53.Еволюція євроатлантичних відносин в 90-х роках.

По документах:

В 1990 г. была подписана Трансатлантическая декларация, определившая основные принципы и содержание будущего сотрудничества. В декларации указывалось, что отношения сторон опираются на общее историческое наследство и общую ценностную основу, и поддерживался курс на дальнейшую либерализацию в трансатлантической торговле. Документ также обрисовывал перспективы сотрудничества в области науки, образования и культуры. Отмечалась совместная ответственность сторон в области защиты окружающей среды и в борьбе против терроризма, наркоторговли, транснациональной преступности, а также против распространения оружия массового уничтожения. Декларацией был определен формат регулярных встреч президента США с главой Еврокомиссии и главой страны-председателя Европейского сообщества и, отдельно, совещаний министров иностранных дел Сообщества и представителей Комиссии с государственным секретарем Соединенных Штатов. Наконец, регулярные консультации Еврокомиссия должна была проводить с кабинетом министров США в целом. Все встречи должны были проходить два раза в год, при закреплении возможности для организации, в случае необходимости, специальных консультаций с госсекретарем. Таким образом, между ЕС и США был организован постоянный обмен информацией по всем вопросам, которые могут вызывать взаимный интерес сторон или провоцировать проблемы в отношениях между ними. В 1995 г. на смену Трансатлантической декларации пришла «Новая трансатлантическая повестка дня». В документе, в частности, подтверждалась приверженность сторон принципу «неделимости трансатлантической безопасности». В тексте «Новой трансатлантической повестки дня» можно заметить явно возросшее с созданием ЕС беспокойство по поводу возможной конкуренции Евросоюза и НАТО. Уже в начале документа подчеркивается, что НАТО остается для членов Альянса центром трансатлантической безопасности, обеспечивающим необходимую взаимосвязь между континентами. Процессы расширения ЕС и НАТО названы в «повестке дня» независимыми, но дополняющими друг друга. В последующие годы такой взаимодополняющий характер расширения двух организаций неоднократно подтверждался на практике, при этом вступление в НАТО становилось для ряда стран, по сути, обязательным условием последующего присоединения к ЕС. «Новая трансатлантическая повестка дня» заметно подробнее, чем Трансатлантическая декларация, обрисовывала перспективы экономического и политического сотрудничества ЕС и США. К институциональным механизмам сотрудничества тогда было добавлено положение о консультациях руководства парламентов сторон.

Следующий важный шаг в развитии отношений ЕС и США был сделан в 1998 г. принятием концепции «Трансатлантического экономического партнерства». В рамках этого нового формата взаимодействия был определен ряд сфер экономического развития и торговли, в которых стороны обнаруживали общность принципиальных подходов, либо считали необходимым наладить регулярный обмен мнениями. Большое внимание было уделено использованию сторонами существующих механизмов Всемирной торговой организации и перспективам дальнейшего развития этих механизмов.

По суті:

Проблема підходу до ведення ЗП, якими засобами користуватись.

Суть американо-европейских разногласий заключалась в отсутствии внутри западного консенсуса о том, каким международным механизмам должна принадлежать прерогатива легитимации и регламентации использования военной силы в целях разрешения международных кризисов – универсальным (ООН) или региональным (НАТО). На протяжении 1990-х гг. проблема оправдания политики унилатерализма и ее соотнесения с существующими принципами функционирования внутризападной институциональной системы концентрировалась в основном вокруг вышеуказанных организаций. Эволюцию взаимоотношений Западной Европы и США можно связать с концепцией "расхождения стратегических культур", которую наиболее четко сформулировал в начале 2000-х годов Р. Кейган. По мнению этого аналитика и его единомышленников, под защитой американского "зонтика" Евросоюз становится "мягким лидером" в мировой политике, приверженцем международного права, переговорной дипломатии и многосторонней политики. – а це в свою чергу піднімає питання реформування НАТО.

