов існування. Далі все залежить від конкретних людей, від їх прир. та сформованих здібностей. Таким чином, самореалізація людей визначається їхні­ми особистісними бажаннями, волею, розумом, пов'язана з їхньою працею, яка це забезпечує.

Потребу у Волі, Правді укр. народ вважає невід'ємною від Долі. Українці вірять, що Доля, яка є в кожного, залежить від успадкованих та набутих можливостей. Щасливою Доля може бути тільки за умови поєднання Правди та Волі, а суть її проявляється в самоствердженні особистості завдяки улюбленій праці, резуль­тати якої належать сім. колу, а лише потім опосередковано-гром. суспільству. В свою чергу Правда і Воля не можуть бути здобуті без щасливої Долі. Доля всього народу є основою Волі, Правди і Долі кожної людини, і, навпаки, Воля, Правда і Доля кожного визначає Волю, Правду і Долю усіх. Тобто забезпечення Волі, Правди і Долі можливе лише в державі, лад якої не став пере­поною для щастя окремої людини, а навпаки, створив умови для її широких прав і захищеності. Отже, державні і власні інтереси мають збігатися.

Укр. прагматизм. В умовах укр. таласократичної за своєю суттю культури справді прийнятного, властивою цій культурі практикою політичного життя може бути не якась форма ідеократії (а отже — і не іде­ологія!), а тільки прагматизм. Навіть свята для кожного українця ідея незалежної Україні є «ідеєю» для нього сьогодні лише з-за іст. нещастя останніх триста років перебування під пресом чу­жої нам тєлурократичної культури. На жаль, не всі це усвідомлю­ють. Від легендарних Кия і Банди Вишневецького і до Богдана Хмельницького всі герої нашої історії боролися не за «ідею». Вони просто боронили свою волю і свободу, свій спосіб життя, прита-маннний культурі нашого народу. І це ж саме знайшло стихійне відбиття в житті і боротьбі українців у XX ст. від Симона Пет­люри і до Степана Бандери.

На наш погляд, ідеї членів Руху і представників правих політич­них кіл є вельми переконливими і здатні прикувати до себе увагу мільйонів, коли вони просто звертаються до нашої історії і до не­обхідності відродження генетично присутніх нашому народу духовних цінностей, які співпадають з цінностями західної таласокра-тнчної цивілізації. Але вони тут же миттєво «втрачають» нас — свою аудиторію — як тільки пробують підвести під це якусь ідео­лог. базу, бо ми зразу ж відчуваємо певну фальш, штучність і неправдивість. Розсудливого і тверезого українця ідеологічною пу­стопорожньою половою не обманеш. Чи не тому запровадження в Україні ідеї колективізації зустріло такий впертий опір селянства, що його вдалося зламати тільки шляхом влаштування штучного голодомору і знищення біля десяти мільйонів селян? Не менш пока­зовим є і те, де ще Москва застосувала такі ж жорстокі методи зни­щення опору селянства в межах самої Росії: на Дону і Кубані, тоб­то саме там, де населення було представлене носіями таласократич­ної культури, укр. переселенцями.

Проте, укр. культура попри перебування її на протязі довгого часу в межах жорсткої ідеократичної імперії залишилась всетаки таласократичною, а отже є внутрішньо несприйнятною для будь-якої ідеології, про що свідчать такі результати опитуван­ня населення щодо ставлення до ідеології: перше місце посіла відповідь «Не цікавить ніяка ідеологія» — 24,6%, що вдічі більше лідера серед ідеологій — соціалістичної — 12,6%; всі інші ідеології виявились за межею менше 10% з загальним тяжінням до сер. цифри в 4%'.

Отже, потрібно повернутися до самих себе з довгих мандрів в чужій нам культурі, повернутися до ціннісно ориєнтованої таласократичної культури, в якій немає місця ідеології.

Справді, хіба суспільство в США керується якоюсь ідеологією? І чи є там взагалі якась ідеологія? Немає і бути не може нічого подібного. Скажете, є амер. ідея, знаменита «амер. мрія»: «Кожний чистильщик чобіт може стати президентом (чи мільйонером)!»

Так, дійсно, в США чистильщик-чоботар може стати президен­том, чи мільйонером. І це знає кожен американець, і цим пишається кожен американець. Але це аж ніяк не є якоюсь «ідеєю», а тим більше «ідеологією». Насправді цей крилатий вислів є чудовою «упаковкою» (формою вираження) найвищої цінності амер. таласократичної культури — свободи, свободи люд. особи­стості: кожен може стати і президентом, і мільйонером. І це — сво­бода — є найвища цінність справді дем. суспільства.

Але як створити для українців реальну свободу, привести їх до давно очікуваних реформ. Саме заради цього ми й маємо звернути­ся до укр. прагматизму. Чи дійсно існує укр. прагматизм? І якщо існує, то на­скільки він є ефективним? Тут не місце для розгорнутого іст. дослідження. Але ж і людині далекій від історії не можуть не впасти в очі найбільш очевидні факти.

Провидіння, що дарувало нам найкращі в світі землі для прожи­вання, де все є, а якщо чого й немає, то можна заробити і прикупи­ти, аби не лінуватися, це провидіння забезпечило тим самим всі умо­ви для формування напрочуд лагідної та приязненої вдачі українця.

Якщо ми в пошуках коренів прагматизму глянемо на власну історію, то з подивом побачимо, що в ній є все, що нам сьогодні

хочуть прищепити наші зах. партнери, носії атлантичної таласократичної культури. В Київ. Русі-Україні князі обиралися, а в певних іст. обставинах наші пращури навіть вдалися до прагматично виправданого запрошення на княжий престол варяга. В козацькі часи принцип виборності був всезагальним, а підпавши під владу Росії укр. гетьмани ще довго чинили супротив імперській практиці призначення та іншим утискам традиції воль­ностей і свободи. Все це знайшло закріплення не тільки в практичній організації політ. життя в коз. Україні, а і в першій в світ. історії конституції, написаній П. Орликом в 1805 р. Навіть такий нещасливий для нашої історії задум Б. Хмельницького про союз з Росією був очевидно прагматично виправданим в певних умовах. Інша річ, що з вини нашого пів­н. партнера він був силоміць викривлений до ганебного воз'єднання України з Росією. Це було таке воз'єднання, яке за природою своєю, як це цілком ясно, могло вести тільки до знищен­ня укр. політичної, а потім і дух. культури з кінцевим поглинанням України Росією. А те, що більш ніж за триста років це все-таки не сталося повною мірою, що зайвий раз свідчить про на­лежність України і Росії до принципово різних іст. типів культури.

Погляньмо на новітню історію тепер вже незал.України. Всі дії, що носили прагматичний характер, дуже часто майже стихійні і в супереч успадкованій партноменклатурній за поход­женням природі влади, виявилися напрочуд вдалими та ефективними. Це є очевидні витоки успіху саме там, де вони мали міс­це.

Ото ж, якщо вже хтось будь-що бажає мати «ідеологію», то все вирішується дуже просто: любіть Україну, творіть Україну! Це є найбільш прагматично виправдана максима, яка здатна об'єдна­ти, примирити і згуртувати в спільних зусиллях до кращої долі всіх нині сущих на Україні: і нащадків козаків, і не з своєї вини мос­калів і хохлів, і татарів, і євреїв, і німців і т.д. І це означає лише одне: працюйте на себе, на своє майбутнє, для своїх дітей і онуків, а отже — на Україну. Оце і є єдина потрібна нам сьогодні «ідеологія».