2. Індивідуально-психологічні, психофізіологічні властивості особистості та їх урахування в системі управління.

Структура особистості охоплює:

1) загальнолюдські властивості ( відчуття, сприйняття, мислення, пам'ять, воля, емоція)

2) соціально-специфічні риси ( соціальні установки, ролі, ціннісні орієнтації)

3) індивідуально-неповторні риси ( темперамент, поєднання ролей, самосвідомість).

Темперамент це поняття охоплює якості, від яких залежить реакція людини на інших людей і соціальні обставини. У більшості класифікацій і теорій темпераменту компонують два компоненти – активність і емоційність. Активність характеризує ступінь енергійності, стрімкості, швидкості, й, навпаки, повільності, інертності, а емоційність – особливості перебігу емоцій, почуттів, настроїв та їх якість. Темперамент – індивідуальні особливості людини, що виявляється в силі, швидкості, напруженості, урівноваженості, перебігу її психічної діяльності, у порівняні більшій чи меншій стійкості її настроїв.

І. Павлов пов’язав типи темпераменту з діяльність центральної нервової системи. Для вивчення індивідуальності застосовують 4 типи темпераменту:

1) сангвінік ( сильний, врівноважений, рухливий тип нервової системи, характеризується високою активністю, енергійністю, жвавістю та багатством виразних рухів, міміки).

2) флегматик ( сильний, урівноважений, інертний тип вищої нервової діяльності, що характеризується спокоєм і рівним настроєм. Він повільний і розважливий, довго розмірковую перед роботою, але послідовний і терплячий).

3) холерик ( сильний, неврівноважений тип нервової системи. Він активний, енергійний, швидкий різкий, рвучкий, нестримний. Схильний до струмків змін настроїв).

4) меланхолік ( слабкий тип вищої нервової діяльності, який характеризують низькій рівень психологічної активності, сповільненості рухів, стриманість мови, швидка стомленість).

Характер – сукупність стійких індивідуальних властивостей особистості, що виявляються в типових способах діяльності та спілкуванні, в типових обставинах і визначаються ставленням до них.

Характер людини виявляється в системі відносин з навколишньою діяльністю у ставленні: до інших людей ( товариськість чи замкнутість, правдивість чи облудність, тактовність чи брутальність тощо); до справи ( відповідальність чи не несумлінність, працьовитість чи лінощі тощо); до власності ( щедрість чи жадібність, ощадливість чи марнотратність, акуратність чи неохайність); до себе ( скромність чи самозакоханість, гордість чи приниженість тощо).

Тип характеру. Поведінка людини завжди містить в собі когнітивний ( пізнавальний, розумовий), афективний (чуттєвий, емоційний), практичний ( перетворювальний, сенсорний), компонентний ( компоненти, з переважанням одного з них, що дає змогу визначити характерологічний тип працівника).

Загальноприйнятої, єдиної класифікації характерів, попри різноманітні спроби, досі виробити не вдалося, а поділ людей на типи значною мірою є умовним. Одним із перших запропонував класифікацію типів характеру німецький психіатр і психолог Ернст Кречмер. Згідно з його концепцією існує три основні типи організації тіла – астенічний, атлетичний, пікнічний. Кожен з них учений поєднав з особливим типом характеру.

Астенічний тип. На вигляд астенік – худорлява людина з вузькими плечима, тонкими руками, слаборозвиненими м’язами. Такому типу будови тіла відповідає ц ти темпераменту – шизотимік, для якого властиві такі риси характеру, як аристократичність, егоїстичність, невміння знаходити спільну мову з іншими людьми, схильність до відлюдькуватості тощо.

Атлетичний тип. У такої людини сильно розвинута грудна клітка і мускулатура, широкі плечі, вона висока чи середня на зріст. Цьому типу будови тіла відповідає тип темпераментну іксотимік, який характеризується стриманістю жестів і міміки, схильністю до незмінної, спокійної ситуації тощо.

Пікнічний тип. Людина з такою будовою тіла схильна до повноти, має коротку шию і середній зріст. Пікнічному типу відповідає тип темпераментну - циклотимік, якому властиві енергійність, комунікабельність, схильність до гумору тощо.

