Етнічний склад.

1) Українці належать до слов. групи індоєвроп. етнолінгвістичної сім'ї і являють собою сталу спільність людей, яка історично сформувалася на певній території і зберегла відносно стабільні особливості куль­тури та психіки, а також етн. самосвідомість.

Індоєвроп. мовна сім'я склалася в епоху бронзи (рубіж III—II тис. до н. е.). Відтоді почали форму­ватися мовні гілки, на поч. нашої ери — мовні групи, а на поч. нашого тисячоліття — суч. мови.

Індоєвро­п. мовна сім'я включає слов., герман., ро­манські, балтські, індійські, іран., кельтські, вірмен., грецьку та албанську мови. Деякі вийшли з ужит­ку: давньогр., латин., санскрит, авестійська. Мови значно трансформувалися і те­пер практично не мають спільних грам., лексичних або фонет. характеристик. Спільність мов індоєвро­п. сім'ї — суто генетична, вони єдині лише за походженням.

2) Українці — один із най­б. народів Європи, другий за чисельністю слов. народ.

Пересічна густота населення держави також досить значна — 85,6 особи на 1 кв. км.

Помітне зростання заг. чисельності населення України мало місце у кін. XIX-на поч. XX ст. У 1897 р. - 28,4 млн., у 1913 р.— 35,2 млн.

Лише у 1960 р. було досягнуто довоєнної чисельності населення (42,1 млн.).

(Україна з населенням 50,4 млн. чол. посідає шосте місце в Європі (48,5 млн. чол., це 5 місце ) після Рос. Федерації — 147, Нім. після об'єднання — 82,1 млн., Великобританії—58,9, Фр.— 58,8 та Іт. — 57,5 млн., а територією в 603,7 тис. кв. км серед європ. країн поступається лише Росії)?

На поч. 1989 р. її населення становило майже п'яту частину всіх жителів колишнього Рад. Союзу — 51,7 млн. Сьогодні - !

3) Населення України різноманітне за своїм етнічним складом. Крім українців (три чверті всього населення), значний відсоток складають інші східнослов. народи (росіяни, білоруси), а також євреї, зах. та півд. слов'яни (поляки, чехи, словаки, болгари).

З ін. етн. груп найбільш чисельними є романомовні народи (молдавани, румуни), греки, представники фіно-угорської (угорці, естонці) та алтайської (татари, гагаузи) мовних сімей.

За даними Всесоюзного перепису населення 1989 р. в Україні налічувалося 72,7% українців, 21,9% росіян (11 млн. 340 тис), 0,9% євреїв, 0,8 % білорусів, 0,6 % молдаван, по 0,4 % поляків і болгар, 2,7 % представників ін. національ­ностей.

Як бачимо, Україна є поліетнічною державою; неукраїнці становлять у ній понад чверть усього населення.

4) Українці — основне населення держави.

Із 44,2 млн. українців, які у 1989 р. проживали на тер. кол. СРСР, на Україну припадала основна маса — 37,4 млн., або 84,8 %

Українці рівномірно населяють майже всю тер. країни, за винятком Криму та деяких промисл.районів Півдня та Сходу. В більшості областей вони складають понад 70 % усього міс. населення. Ще більший від­соток у сіл. місцевості: майже в усіх об­ластях, крім півд. і східних, він перевищує 90. Лише у Криму серед сіл. населення налічується 34 % українців.

Протягом XVIII ст. питома вага українців знизилася з 85,6 до 83,3 %, у XIX ст. вона трималася на рівні 80 %, а в XX ст. до 30-х років стала мінімальною — 74,1 %.

Дані всіх переписів населення: в Росії (ревізії 1719—1858 pp., пере­писи 1897, 1917 рр.) та в СРСР (1920, 1926, 1937, 1939, 1959, 1970, 1979 і 1989 pp.), і тих, що проводилися в Австро-Уг. (1851, 1857, 1868, 1880, 1890, 1900 і 1910 pp.), у Поль­щі (1921 і 1933 pp.), у Чехо-Словаччині (1921 і 1930 pp.), в Румунії (1930 p.)

5) Як і будь-який етнос, український етнос типологічно неоднорідний. Він включає:

1. основний етнічний масив формування укр. народу, який у цілому співпадає з територією його формування і суч. кордонами країни. Сюди ж входять суміжні райо­ни компактного розселення українців поза кордонами; більшість українців (1989 р.— 81 %).

