1. Копенгагенські критерії вступу в єс (характеристика)

Копенгагенські критерії: У червні 1993 р. Європейська Рада на своєму засіданні в Копенгаґені визнала право кожної європейської країни яка визнає положення статті 6 пункт 1 Угоди про утворення Європейського Союзу вступати до Європейського Союзу після виконання ними низки вимог за трьома критеріями: - політичного: стабільність установ, які гарантують демократію, верховенство права, дотримання прав людини та захист прав меншин; - економічного: дійова ринкова економіка; - «членського»: зобов'язання, що випливають із факту вступу до ЄС, зокрема визнання його політичних, економічних та монетарних цілей. Так звані «копенгаґенські критерії» або критерії вступу були підтверджені в грудні 1995 р. на Мадридському засіданні Європейської Ради, яка підкреслила, крім того, значення перебудови адміністративних структур країни-заявника і створення умов поступової гармонійної інтеграції в ЄС. Втім ЄС лишає за собою право визначати момент, коли він буде готовий прийняти нових членів. Під час переговорів про приєднання з країнами-кандидатами, відбувається регулярний моніторинг дотримання Копенгагенських критеріїв. На основі даних моніторингу, ухвалюються рішення про приєднання та час приєднання країни, та дії, які необхідно перед тим здійснити. Критерії членства в Європейському Союзі визначені в трьох документах: 1) Маастрихтський договір 1992 року (Стаття 49) — географічні та загальні політичні критерії 2) Декларація Європейської Ради 1993 року в Копенгаґені, тобто, Копенгагенські критерії, в яких детальніше описані загальні критерії: політичні економічні законодавчі 3) Схема переговорів з окремою країною-кандидатом - окремі та детальні умови - твердження, яке наголошує на тому, що приєднання нової країни не може відбутись, поки не буди вирішено, що Союз має «здатність до приєднання» нового члену. При ухваленні в 1993 році, не існувало механізму, який би гарантував, що існуючі країни-члени ЄС відповідають цим критеріям. Однак, було схвалено рішення стежити за дотриманням цих критеріїв, вслід за «санкціями», накладеними на уряд Австрії Вольфганга Шуселя (нім. Wolfgang Schüssel) на початку 2000 року урядами інших 14 країн-членів Союзу. Ці домовленості вступили в дію 1 лютого 2003 в рамках Ніццького договору.

69. Позиція єс в Іракському конфлікті

Іракська криза знаходилася в центрі уваги ЄС.

За словами Папандреу (мін.зак.справ Греції) позиція ЄС по Іраку була ясна, вона закріпилась на самміті Євросоюзу від 17 лютого 2003. Багдад повинен роззброїтися, він зобов'язаний співпрацювати з інспекторами ООН, голона роль в іракській проблемі належить ООН, застосування сили не виключається як крайній засіб , разом з тим війна не є неминучою і пошук мирного рішення повинен бути продовжений. Євросоюз за те, щоб дати інспекторам ООН досить часу для проведення їхньої роботи, але вона не може тривати нескінченно.

Ця позиція була викладена арабським представникам, з цією позицією "трійка" ЄС відправилися у Вашингтон, щоб "донести свої тривоги до американців". Він також відзначив, що ЄС не ставить задачу зміни режиму в Іраку .

Те, що Великобританія підтримає США у військовій кампанії проти Іраку, можна було легко пророчити. Солідаризуючись зі своїми європейськими партнерами для протидії Вашингтону з другорядних питань, Лондон ніколи не дозволяв собі нічого подібного , коли мова йшла про питання принципового характеру. Несподіваною виявилася позиція країн Східної Європи: настільки відвертої антиєвропейської і проамериканської риторики саме напередодні вирішального етапу в процесі приєднанні до ЄС від них не чекав ніхто. У той час як Франція і Німеччина очолили антивоєнну вісь, Польща стала єдиною країною континентальної Європи, що прийняла участь у бойових діях в Іраку разом з американцями, британцями й австралійцями.

