10. Вчення к. Маркса про суспільно-економічну формацію.

Проблемно-пошукові завдання та вправи

Доведіть особливість натурфілософії Шеллінга.

Що допомогло К. Марксу відкрити нові перспективи для матеріалістичної інтерпретації проблем історії та культури?

Окресліть, в якому напрямі розвивали свої філософські ідеї І. Г. Фіхте та Ф. Шеллінг?

Окресліть основні складові філософської системи Г. Гегеля.

Чому К. Маркс виділяв окремо азійський спосіб виробництва?

ТЕМА 7

Сучасна світова філософія

План

Філософія науки.

Філософія правдоподібного знання.

Філософія ірраціоналізму.

Радимо прочитати:

Зарубіжна філософія XX століття. —К., 1993.

Заїченко Г. Долі філософії та культури наприкінці XX ст. // Філос. і соціол. думка. — 1994. — № 1-2.

Малахов B.C. До характеристики герменевтики як способу філософствування // Філос. і соціол. думка.— 1991. — № 6.

Фрейд 3. Психология бессознательного. — М., 1990.

Скирбекк Г., Гилн Н. История философии. — М., 2000.

Маритен Ж. Философ в мире. — М., 1994.

Философия XX века. Учебное пособие.— М., 1997.

1. Філософія науки зародилася на основі позитивізму XIX ст. (саме поняття філософії науки визначено Д.С. Міл-лем). її розвиток представлений стадіями позитивізму, діалектичним матеріалізмом та постпозитивізмом (які називають філософські вчення, котрі претендують на заміну собою філософії науки пізнання). Позитивізм завжди прагнув бути філософським відображенням стану науки. Тому, щоб зрозуміти ідеї та аргументи позитивізму на різноманітних стадіях його розвитку, стадіях позитивізму О. Конта, Д.С. Мілля, Г. Спенсера, емпіріокритицизму Є. Маха, Р. Авенаріуса, А.Пуанкаре, неопозитивізму М. Шлі-ка, Р. Карнапа, раннього Л. Вітнгенштейна, Г. Райхенбаха, К.Геделя, А.Айера та інших, треба звернути увагу на найбільш розвинені галузі фундаментальної науки першої половини XIX ст., кінця XIX — початку XX ст. та середини — другої половини XX ст. Фундаментальними науками вважалися фізика, математика та логіка.

Необхідно простежити взаємозв'язок ідей позитивізмупершої стадії позитивізму з описуванням, феноменалістич-ністю механіки, термодинаміки, вчень про електрику та ма- |

гнетизм, хімії та біології першої половини XIX ст. З особливостями науки того часу пов'язані феноменалізм (обмеження змісту знання, явищ та відношення між ними), індуктивізм (застосування індукції універсальності, придбання вихідних передумовних знань для дедукції) та утилітарний емпіризм позитивного знання.

Кінець XIX — початок XX ст. ознаменувалися революцією у фізиці (відкриття природної радіоактивності, заряджених частин атомів), котра сприяла математизації фізики та релятивізму (відносність) в оцінці пізнавального значення її принципів та законів збереження (принципів даль-нодійності, одночасності, адитивності та законів збереження маси, енергії). Необхідно показати, що емпіріокритицизм Є. Маха та інших був радикальним обмеженням змісту наукового знання з позиції традиційного досвіду, який зводить свої результати до даних сприйняття.

Після першої чверті XX ст. позитивізм перейшов у стадію неопозитивізму.

На відміну від попередніх стадій він вніс до розряду позитивного наукового досвіду поряд з досвідно-змістовним беззмістовне (формальне) логіко-математичне знання, приписав йому інструментальну роль (роль засобів математизації, пояснення та передбачення).