Класифікація людських характерів А. Личко, К. Леонгарда виокремлює типи людей, що мають так звану акцентуацію характеру – надмірну виразність окремих рис та їх поєднань, які є крайніми варіантами норми, межують із психопатіями.

А. Личко виокремлює такі основні типи акцентуації характеру та їх ознаки:

- циклоїдний – чергування фаз гарного та поганого настрою з різним періодом;

- гіпертивний – постійно піднятий настрій, підвищена психічна активність із бажанням діяльність із тенденцією не доводити справу до кінця;

- лабільний – різка зміна настрою залежно від ситуації;

- астеноневротичний – швидка стомлюваність, дратівливість, схильність до депресії та іпохондрії.

- сенситивний – підвищена вразливість, боязкість, загострене почуття власної неповноцінності;

- психастенічний – висока тривожність, нерішучість, схильність до самоаналізу;

- шизоїдний - замкнутість, емоційна холодність, брак інтуїції в процесі спілкування, труднощах установлені емоційних контактів;

- епілептоїдний – схильність до злобно-тужливого настрою з агресією, що проявляється у вигляді приступів люті і гніву, конфліктність, скрупульозна педантичність;

- істероїдний – виражена тенденція до витіснення неприємних для суб’єкта фактів і подій, до облудності, фантазування і вдавання, які використовують з метою привернути до себе увагу;

- хиткий, нестійкий – схильність легко піддаватися впливу оточення, постійний пошук нових вражень компаній, уміння легко встановлювати контакти, як правило поверхово;

- конформний – надмірна підпорядкованість і залежність від думки інших, брак критичності і ініціативності, схильність до консерватизму.

Здібності – індивідуально-психологічні особливості особистості, що є передумовою успішно виконання нею певною діяльності, формування здібностей відбувається на основі задатків – вроджених анатомо-фізіологічній особливості нервової системи мозку. Здібності за основними видами діяльності бувають загальними і спеціальними. До загальних здібностей належать психічні здібності людини ( увага, спостережливість, запам’ятовування, творча уява, розважливість та ін.). До спеціальних здібностей – психологічні особливості індивіда, що забезпечують йому успіх у певному виді діяльності: образотворчі здібності, математичні та ін.

Поняття «здібності» є багатоаспектним і багатоплановим. Воно охоплює:

- властивості людської душі, тобто сукупність психічних процесів і станів;

- високий рівень розвитку загальних і спеціальних знань, умінь і навичок, який забезпечує успіх особистості в різних видах діяльності;

- властивості та якості індивіда, які є суб’єктивними передумовами успішної діяльності.

Здібності можуть існувати лише в постійному розвитку.

Ставлення людини до навколишнього світу, інших людей, до самого себе психічним способом виявляється через емоції.

Емоції – психічні відображення у формі безпосереднього переживання життєвого змісту явищ і ситуацій. Вони є суб’єктивною формою вираження потреб, передують діяльності для задоволення потреб, спонукають і спрямовують її. Завдяки емоціям людям легше порозумітися, об’єктивніше оцінити стан співрозмовника і ситуації, спільну діяльність і спілкування. Вродженими є не всі емоції, немало їх люди набувають у процесі навчання і виховання.

До основних емоційних станів людини, крім власних емоцій належать почуття та афекти.

Почуття – психічний стан і процес, який відображає емоційний аспект духовного світу людини, її суб’єктивне переживання, емоційне ставлення до навколишньої діяльності. Почуття виконують сигнальну функцію, оскільки містять інформацію про оточення людини, є важливим регулятором її поведінки.

Афект – сильний і відносно короткочасний емоційний стан, пов'язаний з різкою зміною важливих для суб’єктів життєвих обставин. Такими станами є лють, жах, відчай, екстаз, екзальтація, страх.

Страх – короткочасна чи стійка емоція, породжена в людині дійсною чи уявною небезпекою.

Виокремлюють такі види страху: страх бідності, критики, хвороби, любовного розчарування, старості і смерті.