Проблема крену США в сторону одноосібних дій в силу егоїзму і неефективних ЗС в прівнянні з ЗС США.

С 1991 по 1995 гг. Вашингтон склонялся к политике унилатерализма, предпочитая решать проблемы международной (в т.ч. европейской безопасности), минуя коллективные механизмы НАТО, которые, с точки зрения американского руководства, все еще не были приспособлены к адекватному реагированию на кризисные ситуации постбиполярной эпохи, подобно конфликту на территории бывшей Югославии.

Начиная с 1995 г., политика односторонних действий постепенно уступила место «подчеркнутому мультилатерализму» в рамках НАТО, которая вновь была поставлена в центр системы координат трансатлантического партнерства. Урегулирование конфликта в Боснии способствовало американским усилиям, направленным на трансформацию Альянса из оборонительного блока в нечто наподобие организации коллективной безопасности с более широкими функциями, которая, по замыслу «проевропейски» настроенных лидеров администрации Б. Клинтона, была призвана лучше служить интересам союзников.

Война в Югославии 1999 г. ознаменовала собой начало нового, третьего по счету этапа развития внутринатовских отношений. С одной стороны, операция «Союзническая сила» может в определенном смысле слова рассматриваться как многосторонний акт, основанный на взаимном согласии членов Североатлантического Альянса, принимавших хотя бы де-юре равное участие в планировании и руководстве военной кампанией. Однако, наряду с этим обстоятельством невозможно не учитывать и другую реальность: для европейских стран-членов НАТО вмешательство в конфликт стало неудачной попыткой доказать Вашингтону свою надежность в качестве союзников и убедить заокеанского партнера в дальнейшей целесообразности вовлечения США в конфликты высокого уровня интенсивности на коллективной основе.

Намагання ЄС хоч якось унезалежнити свою безпеку від США

Вашингтон оказался не в состоянии блокировать развитие европейской автономии в области безопасности: на саммите ЕС в 1999 г. было принято окончательное решение о передаче военным структурам Евросоюза мандата ЗЕС на проведение миротворческих и

гуманитарных операций. Кроме того, по инициативе Западной Европы был выдвинут проект "европейского пула" вооруженных сил. Стремясь избежать неблагоприятного сценария европейского военного строительства, США обеспечили принятие на саммите ЕС в Португалии в 2000 г. заявления о том, что европейские оборонные структуры будут развиваться "в тесном сотрудничестве с НАТО". Позднее было решено, что Норвегия и Турция получат право участия в военных операциях под эгидой ЕС.

В том же году на встрече министров обороны стран НАТО в Бирмингеме Соединенные Штаты добились назначения американского генерала – заместителя командующего силами альянса в Европе "стратегическим координатором" в отношениях НАТО и ЕС. Вследствие американского давления на саммите Евросоюза в Ницце в декабре 2000 г. роль Североатлантического альянса была обозначена в качестве "краеугольного камня европейской системы безопасности"

Военно-политические сюжеты трансатлантического взаимодействия, в которых слияние США было особенно значимым, позволили американской администрации эффективно предотвращать нарастание международной самостоятельности Западной Европы там, где это было особенно нежелательно для Вашингтона

Питання 54. Політики ЄС щодо близькосхідного врегулюванна в 80 – ті роки.