Слід розкрити зв'язок неопозитивізму зі станом сучасної фундаментальної науки (фізики, хімії, біології), пронизаної математикою та логікою. Важливо розкрити ступінь успішності застосування неопозитивістських критеріїв до розрізнення наукового та ненаукового знання, а саме — верифікації (перевірюваності даних досліду) та редукції (зведення всіх осмислених висловів до висловлювань досліду, або логіко-математичних висловлювань). Тут необхідно показати, що названим критеріям не задовольняють загальні принципи та критерії природознавства (наприклад, принцип інерції, принцип збереження кількості руху, імпульсу, енергії і т.д.). Принципи та закони інтуїтивно беруть за основу, але формально — логічно не виводяться з нього (іноді навіть здаються такими, що суперечать йому, як у випадку з галілеївським принципом інерції: будь-яке тіло зберігає спокій або рівномірний прямолінійний рух, доки не прикладена до тіла сила, а в досліді, навпаки, спокій та рівномірний прямолінійний рух підтримуються прикладеними до тіла силами). Не .бажаючи приписувати беззмістовність принципам та законам науки, неопозитивізм вимушений був послабити вимоги щодо їх зведення до висловлювань досліду, складною виявилась і різноманітність синтетичних (дослідно-змістовних) та аналітичних (тавтологічних та логіко-математичних, формальних, беззмістовних) висловлювань. Тавтології змістовні (типу «війна є війна») та формальні (А=А, прямі, які не перетинаються на площині — паралельні) звичайно вважаються висловлюваннями з частин, пов'язаних із синонімами, тотожними за змістом, але сама синонімія не піддається мовному визначенню, оскільки воно дається на основі знання синонімії. Інші визначення синонімії (з використання мови та наочних уявлень) мають вигляд неточних та ситуативних.

Неточність (приблизність) верифікації та редукції висловлювань науки та невизначеність мети редукції (типів висловлювань, до яких повинні зводитися інші) дозволила критикам неопозитивізму заявити про розмитість його критеріїв розрізнення наукового та ненаукового знання, змістовних та беззмістовних висловлювань і признати правомірними претензії до науковості та осмисленості більшість з того, що було відвернуто неопозитивізмом: філософії матеріалізму, моделей неспостерігаючих об'єктів, змістовності пояснень, інтуїції в математиці та логіці та ін.

Не зважаючи на недоліки неопозитивізму, слід запам'ятати очевидні його переваги, а саме: ним створені відносно визначені та зрозумілі схеми точних мов позитивного знання, співвідношення чутливого та раціонального в пізнанні, критерії розрізнення осмисленого та неосмис-леного, запропоновані основні нейтральності науки по відношенню до ненаукових суперечок, неопозитивізм примушує думати, перш ніж говорити!

Хронологічно позитивізм постійно супроводжував діалектичний матеріалізм К. Маркса і Ф. Енгельса, який в подальшому розвинули Г.В. Плеханов, В.І. Ленін та інші. Слід згадати критику діалектичним матеріалізмом позитивізму на всіх його стадіях. У той же час діалектичний матеріалізм прагнув і прагне створити універсальну теорію пізнання та методологію науки. Важливо показати, що в цьому напрямку він досяг більшого, ніж інші філософські вчення. При цьому слід не втрачати з виду те, що універсалізм вчення дається ціною відлучення від потреб, тобто ціною втрати точності, визначеності своїх ідей. Основні ідеї діалектичного матеріалізму можна вивчати за науками психологізму, соціологізму, індивідуалізму і т.д. Достатньо ефективно застосовувані до природних наук, ці процедури виявилися неефективними в гуманітарних науках, котрі більше спираються на природну, а не штучну мову. Тому слід приділити увагу лінгвістичній філософії пізнього Л.Вітгенштейна («Філософські вишукування», 1953), який розкрив пріоритет щоденної мови в пізнанні та розумінні.

Далі, зводячи змістовні знання в науці до даних досліду, які здебільшого інтенсивністю і ступенем, а не якістю відрізняються від природного розмаїття явищ, неопозитивізм недооцінює стрибки, революції в науці та дотримується накопичувальної (кумулятивної) моделі розвитку науки. На противагу цій моделі були запропоновані інші моделі розвитку науки. Тут доречно відтворити ідеї Т.Куна, І.Лакатоса. П.Фейерабенда та інших, звернувши увагу на розмаїття факторів розвитку науки.