Війна в Іраку 2003 й її наслідку для Європи. Позиції найбільших європейських держав по питанню врегулювання іракської проблеми.

Наслідку війни для Європи.

1.енергетична криза - він уже в принципі майже почався, про це зараз кричать всі телеканали, сьогодні (3 червня) зафіксований гігантський стрибок цін на нафту, викликаний нестабільністю в Іраку, а саме обранням нового президента (1 червня), саморозпуском ради старійшин (теж 1 червня) і вибухами з метою вигнати з Іраку американців. Все це передвіщалося споконвічно. Ціни на нафту зараз набагато перевищують розумну ринкову вартість. На Європі енергетична криза позначиться не менше, ніж на іншому світі. Але можливо, що його все-таки врегулюють - дивитеся новини перед іспитом:

2. тероризм - дві точки зору: 1) війна в Іраку спровокує ріст кількості терористичних актів, у Європі в тому числі 2) тероризму як погрозі надають занадто велике значення, від терористів гине не більше, ніж від автомобільних аварій, терористів завжди скільки було, стільки й буде й ніяка війна в Іраку нічого не змінила (точка зору Морозова)

3. біженці - Європа й так страждає від біженців і нелегальних іммігрантів, після війни їхня кількість зросла. При чому в цьому плані Європі саме дісталося більше всіх.

4. війна в Іраку показала нездатність ЄС приймати загальні рішення - Франція й Німеччина відпали від інших, Великобританія показала солідарність зі США. Звідси висновок - Європа не готова будувати власну систему оборони, якщо усередині такі розбіжності.

5. війна в Іраку показала неефективність ООН - різні точки зору існують із приводу того, чи діяли США по чи резолюції ні, і різні точки зору із приводу ефективності ООН - хтось уважає, що після Іраку ООН можна поховати, хтось - що організація ще здатна працювати.

2. Позиції найбільших держав.

Споконвічно Франція й Німеччина критикували США, виступали проти початку війни в Іраку. Проте , зараз всі провідні європейські держави, незалежно від того, чи критикують вони політикові США, хоча брати участь у післявоєнному врегулюванні в Іраку по двох причинах - не допустити одноособової участі США в цьому питанні й з міркувань економічної вигоди. При цьому США не прагнуть допускати в Ірак тих, хто їх найбільше критикував - Францію й Німеччину.

Що стосується планів політичного пристрою післявоєнного Іраку, то існує дві основні концепції - концепція США і Європейських держав, що, зокрема , підтримують Франція й Німеччина. Європейський варіант передбачає якнайшвидшу передачу влади в Іраку тимчасовому уряду, що потім зможе звернутися із проханням про більше широку міжнародну допомогу, а американський проект припускає прийняття нової конституції, а потім проведення виборів, причому військовий і поліцейський "патронат" у країні до виборів нового уряду повинен бути покладений на очолювану Сполученими Штатами коаліцію. Основним каменем спотикання є питання позиціювання ООН як ключовий інститут, що забезпечує відновлення Іраку як суверенної й демократичної держави. Крім розходжень, обидві основні моделі післявоєнної облаштованості Іраку мають багато загальних підстав, таких як суверенітет і демократичні принципи. При наявності загальних офіційно заявлених цілей проведення післявоєнної стабілізації, головні протиріччя виникають через панування різних зовнішньополітичних підходів до здійснення й тлумачення найважливіших демократичних цінностей. Важливою проблемою є також можливість сполучення розроблених проектів і цінностей безпосередньо іракського населення, що до того ж не є однорідним. Важко однозначно сказати, наскільки адекватні потребам самого Іраку пропоновані проекти.

За останнім даними, весь Ірак буде розбитий на три сектори. Причому розподіл буде відбуватися на основі релігійної й національної приналежності, що, безсумнівно, викличе внутрішньополітичну напругу в країні. Поряд із цим Вашингтон пропонує створити так називані сили по патрулюванню й моніторингу Іраку, у які ввійдуть близько 10 країн під командуванням США, Великобританії й Польщі. За наявними відомостями, в "десятку" не ввійдуть Росія, Франція й Німеччина.