Підходи до сутності етносу та нації.

В етн. історії українців можна виділити три основ­них етнооб'єднавчих поштовхи:

1. загроза фіз. винищен­ня з боку Степу (XII—XIII ст.), котра зумовила утворення військово-політ. об'єднань східнослов. земель;

2. польське нац. гноблення XIV—XVI ст.;

3. зазіхання з боку турків і татар одночасно з посиленням пол. тиску, що врешті-решт викликало нац.-визв. війну (сер. XVII ст.).

Резуль­татом 1-го поштовху стало зародження слов'яноукр. етн. спільності; 2-го — ранньофеод. укр. народності; 3-ій став основою для формуван­ня укр. нації.

Етнос і нація. Співвідношення етнічного та національного є складним і суперечливим теорет. і практ. питанням.

Українці як етнос — це гомогенна (однорід­на) спільнота, що характеризується спільністю походження, культури, мови, а також етн. самосвідомістю, закріпленою в самоназві. Однак всі ці соц. характеристики формують­ся і функціонують тільки у відповідному життєвому контексті, який обумовлюється природно-ландшафтними, тер., соц.-ек., держ.-прав. переду­мовами і умовами.

Основні ознаки етносу (за Е. Смітом):

1) групове власне ім'я, яке дає можливість ідентифікувати себе;

2) міф про спільних предків, який містить ідею спільного початку в часі та просторі і надає етносу відчуття уявного споріднення;

3) спільна іст. пам'ять;

4) один або більше елементів заг. культури (релігія, мова, звичаї);

5) символічна прив'язаність до конкретної «рідної землі»;

6) почуття солідарності у значної частини населення.

Отже, під етносом розуміють психокультуролінгвістичну спільноту (гол. ознаки - спільність менталітету, мови та традицій).

Етноси досліджують такі науки, як етно­графія, культурологія, психологія.

На відміну від етносу, нація — це спільнота, що прагне дер­жавності. Таким чином, нація — це соц.-політ.-тер. спільнота.

У світ. практиці було вироблено дві конкуруючі моделі націєтворення — етатистську та етнічну.

Етатистська модель націєтворення відображується схемою: держава —> нація —> народ.

Це модель позаетн. походження націй, що була практично реалізована у Фр., Вел. Британії та США.

До Вел. фр. революції не існувало єдиного фр. народу, етносу, нації. За свідченнями істори­ків, у 1789 р. фр. мовою розмовляло тільки 50 % населення Франції. «Тільки 12 % говорили правильно, а за межами париз. району вона була засобом спілкування тільки в містах. У півн. і півд. Франції практично ніхто французькою не розмовляв». Після револю­ції був проголошений суверенітет фр. народу. На­ц. ідеологія замінила ідеологію станового розподілу суспільства та династ. влади королів, вона стала засобом руйнування існуючого ладу, просування бурж. ціннос­тей. У такому контексті нація - це сукупність громадян, чий колект. суверенітет утворює державу, яка є реалізацією їхньої політ. волі.

Ні етн., ні мовні ознаки не були об'єднуючими для анг­л. і фр. націй. Тільки після створення нац. держави починається тривалий процес утвердження в суспільстві нац. мови. Під нац. мовою розуміється не етн. мова французів, яка містила численну кількість діалектів, а літературна французька, вживання якої було привілеєм освіченої частини суспільства. В основу фр. мови було покладено діалект провінції Іль-де-Франс з центром у Парижі. Спільна мова стала такою завдяки роз­витку книгодрукування, заг. початк. освіти, які були результатами діяльності нової держави. Тобто фр. мова виникла після появи фр. нації.

На думку Е. Гобсбаума, нац. мова з'являється разом з державою, а не навпаки, а це означає, що будь-яка із суч. нац. мов є штучноствореною. У США, невдовзі по утворенню де­ржави, однією із передумов громадянства стало знання анг­л. мови.

Таким чином, націєтворення, що відбувалося у XVII— XVIII ст., нівелювало етн. чинники, оскільки до нації вклю­чалося все населення країни, незалежно від етн. поход­ження.

Етнічна модель створення держави відоб­ражується схемою: народ —» нація —> держава. Нація постає етапом у розвитку етносу, коли він здобуває тер. визначеність і соц.-політ. характеристики. Таку мо­дель було практично реалізовано в Нім., а згодом запозичено слов. і центральноєвроп. на­родами, які переживали у др.пол. XIX ст. так звану «весну народів» - добу нац. відродження. Аналі­зуючи два алгоритми появи європ. націй, нім. історик Ф. Майнеке в 1907 р. розділив поняття «політична нація» (Staatsnation) і «культурна нація» (Kulturnation).