Оскільки страх є станом людської свідомості, його можна контролювати і спрямовувати. Виховання стійкості до страху пов'язаний з виробленням умінь володіти собою за його відчуття.

Якими емоції не були, вони завжди невіддільні від особистості, оскільки пов’язані з її потребами, відтворюють стан, процес і результат їх задоволення.

Вдосконалення вищих емоцій і почуттів передбачає особистісний розвиток людини

Воля – здатність людини, що виявляється у самодетермінації, саморегуляції діяльності та різних психічних процесів.

Воля виявляється в таких властивостях особистості, як сила волі, енергійність, витримка. Це первинні вольові якості, що визначають поведінку людини. Вольову особистість вирізняють рішучість, сміливість, упевненість у собі, віра у справу.

Віра – особливий стан психіки людини, що полягає в повному і беззастережному прийнятті будь-яких повідомлень, текстів, явищ, подій чи власних уявлень і висновків, які надалі можуть виступати основою людського «Я», визначати вчинки судження, норми поведінки і відносини. Віра виражає внутрішні переконання людини в істинності ідей, правильності плану тому і є одним з енергетичних джерел волі.

Основними психологічними функціями волі є:

1) вибір мотивів і цілей;

2) регуляція спонукування до дій за недостатньої чи надлишкової їх мотивації;

3) організація психічних процесів у систему, адекватно виконуваній людиною діяльності;

4) мобілізація психічних і фізичних можливостей у ситуації подолання перешкод при досягненні поставлених цілей.

Мотив – стійка особистісна властивість, яка охоплює потреби, є спонукальною причиною дій і вчинків.

До структури мотиву, на думку психологів належать такі психологічні компоненти:

- блок, що визначається потребами;

- блок «внутрішнього фільтру» ( моральний контроль, оцінювання зовнішньої ситуації, своїх можливостей, інтереси, нахили, рівень домагань);

- цільовий блок ( образ предмета, що може задовольнити потребу; ціль; процес задоволення потреб).

За своїм мотиваційним значенням особливо важливою є потреба

Потреба – стан індивіда, пов'язаний з відчуттям необхідності в чомусь важливому для існуванні розвитку людини.

Серед основних потреб особистості виокремлюють:

- біологічні ( потреби в їжі, повітрі тощо);

- матеріальні ( потреба в одязі, житлі тощо);

- соціальні ( потреба в предметно-суспільній діяльності, в усвідомлення свого місця в суспільстві);

- духовні ( потреба в інформації – пізнавальній, моральній та ін.)

- Всебічне пізнання причин поведінки людини пов’язане з аналізом її потреб, мотивів, які спричинилися до її конкретних вчинків, поведінки загалом. У таких випадках ідеться про мотивацію.

Мотивація – сукупність причин психологічного характеру ( система, мотив), які зумовлюють поведінку і вчинки людини, їх початок, спрямованість та активність.

Соціальні установки

Соціальна установка – суб’єктивна орієнтація індивідів як представників групи на певні цінності.

У психології управління установку використовують під час вивчення:

1) ставлення особистості як члена групи ( організації, установи тощо);

2) стійкості й погодженості соціальної поведінки індивіда під час прийняття управлінського рішення, прогнозування можливих форм поведінки персоналу за певних обставин тощо.

В управлінській діяльності важливі такі функції управління:

- визначення стійкості, послідовності, цілеспрямованості діяльності;

- забезпечення стабільної діяльності в ситуації, схильній до змін;

- звільнення суб’єкта від необхідності приймати рішення і мимовільно контролювати діяльність у стандартних ситуаціях;

- визначення інертності діяльності, забезпечення важкості пристосування суб’єкта до нових ситуацій.

Психологія особистості керівника

Перед керівниками на початку ХХІ. Постають складні завдання , які вимагають особливого типу мислення. Стратегічне планування , розроблення моделі майбутнього , оперування узагальненими поняттями передбачає розуміння, процесів управління, рух від абстрактного задуму до конкретного плану зміни системи.