Близький Схід і Середземномор”я були першими і найактивнішими полем діяльності ЄПІ.Увага ЄПС до Близькосх.регіону зумовлювалась його значенням для нафтопостачання країн-членів Співтовариства.Европейці були зацікавлені й у посиленні свого політ впливу в цьому важливому регіоні.напруга там викликала занепокоєння країн-членів співт-ва.Співтов-в намагалось проводити тут незалежну політику ,демонстуючи певну лояльність по відношенню до арабських країні прокламуючи прихильність справі врегулювання близькосх.конфлікту.Євро-арабський діалог розпочався в червні 75р.однак через тиск США проблеми нафтопостачання , а також врегулювання арабо-ізраїл.конфлікту не обговорювалися.Мова йшла про перспективи спів роб-ва в економ.,техн. І культ. Сферах.Віхами в розвитку „близькосх.ініціативи” ЄЕС також були:заява по Близькому сходу,прийнята під час засідання Європ.ради в Лондоні 29червня 1977р, Декларація,прийнята Європ.радою у Венеції 13 червня1980р.У Декларації викладалися принципи забезпечення політ.врегулювання близькосх.конфлікту:право на існування й безпеку всіх держав регіону,включаючи Ізраїль,визнання законних прав палестинського народу і справедливе вирішення палест.проблеми.ЄЕС виступило за ініціативою близькосх.врегулювання і завило про готовність взяти участь у забезпеченні мирного процесу в регіоні.Венеціанська декларація не призвела до реальних змін у близькосх.ситуації оскільки була відкинута як Ізраїлем так і арабськими державами.29червня 1982р. Країни-члени ЄЕС виступили із заявою про засудження ізраїльського вторгнення в Ліван.Після приходу до влади соц.партії Франція почала активно налагодж.контакти з Ізраїлем,тоді як Греція дотримувалася антиізр. Курсу.

В.Бр.,Франція.Італія,Нідерланди брали участь у „багатонаціональних „силах по підтримці миру”,розміщених на Синайському пів-ві у 1981р..після виводу звідти ізр.військ, і в Лівані в 1982р.Участь західноєвроп.країн відбувалася на індивід.основі, але співтов-во офіційно схвалило їхні дії,чим фактично визнала військову присутність своїх членів у регіоні.Лише греція відмовилась підтримати цю акцію.

Питання 55 Доповідь Тіндеманса

Спроби подолати функціональну обмеженість ЕПС та перейти від простої координації національних позицій до вироблення єдиної політичної лінії посилились всередині 70 років . Найбільш рельєфно це було сформульовано у доповіді про ЄС, підготовленому премєр-міністром Бельгії Лео Тіндемансом в 1976 році.

Він розібрав програму перебудови інститутів Европейського співтовариства в цілях їх перетворення в ланки єдиного механізму управління західноєвропейською інтеграцією у всіх сферах.

Проект передбачав :

• Перетворення Європейського співтовариства на ЄС, як про те йшлася мова ще в 1972 році на зустрічі в Парижі;

• У сфері інтеграції у сфері зовнішньої політики було запропоновано офіційно включити до склад інститутів співтовариства систему політичних консультацій в цілях координації дій країн ЄС на міжнародній арені

• Фактично було запропоновано створити ще одне четверте західноєвропейський країн , як ті , що в 1967 році після обєднання ЕОУС, Євроатома, ЄЕС утворили спільне Європейське співтовариство.

Допопівідь Тіндеманса була схвалена ,але країни-учасниці решили проводити обговорення шляхів перетворення Європейського співтовариства в раді шорічно.

Питання 56. Середземноморська політика ЄС в 80-х роках.

В даний період часу відбувається розширення ЄС за рахунок країн регіону:

• 28 травня 1979 підписано договір про прийом до ЄС Греції(81)

• 12 червня 1985 підписаний аналогічний договір з Іспанією і Португалією(86)

Майже все Північне Середземномор'ї увійшло в структуру ЄС

Тим самим, майже все Північне Середземномор'ї увійшло в структуру ЄС. Виник новий фактор, що робив все більший вплив на середземноморську політику ЄС, в якому виник блок країн Північного Середземномор'я, що мають істотні інтереси в Середземноморському регіоні. Можна вважати, що відбулася своєрідна реструктурализація середземноморського геополітичного простору, а відносини між його північною і південною частинами набули нової якості.

Питання 57. Стратегія «Широкої Європи» ЄС та Україна.