Т.Кун зобразив розвиток науки чередуванням еволю-цій та революцій в нетрадиційному розумінні. Еволюція представлена періодом рішення головоломок науковим суспільством, об'єднаним парадигмою — розпорядженнями, що визначають предмет вишукування, засоби формулювання і рішень проблем вишукування, мову спілкування. Парадигма незмінна, визнає існуючим тільки те, що має відбиття її мовою, та допускає тільки ті вишукування, які відбуваються за її розпорядженнями, процедурами. Мова парадигми замкнена, несумісна з мовами інших парадигм. У змаганні парадигм виграє та, яка більше дозволяє головоломок, породжених подіями дійсності. Крах парадигми змушує до прийняття нової парадигми. Перехід до іншої парадигми — революція в науці. І цей перехід ірраціональний, з ним губляться всі надбання попередньої парадигми. Нова парадигма — це нова картина світу, нові факти і нові пояснення, головоломки і їх рішення. Замість безперервного накопичення знань наука, на думку Т.Куна, дає лише безладну череду замкнених сукупностей знання змінюючих у часі парадигм. Критики моделі розвитку науки, запропонованої Т. Куном, вказали на ігнорування в ній відкритості мов науки, та основної мети науки, здобуття істинних знань, перебільшування ролі групових інтересів в розвитку науки.

І. Лакатос запропонував розвиток науки у вигляді послідовності замінюваних дослідницьких програм, що є суперниками. З його точки зору, у розвитку науки постійно стикаються не дві сторони, як прийнято вважати, не теорія та експеримент, а три сторони: конфліктуючі, дослідницькі програми та експеримент. Стан програм характеризується співвідношенням її теоретичного та емпіричного зросту. Якщо теоретичне зростання (введення нових гіпотез) супроводжується зростом пророкованого емпіричного знання, то програма має прогресивний крок і виправдовує своє існування. Якщо теоретичне зростання виправдовує емпіричне зростання (тобто все більшою кількістю гіпотез вдається пояснення і пророкування фактів), то програма має регресивне зрушення і приречена на поразку в боротьбі з програмами, які мають прогресивне зрушення.

Потрібно звернути увагу на те, що модель розвитку науки І.Лакатоса відтворює безперервність розвитку науки та збереження її конкретних напрямків перед лицем суперечливих їм дослідних даних, тобто показує поступовість виходу з дослідницької програми з тих, що змагаються. В той же час у цій моделі занадто невизначеним виглядає перехід від однієї дослідницької програми до іншої відповідно до підручників 60-80 pp. XX ст.

Вони зводяться до наступного.

Єдиною філософією, постійно орієнтованою на наукове та щоденне пізнання, є діалектичний матеріалізм. Він явно приймає переконання щоденного пізнання в існуванні об'єктивного світу, який існує незалежно від свідомості, оскільки таке прийняття передує будь-якій практичній та пізнавальній дії, а не виводяться з них. Загальний шлях пізнання об'єктивного світу: від живого спостереження (тобто чутливого сприйняття) до абстрактного мислення (в поняттях та діях) від нього — до практики (тобто конкретно-чутливої матеріальної діяльності, яка втілює знання). Результат пізнання — знання, істинне або помилкове. В ученні про істину діалектичний матеріалізм дотримується визначення істини як знання, яке відповідає дійсності. Розрізняють об'єктивну, абсолютну, відносну істину і уявляють відношення між ними у вигляді діалектичного процесу (взаємозв'язок та взаємопереходи в різноманітних умовах). Діалектичний підхід (тобто розглядання його у взаємозв'язку різних сторін, взаємопереходів станів, розвитку) до процесу пізнання та його результат дозволяє уникнути крайнощів емпіризму, раціоналізму, прог-націоналізму і т.д. Однак такий універсалізм і невразливість теорії пізнання діалектичного матеріалізму досягається відволіканням від указания процедури пред'явлення значень його висловлювань. Наприклад, незрозуміло, що означають висловлювання «поняття є абстрактними, узагальненими образами об'єктивної реальності». Образ звичайно відтворює дещо, прообраз, і містить схожість з відтворюваним прообразом. Але в чому схожість між поняттям як ідеальним відображенням (позбавленим всіх матеріальних ознак) та матеріальним об'єктом, або процесом, або відображенням? Зрозуміло, між символами понять (словами, знаками) і об'єктами несхожість зрозуміла. З таких правдоподібних висловлювань складається теорія пізнань діалектичного матеріалізму. Інтуїтивно вони прийнятні, але всі спроби надати їм буквальний зміст ведуть до нездоланних труднощів.

