4. Які твердження вірно характеризують риси свідомості?

а) відображення людської сутності;

б) вища форма відображення дійсності; в суб'єктивний образ об'єктивного світу;

г) ідеальне відображення дійсності;

д) продукт суспільного розвитку.

Згодні ви з наступним твердженням чи ні і чому: «Майбутні кібернетичні машини — це люди майбутнього, які будуть більш досконалішими, ніж теперішні люди»?

У чому різниця між відчуттями людини та тварини, якщо вона є?

Чи залежить мислення фахівця, інженерне мислення від суспільного буття? Впливає, в свою чергу, воно на буття чи ні? Відповідь обґрунтуйте.

Тема 11

Діалектика та її альтернативи

План

Сутність та зміст діалектики.

Альтернативи діалектики.

Радимо прочитати:

Аристостель. Метафизика. Соч. в 4-х т. — М 1976 — Т.1.—С. 28-36, 50-89.

Гегель Г.В.-Ф. Наука логики. Соч. в 3-х т — М 1970. -Т.1. С 137-168, 237-347; Т.2. С. 31-66, 121-138І Т.З. — С. 30-36.

Енгельс Ф. Діалектика природи / Маркс К., Енгельс Ф. — Твори. — Т. 20. — С 128-136.

Кант И. Критика чистого разума. Соч. в 6-ти т — М., 1964. —Т.З.— С 11-19, 31-68.

Ленін В.І. До питання про діалектику/ Повне зібр. творів. — Т. 29.— С 131-289.

Сартр Ж.-П. Экзистенциализм — это гуманизм / Сумерки богов.— М., 1990.

Філософія: Навчальний посібник / І.Ф. Надольний, В.П. Андрущенко, І.В. Бойченко та ін./ За ред. І.Ф. На-дольного.— К.: Вікар, 1999.— С 234-276.

Философия: Учебное пособие / Под ред. Е.В Осичняка.— К.,1994.— Разд. 6, 7.

Філософія: Підручник / Г.А. Заїченко., В.М. Сагатов-ський, І.І. Кальний та ін./ За ред. Г.А. Заїченка та ін — К.: Вища шк., 1995.— С. 205-247.

Поради та матеріали до вивчення теми

Діалектика як учення про всебічні зв'язки, рух і розвиток уособлює культуру теоретичного мислення, ступінь його самосвідомості, а також його спрямованість, можливості та перспективи. Етимологічно діалектика означає розмову, бесіду діалог. З часів античності (Сократ, Платон, Арістотель) діалектика поступово конституюється у науково-теоретичний спосіб мислення, в методологію філософського пізнання. Діалектика може бути визначена як сукупність суб'єктивно усвідомлених, об'єктивно зумовлених і практично виправданих прийомів і навичок пізнавальної діяльності людини. Діалектика, як і будь-яка система, поділяється на структурні складові елементи: принципи, закони і категорії.

Принципи — це загальні та універсальні, основоположні ідеї, настанови, критерії, які визначають смисл, роль, участь усіх інших понять і суджень у процесі пізнання. Вони становлять фундамент діалектики, оскільки відображають підвалини буття і пізнання. Найбільш функціональними й авторитетними принципами діалектики є принцип зв'язку і принцип розвитку.

Розвиток і зв'язок — протилежні поняття, але у своїй протилежності вони невіддільні й утворюють суперечність — сутність діалектичного способу розгляду. Розвиток — це незворотна, спрямована, необхідна зміна матеріальних та ідеальних об'єктів. У результаті розвитку виникає нова якість. Це загальна властивість матерії, її найважливіша ознака. Розвиток — це насамперед рух, зміна, але не будь-яка зміна, рух є розвитком. У процесі руху як розвитку створюється нове, необхідне, здатне до саморуху, самовідтворення.

Діалектика як філософська теорія розвитку спирається на такі фундаментальні поняття, як зв'язок, взаємодія, відношення. Поняття зв'язку є вихідним для розуміння універсальних зв'язків об'єктивної дійсності. Зв'язок відбиває взаємозумовленість речей і явищ, розділених у просторі і часі. Зрозуміло, категорія зв'язку у філософії не має нічого спільного з буденно-емпіричними асоціаціями: зв'язок розуміється не як безпосереднє дотикання і нерозривність речей, а як універсальна внутрішня взаємодія, багаторазово опосередкована і закономірна безперервність існування. Існують різноманітні зв'язки. Вони класифікуються залежно від ознак, які лягають в основу тієї чи іншої класифікації (об'єктивні і суб'єктивні, внутрішні і зовнішні, суттєві і несуттєві, складні і прості, необхідні і випадкові, прямі і опосередковані тощо).