Нім. була позбавлена нац. кордонів аж до Франко-прус. війни 1870-1871 рр.. Проте вона усві­домлювалася як культ. спільнота, що поєднує людей, які живуть у численних нім. королівствах, князівствах, герцогствах, роздрібнених політ. інтересами і релігією, але відчувають власну спільність та ідентифікують себе як німці. Коли народ сформулював прагнення державності, тер. оформлення, він перетворився на націю, яка стала руш. силою у створенні нім. держави.

До речі, до об'єднання Німеччини також не існувало націо­нальної нім. мови. В основу нім. літ. мови було покладено канцелярську мову курфюрства Саксонії. Тільки після політ. об'єднання в одну державу поступово відбувалось і мовне об'єднання, хоча продовжували існувати і мовні діалекти ба­варців, тюрингців тощо.

Прихильники першої твердять, що нац. культуру може мати лише той народ, який має або принаймні мав у минулому власну нац. державу, а оскільки Україна начебто ніколи державою не була (хоча М. Грушевський як автор "Історії України-Руси" з цим би категорично не погодився), говорити про повноцінну укр. культуру навряд чи можливо.

З іншої точки зору, фактор державності не є обов'язковим для виникнення й розвитку нац. культури, хоча його наявність відіграє позит. роль у цьому процесі.

Навряд чи хтось стане заперечувати існування шотланд. культури, відмінної від англ. чи ірландської, хоча, як відомо, традиції нац. державності Шотландія позбавлена протягом бага­тьох століть.

Ще більше прикладів недерж. типу нац. куль­тури дають слов. країни, зокрема Чехія й Словаччина. У зв'язку з цим дослідники проблем нац. культур відзначають, що культ. традиція, цей найважливіший механізм самозбереження культури, є продуктом розвитку не держави, а етносу (народу); держава ж може бути суто політ. об'єднанням різних народів, кожний з яких має, зберігає й творить власну культуру (прикладом тут може слугувати Австро-Уг. імперія).

Українській «розвиток навздогін». Сьогодні Україна перебуває на етапі націєтворення і, відповідно, пошуку оптим. моделі створення нації. Де-юре І991 р. вона була проголошена нац. державою, відмовившися від деетнізованого, етатистського шляху.

Це загострило питання етнонац. ідентифікації та прав меншин. Відсутність мовної єдності серед населення України є болючою темою, але, якщо звернутися до європ. досвіду, це не є озна­кою відсутності нації.

Варто звернути увагу, що обидві моделі націєтворення «спрацьовували» за різних іст. часів. XVIII ст. викликало до життя етатистську модель, XIX — актуалізувало етнічну. Цілком вірогідно, що наприкінці XX ст. вони можуть бути неефективними.

Постсуч. культура, що руйнує вел. спільноти, ко­лективні солідарності; глобалізація, спрямована проти на­ц. кордонів; постмодерн, що піддає критиці будь-які вкоріненості, - всі ці чинники не сприяють укр. націєтворчому процесові.

Україна поставлена в складні умови «розвитку навздогін», Vorpostmodern (недопостмодерну). Постмодерніз. тенденції проявляються в бага­тошаровому культ. середовищі, яке ще не завершило попередній етап розвитку — модерний. Розвинені європ. держави, які пройшли етап націєтворення за модерної доби, вступили у постмодерний етап, який суттєво транс­формує нац. ознаки та переконфігуровує нац. державу.

Україна опинилася на роздоріжжі, маючи зробити вибір з двох альтернатив:

1) будувати нац. державу модер­ного типу й тим самим розписатися у власній архаїчності й несучасності;

2) піддатися постмодерним тенденціям, «пере­стрибнувши» етап нац. держави, зрештою, поста­вивши на карту власний суверенітет і незалежність.

Обидва варіанти є не прийнятними, тож наша країна повинна відшу­кати третій — серединний — шлях, що відповідатиме її куль­т.-політ. запитам.

У суч. етнонац. дискурсі (наук. полі з обговорення проблем етносу та нації) вирізняються три основні підходи:

1. Есенціалізм (англ. essence - сутність), або примордіалізм (англ. primordial — споконвічний) —обстоює природне походження етносу/нації, його/її наперед зада­ну сутність (Е.Шілз, II.ван ден Берг, Г.Айзакс,Ю.Бромлєй,Ю.Семенов та ін.)