Резолюція Європейського парламенту щодо Послання Єврокомісії «Ширша Європа» підкреслює важливе значення політики Євросоюзу щодо України «не тільки через її розмір та той факт, що вона має спільний кордон з трьома новими членами ЄС та країною-кандидатом, а й через те, що центральноєвропейська культурна спадщина пов’язує Україну з розширеним ЄС» [14], і наголошує на необхідності запропонувати Україні перспективу «більш тісних відносин» з ЄС. Ознайомлення з текстом Доповіді Єврокомісії щодо України свідчить, що зміст документа базується на Спільній доповіді про виконання УПС між Україною і ЄС, підготовленій експертами обох сторін та оприлюдненій у березні 2003 р.На теперішній час завершується узгодження чотирьох програм «Сусідство» на період 2004-2006 рр., участь у яких має можливість взяти Україна: Україна — Білорусь — Польща, Румунія — Україна, Угорщина — Словаччина — Україна та програма «КАДСЕС» (CADSES). здійснення заходів ЄС щодо України націлене, передусім, на повне виконання Угоди про партнерство і співробітництво між Україною та Євросоюзом. З цього погляду, План дій має розглядатися як засіб досягнення цілей УПС, зокрема політичних. Зі свого боку, Україна очікує від ЄС статусу країни з ринковою економікою у контексті антидемпінгового законодавства, а також впровадження преференцій у рамках Генеральної системи преференцій ЄС, що знизило б імпортні тарифи на українські товари та дозволило б вітчизняним підприємствам повною мірою скористатися перевагами, що надає вступ до ЄС державам Центральносхідноєвропейського регіону. Системним ризиком процесу подальшого зближення України з Євросоюзом є не тільки неготовність української економіки до успішної ринкової конкуренції, а й незавершеність процесу внутрішньополітичної консолідації. Вступ до ЄС як кінцева мета реалізації євроінтеграційної стратегії може бути забезпечений лише за рахунок фундаментальних внутрішніх перетворень. Самоствердження українців як європейської нації через відтворення національної ідентичності обґрунтовано визнається не менш суттєвим, ніж темпи економічного зростання, чинником входження до демократичної спільноти європейських народів. Реалізація принципу конструктивної інтеграції потребує активної державотворчої політики також і в цьому напрямі.

Питання 58 Ініціатива Геншера - Коломбо

В урядових колах радикальні ідеї федералістів були зустрінуті прохолодно. В якості альтернативи МЗС ФРН Д.Геншер разом зі своїм італійським колегою Коломбо виступив із ініціативою ,що спрямовувалась на поступове «пожвавлення» інтеграційного процесу та поетапних перехід до ЄС.

План було запропоновано в 1981 році.

Основні ідеї:

• Розширити повноваження європейського Парламенту;

• Відмовитися від принципа вето при голосування в Раді;

• Створити спеціальний секретаріат у сфері зовнішньополітичного співробітництва;

• Долучити основні органи Співтовариства до системи ЕПС;

• Більш послідовно координувати економічну політику країн ЄЕС

• Подальші кроки щодо розвитку Європейської валютної системи та розширити склад Співтовариств за рахунок країн Піренейського півострова

Реалізації цих задач повинна була б посприяти кодифікації всіх установчих договорів Співтовариства в Єдиних Європейський акт.

«План Геншера-Коломбо» був неоднозначно сприйнятий європейською політичною елітою.Прискоренню цього процесса не підтримувала Британія,Греція, Данія. Ці країни були готові навіть погодитись частковим обмеженням власного суверенітету у сфері політики , з чим було пов’язано входження в майбутній союз, яким повинен мати широкі наднаціональні повноваження .Але дискусія навколо нього показали ,що комунітарний метод інтеграції все ще залишається необхідним компромісом між федералістськими проектами та державно –національним сепаратизмом.

В 1983 році на саміті ЕС в Штудгарті біла прийнята Штудгардська декларація ,яка розповсюдила компетенцію ЕПС лише на політичні та економічні аспекти безпеки.