Однак їх питома вага у масштабах кол. СРСР значно змен­шилася внаслідок політики нац.-тер. розмежування у зв'язку з утворенням союзних республік (мільйони компактно розселених українців опинилися поза Україною — у суміжних районах Кубані, Півн. Кав­казу, Приазов'я, Центрально-Чорноземного регіону тощо), а також внаслідок асиміляц. процесів.

Те ж можна сказати і про штучне урегулювання проблеми польсько-укр. етнічного порубіжжя - внаслідок операції «Вісла» — примусового переселення пол. владою лемків із земель Межиріччя, Попраду і Ослави у зах. воєводства — практично перестала існувати етніч­на територія цієї важливої гілки укр. етносу.

Етнічні межі українства. Відомо, що біль­шість периферійних етн. зон України, які нині перебу­вають у складі сусідніх держав, є споконвічними її земля ­ми, хоча не завжди там переважають українці. Отже, етн. територією слід вважати ареал основного етн. масиву та всі споконвічні землі, які є його продов­женням.

За даними пе­репису 1897 р., з 2 492 316 жителів Харк. губ. ук­раїнців було 2 009 411; із 1 967 054 мешканців Воронезької — майже половина (854 093); з 1 604 515 жителів Курської губ. 523 277 були українцями.

Нині ж ядром нац. відродження у перифер. з основним ук­р. етн. масивом сх. районах стає саме козацтво — Кубані та Тереку.

Західні етн. межі українства вклинюються в тер. сусідніх держав: Польщі, Словаччини, Румунії. Ці землі, як ми знаємо, колись були складовими Київ. Русі. Холмщина, Перемишлянщина, частково Бойківщина, Лемківщина та Надсяння. До речі, держ. кордон між Поль­щею та СРСР 1939 р., більше відповідав етн. межам українців, аніж кордон 1946 р. Так, Зах. Галичина, населена переважно українцями, ві­дійшла до Польщі, а між тим тільки у Перемишлян. повіті українці складали 80,8%, Цеханівському — 72,9, Ліському — 74,4, Сяноцькому — 55,5.

У 20-х рр. заг. чисельність українців становила 37 227,8 тис, із них проживали в Україні 27 567,6 тис, у р-нах СРСР — 8344,4 тис, у заруб. Європі — 745,8 тис, в Америці — 560 тис;

наприкінці 30-х рр.: 35 616,6 тис—у світі, 29 606,8 тис.— в Україні, 4524,7 тис.— в СРСР, 876,1 тис.— в Європі і 609 тис.— в Америці; у 1959 p.— відповідно: 38 624,7 тис, 32 158,4, 5063,3, 335 і 1053 тис; у 1979 p.— 44 083,9, 36 495,6, 5858,3, 490 і 1220 тис;

у 1989 p.—46 136, 37 419, 6764, 500 і 1428 тис.

2. етнічні групи українців, котрі прожи­вають за межами основного етнічного масиву (діаспора) - «ближнє» і «дальнє» зарубіжжя. Східна і західна. Формування цих груп зумовлене передусім міграц. процесами, що особливо посилилися з кін. XIX-поч. XX ст.;

Серед республік кол. СРСР най­б. кількість українців проживає у Рос. Федерації (3,7 млн.), Казахстані (898 тис), у Молдові (561 тис) та Бєларусі (231 тис). У Киргизстані—108 тис, Узбекистані—154,1 тис, Латвії—92,1 тис, Грузії—51,5 тис, Естонії—48,3, Литві—44,4 тис

Українці у сусідніх країнах Євро­пи: у Польщі (бл. 300 тис), Словаччині (понад 47 тис), Румунії (бл. 55 тис), кол. Югославії (36 тис), а також у країнах Амер. континенту: у США живуть 741 тис., у Канаді — 530, Аргентині — 100, Бразилії — 50, Ав­стралії — 25 тис.

Ці дані офіц. переписів, проте, можуть не співпадати з ін. заруб. джерелами.

Наприклад, за виданою в Торонто «Енциклопедією українознавства», у США налічується 1350 тис., у Канаді — 750 тис, в Аргентині та Бразилії — по 200 тис, в Румунії — 160, у Словаччині — 150 і т. д.

За­г. кількість українців у світі «Енциклопедія» вста­новлює у 51,9 млн., але невідомо, на підставі яких крите­ріїв та джерел.

3. субетнічні групи — спільності в середовищі укр. народу зі специф. рисами культури. Найбільш відомі серед них —

укр. горяни (гуцули, лемки, бойки) — в західноукр. обл.; поліщуки, пінчуки, литвини — в районі укр. По­лісся та ін.

Підміна етноніма конфесіонімом. Так, на Буковині волохами називалося правосл. населення — як романомовне, так і українське.