Діалектика має власні закони. Закон — це суттєве відношення, зв'язок між сутностями, який є об'єктивним, необхідним, загальним, внутрішнім, суттєвим, повторювальним. Загальновизнаними в діалектиці є три закони. Це закон єдності і боротьби протилежностей, взаємного переходу кількісних змін у якісні, закон заперечення заперечення.

Закон єдності і боротьби протилежностей відповідає на питання «Що є джерелом розвитку?». У будь-якому конкретному предметі тотожність і відмінність є протилежностями, які, взаємодіючи, зумовлюють одна одну. Взаємодія цих протилежностей, як писав Гегель, є суперечністю. Уявлення про джерело розвитку виходить із визнання самосуперечливості усього сутнього. Це означає, що будь-який предмет, процес чи явище містять у собі таке, що є для них іншим, ніж те, котре виступає у них одночасно як єдність буття й небуття, існування й неісну-вання, в силу чого вони внутрішньо нестабільні, мають тенденцію до руйнації своєї тотожності (рівності) — до саморуху. Взаємодія цих протилежностей і є вираженням самої суперечності, а суперечність є джерелом будь-якого руху і розвитку.

Закон взаємного переходу кількісних змін у якісні відповідає на питання «Який характер розвитку?». Цей закон конкретизується через ряд категорій (якість, кількість, властивість, міра, стрибок), котрі дають цілісне уявлення про його зміст як загального закону розвитку.

Гегель стверджував, що якість — це «сутнісна визначеність». Кількість — філософська категорія, що відображає такі параметри речі, явища чи процесу, як число, величина, обсяг, вага, розміри, темп руху, температура тощо. До певного часу кількість, її зміна не зачіпають якості предмета і тому на це не завжди звертають увагу. Якісні зміни, що відбуваються в об'єктивному світі, здійснюються лише на основі кількісних змін. Єдність, взаємозв'язок якості і кількості виражаються в понятті міра. Міра — це межа, в рамках якої предмет залишається тим, чим він є. Порушення міри предмета веде до порушення його буття і переходу в інше. Стара якість зникає, а нова виникає. разом з тим виникає і нова міра, яка згодом теж буде порушена новими змінами. Стрибок є дискретністю у виникненні нового відносно до попереднього стану існуючого.

Закон заперечення заперечення відповідає на питання «Яка спрямованість розвитку?». Основою діалектичного заперечення є суперечність. Це єдність протилежностей, момент зв'язку старого і нового. Спосіб діалектичного заперечення має бути таким, щоб давав змогу далі розвиватися, щоб була спадкоємність старого з новим. Необхідно не лише щось піддати запереченню, а й знову зняти це заперечення, тобто перше заперечення має бути таким, щоб друге заперечення залишилося або стало можливим. Якщо розмолоти зерно, то це означає, що здійснено перше заперечення, але при цьому стало неможливим друге. Тому для кожної речі, кожного предмета є свій особливий вид заперечення, при якому може відбуватися розвиток. Такий тип заперечення у філософії називають діалектичним. Яскравим прикладом такого заперечення є вся історія суспільного розвитку.

У категоріях принципи діалектики знаходять ще більш розгорнуту деталізацію. Категорії — це гранично широкі форми ідеального відображення об'єктивного світу, які служать висхідними принципами пізнання і духовно-практичного перетворення дійсності. Завершеної і загальновизнаної системи категорій не існує. На відміну від категорій філософії (свідомість, рух, час та ін.) категорії діалектики дані не в одиничній, а у так званій «парній» відокремленості: «зміст — форма», «можливість — дійсність», «причина — наслідок», «сутність — явище» та ін. І це не випадково: категорії по-своєму відтворюють суперечливу («парну») законів діалектики («єдність — боротьба», «кількість — якість», «заперечення — заперечення заперечення»). Саме тому категорії діалектики справедливо називають неосновними законами діалектики.