В уявленнях про будову та властивості об'єктивного світу діалектичний матеріалізм самокритичний і готовий до зміни своїх позицій при революціях у природознавстві.

Діалектичний матеріалізм в уявленні суспільних явищ, тобто історичний матеріалізм, допускає законоподібність суспільних явищ, аналогічну природним, але застерігає від спрощень, вказуючи на складні взаємозв'язки та усереднення суб'єктивного й об'єктивного та суб'єктивного в історії.

Звертаючись до науки в другій половині XX ст., слід підкреслити поступовий перехід пізнавальної зацікавленості в бік біології та психології, соціології, лінгвістики та ін. Неопозитивізм звів на еталон знання фізики (одна з течії неопозитивізму навіть називається фізикалізмом). Зараз схиляються до того, що сучасну біологію (такі розділи, як популяційна генетика, теорія еволюції та ін.) не вдається будувати за образом фізичної теорії. Ще менш очевидне орієнтування на фізику, як на зразок наукового знання в галузі гуманітарних наук (психології, лінгвістики і т.д.).

Спираючись на особливості науки другої половини XX ст. та пам'ятаючи неусуненість багатообразності пояснень одних і тих самих даних в історії науки, необхідно розкрити різнобічну критику неопозитивізму в постпозитивізмі.

Претендуючи на зразок раціональної філософії науки, неопозитивізм створював аналітичні процедури (переви-значення, дані редукції) відлуч чія за невизначеністю кордону між прогресивними та регресивними зрушеннями програми. Можна також замінити в ній відхід від програми правдивості знання і різниці природних та спеціально вигаданих теорій (для пояснення та пророкування фактів).

П. Фейєрабенд прагнув продемонструвати крайні висновки з ідей Т. Куна та І. Лакатоса.

Теоретизованість фактів (тобто включення до фактів їх тлумачення з позицій тих чи інших теорій) і неможливість виміру їх мов та виразів (бо всяка змістовна різниця мов, на думку Т. Куна та П. Фейєрабенда, означає неможливість їх виміру) надають науковому пізнанню ситуаційний, обмежений характер. Неможливі загальнонаукові стандарти для порівняння теорій та окремих знань різних теорій, оскільки кожний стандарт є частиною обраної теорії, а остання, в свою чергу, складає частину світогляду, що відбиває інтереси однієї людини або деякої соціальної групи. Наукові знання, на думку П. Фейєрабенда, проникнуті соціальними, політичними, етичними і навіть релігійними та міфологічними забобонами. Тим самим наукові знання не кращі і не гірші за будь-яке інше знання. В науковому розвитку, як і при розвитку людства взагалі, «може бути все» (Фейєрабенд П. Вибр. твори, за методологією науки. — М, 1986. С. 159). В ньому простежуються лише інтелектуальні традиції, що змінюються, в межах яких можливі цикли нерівномірних змін рівнів та форм наукового пізнання. Циклічність змін у науці пов'язана з кінцем існування будь-якої інтелектуальної традиції (наприклад, розумово-зорового пояснення, зведення до ідей механічного атомізму невагомих рідин і т.д.), кожна з яких проходить стадії зародження, росту і занепаду.