З часом сформувалися різні типи керівників :

1. Керівник-диктатор. Такого керівника характеризували різко виражені вольові якості характеру , активність , наполегливість, безкомпромісне , навіть жорстке ставлення до підлеглих . Ця система сприяла досягненню високого рівня продуктивності праці і збереженню наглядово-командного управління за робітником , від якого вимагали лише виконання однієї , гранично спрощеної операції .При цьому керівника не цікавило , що така організація виробництва знижувала інтерес , зацікавленість , породжувала бездумність керівника.

2. Керівник – патерналіст . Провідним принципом такого керівника є принцип справедливості з дотриманням вимогливості , а це потребувало поваги та уваги до працівників , уміння прислухатися до їхньої думки , навіть враховувати окремі поради , заохочувати творчий елемент праці.

3. Керівник-маклер. Серед характерологічних рис такого керівника виокремилися вміння роздобувати матеріали , збувати продукцію , що змушувало його бути привабливим для інших , контактним , переконливим , здатним створити атмосферу довіри., залагодити справу.

Найважливіший компонент мотиваційної сфери особистості керівника – потреби Здебільшого управлінська діяльність керівників відбувається під впливом таких потреб :

- досягнення успіху, влади;

- відчуття соціальної значущості своєї діяльності , участі у вирішенні загальнонаціональних завдань , в доведенні цінності власної особистості;

- самоствердження через власну справу ;

- розвитку.

Потреба, мотиви і цілі - це психологічна основа ціннісних орієнтацій особистості керівника . Ціннісні орієнтації виражають стан мотиваційної сфери особистості , забезпечують вибірковість сприймання життя керівником . вони є критерієм , який визначає сенс його життя . Зміни ціннісних орієнтацій кадрів управління зумовлені процесами у суспільстві.

Стиль керівництва – система принципів , норм , методів , прийомів впливу на підлеглих з метою ефективного здійснення управлінської діяльності та досягнення поставлених цілей.

Згідно з однією із класифікацій виокремлюють такі стилі керівництва :

- авторитарний , його характеризують жорсткі методи управління , визначення стратегії діяльності групи, обмеження ініціативи й можливості обговорення прийнятих рішень , одноосібне прийняття рішення та ін..

- демократичний, основні його ознаки – відмова від прямого керування.

Окремі дослідники , описуючі стилі керівництва , використовують інші назви :

- директивний : керівник є прихильником єдиноначальності , підпорядкування людей своїй волі ;

- колегіальний : керівник визнає самостійність підлеглих , довіряє їм ;

- ліберальний : керівник не керує колективом , не виявляє організаторських здібностей не розподіляє обов’язків тощо.

Тип керівника – особистість , яка в узагальненій формі втілює певні характерологічні властивості .

Виокремлюють чотири основні типи керівників :

1. «Майстри». Дотримуються традиційної системи цінностей , яка охоплює виробничу етику і ставлення до співробітників , що залежить від того , наскільки творчо вони виконують свої обов’язки . Такі керівники бувають поглинутими предметом своїх творчих пошуків настільки, що це заважає їм керувати складними та мінливими організаційними системами.

2. «Борці з джунглями» . Пристрасно прагнуть до влади , вважають себе та інших мешканцями «людських джунглів» , де кожен прагне з’їсти іншого .

3. «Люди компанії». Ідентифікують себе з організацією , до якої належать.

4. «Гравці». Розглядають ділове життя та свою роботу як своєрідну гру , люблять ризикувати , але обґрунтовано, схильні до нововведень.

Якості особистості керівника – найстійкіші характеристики , що мають вирішальний вплив на управлінську діяльність .

Найчастіше виокремлюють такі обов’язкові для управлінця якості :

1. Компетентність.

2. Висока відповідальність , особиста гідність .

3. Відчуття нового та вміння йти на розумний ризик , творчо розв’язувати проблеми , сміливість у прийнятті рішень.

4. Гнучкість, розуміння ситуації , гостре сприйняття нових потреб , відчуття часу, подій.

5. Висока працездатність , постійне прагнення бути кращим та робити все якнайдосконаліше.

6. Комунікабельність , здатність встановлювати контакти.

7. Увага до підлеглих.