Особливе місце у системі категорій діалектики займають категорії одиничне, особливе і загальне. Загальне та одиничне існують окремо у вигляді аспектів, моментів окремого предмета чи явища. Одиничне — це окремий предмет, річ, явище, подія, факт, які характеризуються відповідними просторовими і часовими межами, відповідною визначеністю. Загальне — це об'єктивно існуюча тотожність між предметами, речами і явищами у рамках конкретної якісної визначеності. Одиничне існує як таке окремо. Загальне ж не існує як таке окремо. Воно існує через одиничне як його момент. Особливе — це те, що є загальним у відношенні до одиничного і одиничним у відношенні до загального. Наведемо приклад: пшениця — одиничне; злакова рослина — особливе; рослина взагалі — загальне.

Людині здавна була притаманна переконаність у тому, що будь-яке явище у своєму виникненні і подальшому існуванні зумовлене чимось іншим, фактором, який породжує його. В стародавній філософії це загальне переконання набрало форми правила — ніщо з нічого не виникає. У подальшому буденне уявлення про загальну зумовленість речей і подій дістало своє категоріальне вираження у понятті причинності, або причинно-наслідкового зв'язку. Причина — це те, що випереджає за часом, породжує предмет чи явище та активно впливає на його розвиток. Наслідок — результат дії причини, або групи причин.

Причина ніколи не виступає в чистому вигляді, її завжди супроводжують умови і привід. Умови — це сукупність факторів, які супроводжують або сприяють причині. Розрізняють умови необхідні і достатні. Перші створюють можливість виникнення події, другі — забезпечують реалізацію цієї можливості. Важливо зрозуміти, що причина — одна з визначальних умов, тобто умова, яка здебільшого викликає дію. Щодо такої вирішальної умови, як причина, всі останні безпосередньо не породжують наслідок, а лише беруть участь у виникненні його.

Не слід також ототожнювати причину і привід. Привід пов'язаний як з причиною, так і з умовами, але не зводиться до них. Привід можна визначити як поверховий вираз причини, він не породжує наслідок, а тільки служить для нього зовнішнім поштовхом.

Поняття причинності відрізняється від споріднених але не тотожних йому понять детермінізму, каузальності, достатньої основи. Всі вони так чи інакше означають природну зумовленість явищ і все ж таки кожне з них свій смисловий відтінок. Детермінізм — найоб'ємніше з понять причиннісного циклу — виражає причинно-наслідко-ву залежність у її найзагальнішому вигляді, універсальній значущості. В ньому відбито наскрізну взаємозумовленість буття, окремих явищ і універсуму в цілому. Казу-альність порівняна з детермінізмом не має універсального значення. Навпаки, вона означає зв'язок причини і наслідку У вузько визначеному контексті.

Поняття достатньої основи подібне до поняття причинності: причина і підстава будь-якої дії — в сутності одне й те саме. Та у ході науково-теоретичного розвитку вони розійшлися в XVII ст. Поняття достатньої основи виділяється (у Лейбніца) як самостійний закон формальної логіки, а закон причинності зберігає значення закону

буття.

Детермінальний зв'язок буття уточнюється: доповнюється категоріями необхідності і випадковості. Всі явища можна розглядати з точки зору тієї міри обов'язковості, з якою вони існують.

Необхідність — поняття для визначення внутрішньо стійкого зв'язку об'єктів, зумовленого всім попереднім ходом розвитку їх і всією сукупністю наявних умов їхнього існування; необхідним є те, що за певних обставин обов'язково є або повинно бути.

Випадковість — поняття, яке визначає проблематичність або необов'язковість виникнення або існування подій; випадковим є те, що за певних умов може бути, а може і не бути.

Скасування випадковості відкриває дорогу фаталізму. Гіпертрофуючи випадковість, деякі філософи займають суб'єктивістську позицію.

Діалектика необхідності і випадковості передбачає два суттєвих моменти. По-перше, випадковість виступає формою виявлення необхідності. Це означає, що останню не можна зводити ні до окремого факту, ні до арифметичної суми фактів. Окремі випадкові події виявляють необхідність, а необхідність, яка не виявляє себе у випадковостях, — лише уявна необхідність. По-друге, випадковість виступає як доповнення необхідності. Це означає, що випадковість — не просто зовнішнє виявлення необхідності, вона відіграє роль своєрідного будівельного матеріалу, з якого зводиться необхідність. Остання прокладає собі шлях через безліч випадковостей, є рівнодіючою випадкових елементів. При цьому випадковість ніколи не зливається з необхідністю.