Етнос тлумачиться як спільнота, що утворилася в результаті розвит­ку розширених кровноспоріднених груп.

Він не з'являється і не зникає, а тільки трансформується в своїх іст. проявах під впливом прир. чи соц. сил.

Доказом існування конкретного етносу є об'єкт. чинники — спільне походження, будова тіла (фізико-антрополог. параметри), психологія тощо.

2. Інструменталізм (П. Брасс, Н. Глезер, Д. Горовіц) —розглядає етнос/націю як ідео­логічне, а не соц.-іст. утворення, що використо­вується політ. класом для укріплення панівного впливу на суспільство і елітою для мобілізації мас у бо­ротьбі за владу. Велика увага приділяється маніпуляції символами культури з метою створення політ. ідентичності.

Отже, етнос/нація в межах даного підходу є штучним утворенням, що виникає завдяки зусиллям еліти.

3. Конструктивізм (Б. Андерсон, Ф. Барг, Е. Гелнер, Е, Гобсбаум, В. А. Тишков) —трактує етнічність як інтелект. конструкт політиків, пись­менників, вчених. Етнос постає не об'єкт. спільнотою, що вимірюється ек., полі­т. й ін. об'єкт. критеріями, а суб'єкт. спільнотою, що вимірюється виключно соц.-психолог. критеріями.

У світ. культуролог. думці спостерігається рух від есенціалізму до інструменталізму та конструктивізму, адже є більш ефективними в суч. умо­вах, оскільки відповідають постмодерній культурі.

Як зазна­чає суч. фр. філософ П. Рікер, історія — це не об'єкт. перелік фактів, а результат довільного ретро­спективного впорядкування подій, яким ми надаємо довіль­ного — значущого для нас — сенсу. У такому контексті іс­торія укр. культури набуває потенційної полілінійності викладу, що по-новому розставляє акценти в існуючо­му матеріалі.

Суч. бачення укр. культури. Розгляд укр. етносу/нації з пози­цій інструменталізму та конструктивізму оз­начає, зсув від об'єкт. до суб'єкт. чинників націєтворення. Ґрунтуючись на таких методолог. засадах, можна довільно вибудовувати укр. культуроґенезу, залучаючи ті іст.-культ. сюжети, які ми — українці — вважаємо важливими для нашого нац. характеру.

Втрачає актуальність питання про «нац. приналежність» Київ. Русі - це сторінка нашої (але ми не наголошуємо на ексклюзивності!) культури, що заклала підґрунтя українства. Закиди, що Симаргл — не автохтонне слов. божество, а запозичення з іран. культури, не влучають у ціль, адже це божество з нашого язич­н. пантеону, що увійшло у підґрунтя нашої культури, тощо.

Необхідно змінити дослідницьку оптику — наголос потріб­но робити не на минулому, а на теперішньому: жодна стовідсотково укр. ознака не матиме ніякого значення, якщо сьогодні - на поч. XXI ст. — еліта не актуалізує укр. націю як інтелект. конструкт, якщо для пе­ресічного громадянина «українець» перестане бути ключовим ідєнтитетом.

Етнокультурні перспективи України

Інтеграція до світ. співтовариства, різ­них політ. об'єднань, насамперед, вимагає відмови від жорсткого націоналізму.

Розвиток власної етнонації не повинен супроводжуватися геноцидом щодо інших етносів.

У межах теорії етносу склалися два під­ходи: акцентування на подібності представників одного етно­су; наголошення на відмінностях від іншого. Негативна рефе­ренція з іншим етносом є передумовою шовінізму. Як зазначає Е. Сміт, націоналізм має хамелеоноподібну природу: він здат­ний маскуватися під виглядом інших ідеологій (лібералізму, комунізму тощо).

Конструктивними на даному етапі розвитку України вида­ються такі заходи:

1) розототожнення етнічного та національного в межах ук­р. держави;

2) деполітизація «етн. питання», вивід етнічного в культ. площину;

3) відмова від есенціалістського тлумачення укр. етносу/нації;

4) легітимація (надання законних прав) етноменшин за умов їхнього шанобливого ставлення до укр. нац. культури;

5) відмова від комплексу меншовартості/переваги, що, з психол. точки зору, є зворотними сторонами одного процесу.