Розгляд філософських подань науки з антипозитивіст-ських позицій показує, що вони в кінцевому рахунку виступають за невідмінність наукового знання від ненаукового (в тому числі, антинаукового), за спрощувану соціологізацію наукового пізнання і розвитку науки (тобто наполягають на зумовленості змісту наукового знання інтересами соціальних груп, зокрема спілки вчених). Критика неопозитивістської філософії науки правомірна та необхідна, але розгляд варіантів критики не стільки удосконалює філософію науки, скільки створює філософський гротеск, карикатуру науки.

Окрім розглянутих, є велика кількість інших питань філософії науки, наприклад, визначення істини і реальності, природа інтуїції, достовірність дедукції та індукції і т.д., на кожне з яких існує багато відповідей. Різноманітність та складність цих питань, їх прямий зв'язок з проблемами науково-технічного прогресу зумовлює першочергову роль філософії науки в сучасній світовій філософії. Хоча філософія науки практично безмежна, знайомство з її основними течіями та ідеями дозволяє зрозуміти її якісну відмінність від філософських вчень, що відбиваються на ненаукове знання та ірраціоналізм.

2. До ненаукового знання відносять правдоподібні знання, що не стверджуються загальновизнаними науковими методами — спостереженням та експериментом, фантазії, і антинаукові знання. Для знайомства з філософією поза-наукового знання достатньо торкнутися філософії фрейдизму (психоаналізу), або структуралізму.

Обмежимося філософією фрейдизму.

Філософія фрейдизму, або ширше — психоаналізу, узагальнює ідеї 3.Фрейда, А.Адлера, К.Юнга та їх послідовників. Потрібно відтворити співвідношення свідомого та несвідомого в їх вченнях і показати, що кожна зі шкіл фрейдизму як психоаналізу пояснює певні неврози, психопатології дією комплексів несвідомого (сексуальні потяги, компенсація неповноцінності, архетипи). У філософії психоаналізу помітна перевага лінійного детермінізму, тобто остаточної зумовленості неврозів, що спостерігаються, припущенними комплексами несвідомого, з одного боку, та замовчування методів засвідчення таких комплексів з іншого. Допустимі причини та засновані на них пояснення правдоподібні, але не безперечно правдиві. Звідси — скептична оцінка фрейдизму як псевдонауки.

Центральними поняттями психології, з точки зору 3.Фрейда, є витіснення та сублімація несвідомих потягів. Перше означає заміну одних несвідомих потягів іншими, друге — перетворення, перехід енергії потягів на соціальну діяльність і творчість. Сутністю психоаналізу служить метод лікування неврозів, заснований на мистецтві тлумачення вільних асоціацій, обмовок, забувань, помилкових дій і сновидінь як засобів проникнення у несвідоме. Психіка людини — це система конфліктів між свідомістю і несвідомими потягами. В ній відокремлюються: «Я», «Воно» і «над-Я». «Я» уособлює розум і розсудливість, «Воно» — сукупність несвідомого, а все, що біологія та долі людського роду створили в «Воно» і закріпили в ньому — все це допускається в «Я» у формі ідеалу.

Розвиток «Я», на думку 3. Фрейда, відбувається від сприйняття потягів до влади над потягами, від підкорення потягам до підкорення їх. У цьому процесі важливу роль відіграє «над-Я», яке є зосередженням різних потягів «Воно». Психоаналіз покликаний служити знаряддям «Я» в оволодінні «Воно».

Для 3. Фрейда найважливіше було те, що у процесі розмови з пацієнтом психоаналітик відтворює смисл несвідомих явищ, а не знаходить їх у готовому вигляді, фіксуючи спостереження. Це дозволяє використовувати психоаналіз як універсальне пояснення життя людей, тобто як філософію, що називається фрейдизмом.