З особливого боку висвітлюють зв'язок детермінації категорії можливості і дійсності. Одна ознака відрізняє їх від інших філософських категорій: за механізмом свого втілення ці категорії підкреслено процесуальні, тобто виражають буття в його становленні, у незавершеному прагненні до нових, більш досконалих форм.

Можливість — це філософське поняття, яке відображує об'єктивно існуючий і внутрішньо зумовлений стан предмета у його незавершеному, потенційному розвитку. Дійсність є філософське поняття, яке характеризує реалізоване, завершене, актуалізоване буття предмета; дійсність можна назвати здійсненою можливістю.

Можливість має кілька ступенів здійсненності. Найвищу міру здійсненності має реальна можливість, для реалізації якої склалися всі необхідні умови. Від реальної можливості слід відрізняти формальну можливість з низькою ймовірністю здійснення, яка наближається до нуля. Від реальної і формальної можливостей слід відрізняти неможливість — можливість із нульовою ймовірністю здійснення.

Відносний характер можливості і дійсності, їх взаємо-зворотність яскравіше проявляються, якщо розглядати їх у контексті універсального зв'язку і розвитку явищ. При цьому можливість і дійсність наче обмінюються функціями, заміщають одна одну.

Філософія XX ст. певною мірою є філософією діалектичних пошуків, розвитку різних концепцій діалектики (некласичних), а також й альтернативних їй теорій розвитку, про які мова піде у другому питанні.

2. Саме у XX ст. виникає цілий спектр некласичних концепцій діалектики: (екзистенціальна діалектика (К. Ясперс, Ж.-П. Сартр), діалектична теологія, або теологія кризи (К. Барт, П. Тілліх), діалектика російського «конкретного ідеалізму» (С.Л. Франк, П.О. Флоренський), негативна діалектика (Т. Адорно, Г. Маркузе) тощо.

Діалектична теологія як концептуальна доктрина склалася в 20-30-х роках XX ст. Початок їй був покладений книгою швейцарського теолога Карла Варта «Послання до римлян» (1919 р.) і розвинутий такими видатними протестантськими теологами, як Е. Бруннер, П. Тілліх, Р.Н. Ні-бур. Головну антропологічну антиномію вони вбачають у зіткненні в людині божественного і гріховного. Однак ні культові маніпуляції, ні інтелектуальні пошуки не дають змоги подолати ситуацію відпаду людини від Бога. Бог несумірний з людиною, хоч остання і є творінням та образом божим. Він водночас суддя і недосяжний ідеал люди-ли. Ця несумірність, оскільки на будь-якому рівні своєї досконалості людина стоїть перед Богом з порожніми руками, відчужена від нього і породжує в людини неспокій, а потім і страх. Цю саморозірваність людині, її відчуження можна подолати лише в акті «абсолютної віри» як «межі людських можливостей» (Тілліх). Діалектична теологія є теологією кризи, що фіксує суперечності людського буття в трагічному світлі, тобто що такі, які одвічно неможливо вирішити. Саме тому діалектична теологія розвивалася в тісному контакті з екзистенціалізмом і багато в чому близька до нього.

Екзистенціальна діалектика бере свій початок від діалектично-психологічних прозрінь релігійного мислителя XIX ст. С К'єркегора. Його «якісна діалектика», або «діалектика парадоксу», відбивала суперечності екзистенціального мислення, тобто мислення, яке не допускає примирення протилежностей. Екзистенціальна діалектика вкрай ірраціоналістична; і у К'єркегора, і у К. Ясперса вона протистоїть раціональному мисленню. Діалектика стосується лише сфери мислення і людського життя. Це діалектика індивідуального існування. Негативна діалектика представників франкфуртської школи (Т. Адорна, Г. Маркузе) констатує тотальний антагонізм сучасного суспільства, в якому пригнічується людська сутність, а загальні прагнення людини не задовольняються. Сучасному суспільству, яке М. Хоркхаймер назвав «пізньобур-жуазним», слід протиставити заперечення і тотальну критику. Завдання полягає в тому, щоб зруйнувати сучасну буржуазну цивілізацію товарно-грошових взаємин і тим самим зняти з неї закляття раціонального мислення. Представники «негативної діалектики» свідомо заперечують діалектичну традицію і повертаються до стародавньої філософської традиції софістів і кініків.