Психологія впливу керівника на підлеглих як вияв його влади і авторитету в організації

Обов’язок керівника – постійно впливати на підлеглих. На практиці такий вплив може бути як позитивний, так і негативним, що має своєю передумовою різні причини:

- індивідуальна майстерність, професіоналізм, комунікативні та інші вміння керівників, його авторитет, стиль керівництва, масштаб влади;

- наявність підпорядкованих керівнику індивідів різних інтересів, світоглядів, способів мислення;

Важливими чинниками впливу керівника на підлеглих є авторитет і влада

Авторитет – вплив індивіда, заснований на займаній ним посаді; виганяння за індивідом права на прийняття відповідального рішення в умовах спільної діяльності.

Влада – здатність і можливість здійснювати певний вплив на діяльність, поведінку людей за допомогою різних засобів – волі, права, авторитету, насилля.

Джерелами влади керівника над підлеглими є ( Дж. Френч, Б. Рей вен):

- чинне законодавство;

- використання винагород;

- використання примусу;

- референта влада;

- влада, заснована на досвіді;

За іншою концепцією ( К. Хейлс), джерелами влади в управлінні є:

- ресурси фізичної влади;

- ресурси економічної влади;

- ресурси влади знань;

- ресурси нормативної влади;

Управлінець і працівник є учасниками соціального і психологічного обміну як результату взаємного впливу. Своєрідність управлінської діяльності робить керівника і підлеглого джерелом і агентом впливу. Керівник залучає до сфери впливу і взаємовпливу підлеглих, робить їх співучасниками обміну інформацією, дії з метою підвищення ефективності управлінської діяльності, продуктивності праці в організації.

Вплив може бути і односторонній, без зворотного зв’язку, коли керівник незацікавлений або байдужий в отриманні інформації від підлеглих. Зворотна інформація може бути і позитивною, і негативною.

Особливість впливу керівника на підлеглих залежить від стилю якого він дотримується:

Авторитарний стиль. Керівник, який сповідує його, всі рішення ухвалює одноосібно. Тип такого керівника характеризують:

- надмірна централізація влади;

- ігнорування думки спеціалістів;

- перекладання відповідальності на нижчі рівні, на виконавців;

- застосування різних соціально-психологічних механізмів впливу аж до аморальних;

- нетерпимість до критики на свою адресу, прийняття рішень без згоди більшості;

- недовіра до підлеглих;

- нехтування реальним людським потенціалом;

- обмеження спілкування з підлеглими, реального взаємовпливу;

- байдужість до індивідуальних особливостей підлеглих. До міжособистісних стосунків;

- віддаленість у неформальних відносинах, холодність і офіційність.

Демократичний стиль. Управлінець, який сповідує його, вдало користується владою, але ніколи не апелює до неї. Керівник-демократ може впливати на окремих осіб безпосередньо або через групу.

У цьому сенсі на індивіда ефективно впливають такі психологічні чинники:

- наявність у групі людей, які для нього є основним джерелом духовності, прикладу;

- засвоєння особистістю позитивних соціальних норм і ціннісних орієнтацій, що формуються у групі під час взаємин;

- відпрацювання індивідом у групі своїх умінь і навичок;

- можливість індивіда правильно сприймати і оцінювати себе, зберігати позитивне і позбуватися недоліків завдяки отримуваній від учасників групі інформації;

- спрямування групою на індивіда необхідних для його розвитку позитивних емоцій.

Ліберальний стиль. Використання його у процесі прийняття управлінських рішень часто межує з бездіяльністю керівника за деякої зовнішньої активності його поведінки. Ліберал – людина не впливова. За таких обставин керівні повноваження можуть перейти до неформального лідера, який виявляє ініціативу в розв’язанні управлінських рішень.

Однак інколи ліберальний стиль керівництва виявляється ефективним, а керівник – впливовим. Це трапляється за таких умов:

- індивідуалізований характер роботи, виконання керівником лише контролюючих функцій;

- функціонування групи як колективу інтелектуалів, де утвердилася вільна, творча атмосфера;

- високий рівень відповідальності та свідомості у групі.