Елементи ідентичності:

А) Назва. Складність процесу формування укр. народнос­ті й нації зумовила наявність багатьох назв укр. народу.

Поруч із терміном «українці», а нерідко натомість його, за умов політ. розчлену­вання укр. етн. масиву існували терміни русини, руснаки, южноруси, малороси, червонороси, чер­каси та ін.

Мегаетноніми — назви народ­ностей, націй — і мікроетноніми — назви етн. груп, окремих частин народу.

Ряд етнонімів сформувались від топонімів (Украї­на— українці, Полісся — поліщуки)

Самоназви (етноніми) та назви із боку ін. народів (екзоетноніми), а також назв краю або держави (етнотопоніми та етнополітоніми)

Поширеною в Україні була назва черкаси, яка вживалася в офіц. документах Рос. держави XVI—XVII ст. щодо значної частини укр. насе­лення Сер. Наддніпрянщини, зокрема зап. козацтва. Походження цього етноніма привер­тало увагу багатьох дослідників (М. М. Карамзін, Д. М. Бантиш-Каменський, М. А. Маркевич, М. О. Максимович, М. С. Грушевський, а в новітній час — В. Ф. Горленко, А. Н. Карсанов, О. С. Стрижак та ін.), однак і дотепер не може вважатися остаточно вирішеним. Одні пов'язують його з м. Черкаси, поблизу якого було чимало коз. осель, інші — з північнокавказ. адигами, чорними клобуками та ін. тюркськомовними народами.

Цікаво, що в наш час термін «черкаси» можна зустріти лише в топонімщі України, тоді як українці Поволжя — на­щадки переселенців із Слобожанщини XVIII ст.— і до­тепер зберігають цей етнонім.

В етн. історії українців можна виділити 3 клю­чові етнооб'єднавчі самоназви: слов'яни (словени), русы (руські, роси, русичі) і українці (козаки).

1. Ми звично промовляємо: "Україна", "український". Але це слово набуває шир. поширення після XVII ст., хоча зустрічалося в різних значеннях набагато раніше — наприклад, в одній з писемних па­м'яток часів Київ. Русі так названо тер., що приблизно відпо­відає межам нинішн. Київщини, а в часи Зап. Січі "Україною" іменувалися землі, розташовані на південь від запор. границь (гра­ницям у тодішн. змісті слова, тобто скоріше "нічийного простору").

Самоназва ж етносу "українці" затвердиться наба­гато пізніше, коли словом "Україна" почали йменувати тер., що раніше називалася Руссю (у звичній для нас іст. термінології — Київ. Руссю), а її жителі — русичами, русинами.

Словом "русин" і донині нерідко іменують себе жителі зах. обл. України, За­карпаття, Галичини, Угорщини.

2. Назва ж "Мала Русь" закрі­пилася за нинішн. Україною після Переясл. договору. За Моск. Руссю затвердиться назва "Велика Русь", а Україна по­ступово стане називатися Малоросією.

Жителі Моск. Русі ще якийсь час будуть називати себе "московітами", а їхня земля на європ. мапах буде позначатися як "Московія" аж до XVIII ст. Територія ж, що приблизно відповіда­ла кол. Київ. Русі, нерідко позначалася як "Рутенія".

З укорі­ненням офіц. назв у побуті ті, кого ми сьогодні назвали б "росіяни", починають зватися "великоросами" чи "росіянами" (ставши в такий спосіб єдиним слов. народом, чия самоназва виражена не імен­ником, а прикметником, тобто відповідає не на питання "хто?", а на питання "який, чий?").

У самоназві жителів земель, приєднаних до Московії Переясл. договором, древнє слово "русин", "русич", "руснак" поступово витиснеться назвою "українець". Слово "Московія" вжите тут історично точно: адже договір між моск. царем і укр. козацтвом підписано за царя Олексія Михайловича, а слово "Росія" як назва держави затвердиться за правління його сина Петра І. Синонімічне вживання термінів "Русь" і "Росія", що є нормою й у су­ч. рос. мові, зафіксує завершення цього процесу переносу іст. назви однієї території на іншу. Історія знає чимало подібних випадків. Наприклад, Британія (Великобританія) — назва, що перейшла на Англію з нинішн.Франції, де є провінція Бретань.

Після проголошення незалежності України 1991 року особ­ливої актуальності набули питання укр. історії, мови та культури, адже було прийняте рішення щодо розбудови де­ржави на етнонац. підґрунті. Слово «український», з одного боку, є етнонімом — назвою етносу, з іншого — назвою нації. Подібна омонімія створює певну дослідницьку пастку — тенденцію до підміни національного етнічним та навпаки. (Порівняймо з іншими пострад. країнами: казахський та казахстанський, російський (але рос. мовою — рус­ский і российский)).