Оригінальну концепцію діалектики запропонував російський філософ і православний богослов П.О. Флоренський. Коротко її можна охарактеризувати як діалектику християнського «конкретного ідеалізму». Висхідним пунктом «конкретної» діалектики Флоренського стала ідея тотального антиномізму, що йде від І. Канта, яка тлумачиться як неминуча і внутрішньо зумовлена самосупе-речливість буття і свідомості. Ця діалектика тому і називає себе «конкретною», що не бажає затуляти очі і не помічати конкретно-живої антиномічності існування. Отже, ігнорувати протиріччя означає або міркувати абстрактно, або діяти бездумно. Головна відмінність її від гегелевсь-кої і матеріалістичної діалектики в тому, що вона прагне бути не науковим методом дослідження, сукупністю нормативних логічних процедур, а лише майстерністю мислення, яке притаманне пошукові істини і сприяє його успіху, її мета — прагнення досягти «істини справжньої та нескінченної», брати участь у осягненні Бога.

Поняття «діалектика», якщо розглядати його в істори-ко-філософському аспекті, має кілька визначень: 1) в античній філософії поняття «діалектика» означало мистецтво суперечки, суб'єктивне вміння вести полеміку — вміння знайти суперечності в судженнях супротивника з метою спростування його аргументів; 2) під поняттям «діалектика» розуміють стиль мислення, який характеризується гнучкістю, компромісністю; 3) діалектика — це теорія розвитку «абсолютної ідеї», «абсолютного духу» (у Гегеля); 4) діалектика — це вчення про зв'язки, що мають місце в об'єктивному світі; 5) діалектика — це теорія розвитку не лише «абсолютної ідеї», «абсолютного духу», як у Гегеля, а й розвитку матеріального світу, як у Маркса, яка враховує різнобічність речей, їх взаємодію, суперечності, рухливість, переходи тощо; 6) діалектика — це наука про найбільш загальні закони розвитку природи, суспільства і пізнання, 7) діалектика — це логіка, логічне вчення про закони і форми відображення у мисленні розвитку і зміни об'єктивного світу, процесу пізнання істини; 8) діалектика — це теорія пізнання, яка враховує його складність і суперечливість, зв'язки суб'єктивного і об'єктивного в істині, єдність абсолютного і відносного тощо, використовуючи в цьому процесі основні закони, категорії і принципи діалектики, їхні гносеологічні аспекти, 9) діалектика — це загальний метод, методологія наукового пізнання, творчості взагалі.

Отже, діалектика як певна філософська концепція має багато визначень, котрі дають уявлення про різні її сторони, зміст. Ми поведемо мову про три найважливіші виміри діалектики, а саме про діалектику як теорію розвитку, як логіку і як теорію пізнання. Відповідно будуть розглянуті і їхні альтернативи. Почнемо з метафізики — антиподу діалектики як теорії розвитку. Що таке метафізика?

Термін «метафізика» складається з двох частин, перша з яких означає: 1) «мета» (з грецької — між, після, через) — префікс, що характеризує проміжний стан речі, її зміну, переміщення тощо; 2) в сучасній науці вживається для позначення складних систем, наприклад, метатеорія (теорія про теорію), метаматематика, металогіка, метагалактика. «Фізика» — природа, наука про природу, що вивчає загальні властивості матеріального світу. Термін «метафізика» дослівно означає «після фізики». Він був уперше застосований у зв'язку з класифікацією філософської спадщини Арістотеля Андроніком Радоським (І ст. до н.е.), який об'єднав різні лекції і нотатки Арістотеля з філософії під такою назвою. Згодом термін «метафізика» набув іншого, більш широкого філософського значення.

Поняття «метафізика» в історико-філософському аспекті має ряд значень: 1) метафізика — це вчення про надчуттєві, недоступні досвідові принципи і начала буття (існування світу); 2) метафізика — це синонім філософії; 3) метафізика в переносному розумінні (буденному) вживається для означення чогось абстрактного, малозрозумілого, спостережливого; 4) метафізика — це наука про речі, спосіб з'ясування світоглядних питань (сенс життя — основне питання філософії тощо), які не піддаються осягненню за допомогою експерименту та методів конкретних наук; 5) метафізика — це концепція розвитку, метод пізнання, альтернативний діалектиці. В значенні «антидіалектика» термін «метафізика» запровадив у філософію Гегель.

У чому ж виявляється альтернативність діалектики і метафізики як двох концепцій розвитку і методів пізнання?