Відтворюючи особливості психоаналізу, можна зосередитися на філософії фрейдизму.

Фрейдизм — це філософія, що зводить зумовленість явищ творчості, культури та історії в цілому до психологічних факторів несвідомого. Несвідоме визначається прибічниками фрейдизму по-різному. У 3. Фрейда ним є психосексу-альний потяг, у А. Адлера — комплекс неповноцінності та прагнення до самоствердження, у К. Юнга — колективне несвідоме і його архетипи (першообраз матері-землі, мудрого старця, демона і т.п., які лежать в основі міфів, символіки художньої творчості, сновидінь і т.п.), в О. Ранка — первинна травма народження. Фрейдизм продає культурні, соціальні і політичні явища у вигляді результатів перетворення первинного несвідомого. Такими перетвореннями є сублімація психосексуально! енергії, компенсація відчуття неповноцінності, інтеграція елементів колективного несвідомого або персоніфікація умов первинної травми народження відповідно в різних школах фрейдизму.

Паралельно фрейдизму існує неофрейдизм, його вихідним положенням є принцип соціокультурного детермінізму в розумінні особистості, що віддає пріоритет не внутріш-ньопсихічним процесам, а відношенням між особистостями. Неофрейдизм неоднорідний за складом уявлень про особистість, але всім його різновидам властиве визнання того, що психічні норми, засіб і результат пристосування особистості до соціального середовища, досягнення нею соціальної належності (ідентичності), а відсутність соціальної належності — патологія (ненормальність). Розбіжності між його різновидами торкаються визначень структури особистості, соціального середовища та механізмів пристосування до неї. Так, у варіанті неофрейдизму Г. Саллівана психіка особистості зведена до відбиття міжособистісних відношень з приводу взаємодії з зовнішнім світом. У ньому особистість визначена як сума відношень між викривленими та фантастичними образами (персоніфікаціями), котрі виникають у процесі соціального спілкування. Неофрейдизм К.Хорні, зі свого боку, найбільш повно висвітлив психопатологію особистості, пов'язавши її неврози з ірраціональністю життя суспільства. На думку К.Хорні, неврози викликані страхом перед ворожим соціальним середовищем. Реакцією на страх є різні захисні механізми:

перетворення невротичного ірраціонального страху в раціональний страх перед зовнішньою небезпекою, яка завжди перебільшується (зображена законопо-дібною неминучістю);

пригнічення страху шляхом заміни іншими відчуттями, симптомами;

відволікання від страху — пряме (наприклад, алкоголем) або непряме — у вигляді бурхливої діяльності;

уникнення ситуацій, що викликають страх.

Ці засоби пристосування до страху породжують чотири «великих неврози» нашого часу: невроз прив'язаності — завада коханню та схвалення будь-якою ціною; невроз влади; погоня за владою, престижем та володінням; невроз скореності і невроз ізольованості — уникнення суспільства. У неврозах мають вираз ірраціональні засоби вирішення конфліктів між особистістю та суспільством, що погіршують самовідчуження особистості раціональним засобом. З точки зору К. Хорні, це виявлення вад в системі соціальних зв'язків особистості та знешкодження їх для пристосування її до існуючого ладу життя. З точки зору неофрейдиста Е. Фрома, самовідчуження особистості з її страхом можна подолати шляхом створення гармонійного здорового суспільства за допомогою соціальної терапії, перевиховання. Важливо врахувати, що крім розглянутих варіантів неофрейдизму, є велика кількість інших варіантів неофрейдизму, в тому числі тих, що використовують ідеї інших вчень (теології, екзистенціалізму і т.д.). В цілому фрейдизм виявився впливовим вченням і служив філософсько-психологічною основою ряду напрямків сучасної етнографії, антропології, соціальної психології літературознавства та мистецтва.

Філософія правдоподібного знання, яке не дотримується буквальних критеріїв наукового знання, формально не суперечить філософії науки, хоча фактично розмиває останню, вносячи явні помилки, які не можна перевірити.