1. У розумінні зв'язку старого і нового, того, що є, з тим, що виникає і якому належить майбутнє. Питання стоїть так: нове повністю відкидає старе чи якось його затримує для свого подальшого розвитку? Старе повністю зникає чи в «знятому» вигляді залишається в новому?

З точки зору метафізики як концепції розвитку і методу пізнання старе повністю відкидається новим, оскільки вони є протилежностями, котрі виключають одна одну. Це Щось подібне до абсолютного знищення старого. Однак в об'єктивній дійсності все відбувається значно складніше. Розвиток включає в себе і старе, тобто все те, що необхідне Для подальшого розвитку нового. А це вже діалектичний погляд на процес зв'язку нового зі старим, протилежний метафізиці, про що вже йшла мова вище.

У розумінні джерела розвитку, руху, зміни. Фактично метафізика його серйозно і не досліджує, обмежуючись уявленням про «першопоштовх» як джерело руху, тобто знаходить його поза самими предметами і явищами, що є недостатнім з точки зору науки, діалектики, яка таке джерело руху і розвитку вбачає у внутрішній суперечності речей і явищ, в саморусі матерії через ці суперечності.

У розумінні «механізму» розвитку, способу переходу від старої до нової якості. З точки зору метафізики, таким «механізмом» є зміна, рух як процес зменшення чи збільшення, тобто як кількісне перетворення існуючого поза якісними змінами, стрибкоподібним розвитком, коли виникає нова якість на основі кількісних змін.

У розумінні спрямованості розвитку. Чи відбувається розвиток сутнього по прямій, по колу чи якимось іншим шляхом? Це досить важливе філософське питання, яке з'ясовується, тлумачиться метафізикою і діалектикою протилежно. Діалектика, як відомо, виходить з того, що розвиток відбувається не по колу, не за прямою, а за аналогією зі спіраллю, оскільки в процесі розвитку є повтори, повернення назад, відтворення того, що було, але на вищій основі, виникнення тих елементів, яких не було і які залучаються в процесі розвитку, даючи свідчення про поступ, якісне зростання, становлення нового. Таке уявлення, звичайно, дає діалектика як сучасна методологія відображення дійсності.

У самому стилі мислення, усвідомлення дійсності. Для метафізики характерна однобічність, абсолютизація, прямолінійність, закостенілість, негнучкість. З точки зору діалектики, щоб справді знати предмет, необхідно охопити, вивчити всі його сторони, всі зв'язки і опосередкування. Треба розглядати предмет у його розвитку, саморусі, зміні. Практика людини має увійти в повне визначення цього предмета як критерій істини.

У розумінні суті істинного знання. Якщо діалектика виходить з того, що істинне знання предмета досягається через суперечливий синтез його протилежних визначень, то метафізика істинність такого знання обмежує принципом «або—або», «або те, або інше», синтез протилежних визначень виключається.

У розумінні самої суті пізнання. Метафізика розглядає його як результат, діалектика — як процес, що дає змогу охопити суперечливу єдність абсолютної і відносної істин, показати їхню складність, діалектику зв'язку, якісні переходи від емпіричного до теоретичного рівнів.

І, нарешті, останнє. Альтернативність метафізики і діалектики виявляється в тяжінні першої до побудови однозначної, статичної і умоглядної картини світу, до підміни дійсно цілісного осягнення його абстрактними конструкціями, перенесенням закономірностей розвитку окремих сфер дійсності на весь світ в цілому у спробі дати завершену і незмінну світоглядну систему, що з точки зору діалектики є недостатнім і тому неприйнятним.

Розглядаючи альтернативність метафізики і діалектики, необхідно, однак, підкреслити, що метафізика не є чимось нелогічним, нерозумним, безрезультатним. Метафізика — це історично неминуча філософська теорія розвитку і метод пізнання, котрі займають певне місце в розвитку філософії, 'її категорійного апарату. Наприклад, метафізика дала змістовну трактовку таких важливих проблем, як співвідношення свободи і необхідності, з'якувала природу загальних понять, істотно збагатила понятійний і термінологічний словник філософії тощо. Однак з розвитком науки метафізика виявила свою недостатність і поступилася діалектиці як більш сучасному методу пізнання, усвідомлення дійсності. Таким чином, історично склалися дві альтернативні концепції — метафізика і діалектика. Вони є протилежними за рядом важливих, фундаментальних начал, а саме: джерелом розвитку, руху та зміни; розумінням зв'язку старого і нового; механізмом переходу від старої якості до нової; спрямованістю розвитку; за розумінням суті істинного знання, суті пізнання; за стилем самого мислення, а також побудовою наукової картини світу. Діалектика як філософська теорія розвитку, що ґрунтується на розумінні його суперечливості, сама є ілюстрацією цієї теорії, бо включає в себе дві протилежні взаємодіючі позиції — позитивну (стверджувальну) і негативну (заперечувальну).

Діалектика, з одного боку, виправдовує існуючі порядки, стан, речі, однак для певних умов, для певного часу. І в Цьому полягає її позитивна (стверджувальна, або «консервативна») позиція. З іншого боку, діалектика виходить з абсолютної змінності, плинності речей, станів, порядків, «ліквідації» того, що є, для розвитку того, що буде. Однак ця ліквідація, негативність не може бути абсолютною, тотальною, оскільки в такому випадку розвиток став би неможливим. Гегель розрізняв абстрактне і конкретне заперечення. Перше має нігілістичний характер, друге — діалектичний як «зняття», тобто не просто знищення старого, а затримання того, що необхідне для дальшого розвитку нового.

Є думка, що альтернативами діалектики є софістика і еклектика, оскільки вони виступають як різновиди метафізики. Софістика ґрунтується на неправильному виборі вихідних положень, на абсолютизації того чи іншого визначення, на змішуванні суттєвого з несуттєвим, на хибних доведеннях (так званих софізмах), на свавільному вип'ячуванні другорядних властивостей предмету; на використанні різних значень одного і того ж слова тощо.

Еклектика — це алогічна концепція, що ґрунтується на свавільному виборі координат; на випадковому поєднанні різних сторін речей; на ігноруванні їхніх суттєвих відмінностей; на суб'єктивістському поєднанні елементів, положень різних вчень, концепцій, шкіл, поглядів тощо. Еклектика — це, образно кажучи, «машина», тому вона не є ні теорією розвитку, ні теорією пізнання, ні методом, ні світоглядом.

До альтернатив діалектики відносять також догматизм і релятивізм. Догматизм — антиісторичний, абстрактний спосіб розгляду теоретичних і практичних проблем, коли при вирішенні їх не враховуються ні обставини місця, ні обставини часу. Догматизм відображає закостенілість людської думки, її тимчасову засліпленість, нездатність до саморуху.

Зворотною стороною догматизму є релятивізм — теоре-тико-пізнавальна концепція, котра виходить з однобічного з'ясування суті істини, перебільшення моменту її відносності.

Таким чином, якщо розглядати діалектику як теорію розвитку, то її антиподами є метафізика і «негативна діалектика»; якщо розглядати діалектику як логіку, то її альтернативами є софістика і еклектика. Якщо ж розглядати діалектику як теорію пізнання, то її альтернативами виступають догматизм і релятивізм.

Діалектика як загальна теорія розвитку дає ключ до розуміння його сутності, відображає реальні процеси у природі, суспільстві й мисленні такими, якими вони є в дійсності.

Питання для самостійного вивчення теми

З'ясуйте сутність основних категорій, що характеризують діалектику як теорію розвитку.

Розкрийте поняття закону.

У чому полягають особливості закону взаємного переходу кількісних змін у якісні?

Що відображає закон єдності та боротьби протилежностей?

Питання для самоконтролю

Розкрийте сутність діалектичного заперечення.

Назвіть основні принципи діалектики.

Категорії діалектики та їхні особливості.

Розкрийте сутність альтернативних концепцій діалектики.

Теми рефератів

Діалектика як теорія розвитку.

Діалектика кількісних та якісних змін.

Діалектична суперечність як джерело розвитку.

Особливості закону заперечення заперечення.

Категорії діалектики як універсальні форми мислення.

Метафізика — альтернатива діалектики як теорії розвитку.

«Негативна» діалектика — сутність, основні положення і принципи.

Софістика і еклектика — альтернативи діалектики як логіки.

Догматизм і релятивізм — альтернативи діалектики як теорії пізнання.Проблемно-пошукові завдання та вправи

Що таке діалектичне заперечення?

Проаналізуйте категорії «необхідність» та «випадковість».

У чому схожість та відмінність принципів і категорій матеріалістичної діалектики?

Як ви розумієте співвідношення діалектики і метафізики?

У чому суть діалектики і проблеми прогресу і регресу?