3. Філософія ірраціоналізму спочатку суперечить філософії науки та й раціоналістичній філософії в цілому. За приклад можна взяти екзистенціоналізм як різновид філософії ірраціоналізму.

Екзистенціоналізм (спрощено — філософія існування) протирічить усій сучасній та класичній філософії. В ідеях традиційної та будь-якої відмінної від нього філософії він бачить абстрактність, схематизм, логіцизм, абстрактний історизм, захист існуючого, поверненість в минуле, метафізич-ність, панування загального над одиничним, тотального над індивідуальним і т. д. Екзистенціалізм претендує бути філософією справжньої людини — індивіда, особистості. Але в екзистенціалізмі людина показана не як природна або соціальна істота (що зображується, наприклад, соціал-дарвінізмом, антропологією або історичним матеріалізмом), а як дух, потік переживань, самосвідомість.

При всій великій кількості шкіл екзистенціалізму загальним для них є ототожнення сутності людини з потоком переживань, усвідомлення яких виявляє тремтіння, страх, відчай перед невідомим, постійно погрожуючим існуванню індивіда. Традиційні засоби осягнення (спостереження, експеримент, осмислення у поняттях) непридатні, тому що вони або залишають того, хто хоче збагнути всередині існування (потоку свідомості), або не торкаються існування, роблячи предметом пізнання не індивідуальне, а загальновагоме.

Недоречна, зокрема, логіка, оскільки вона засновується на припущенні тотожності індивідуального та надін-дивідуального (що необхідно для пояснення або виведення переживань індивіда з подій оточуючого світу). Відмовивши традиційним раціональним методам пізнання в застосованості їх для осягнення існування, екзистенції індивіда і обмеживши все своє існування потоком власної свідомості, екзистенціалізм закрив собі шлях до пізнання зовнішнього світу. Виявилося, що причиною турбувань індивіда слід вважати дещо за індивідом, але, якщо це щось за межами існування індивіда, його пізнання можливе тільки шляхом виходу за існування.

З точки зору здорового глузду, розумного пізнання очевидно те, що екзистенціалізм у безвиході: необхідність виходу того, хто пізнає за своє існування, означає необхідність зникнення того, хто пізнає, тобто означає неможливість пізнання. Але такий екзистенціалізм, знехтувавши раціональне (розумне) мислення, демонструє ірраціональне (протирозумне) мислення і, звичайно, велику кількість його варіантів, що не обмежені будь-якими раціональними критеріями.

Релігійний екзистенціалізм проголошує вищим типом мислення антинаявне мислення, що спирається на взаємовиключаючі по силі припущення про взаємовідносини між людиною та Богом. Наприклад, одна з антиномій має такий вигляд: визначення змісту існування, тобто значення елементів існування складається з віднесеності останніх до їх носія і світу за ними. Зовнішній світ — це Бог, носій елементів — людина, котра здатна відносити їх до Бога, зрозуміти їх божественне значення лише настільки, наскільки пізнає Бога. Оскільки пізнання Бога ірраціональне, ім'ям такого пізнання може бути просто віра. Чим повніша віра в Бога, тим менше людина протистоїть Богу, тим ширше коло ознак існування набуває божественного змісту. Інакше кажучи, чим глибше людина хоче пізнати-ти себе, знайти сенс існування і тим самим знайти себе, тим більше вона переконується в обумовленості себе як людини не собою, а Богом, тобто тим більше вона втрачає себе. Навпаки, ототожнення людини зі знаками (елементами) існування безвідносно до Бога дозволяє відносити їх лише до того, що, визначене тільки в протилежності існуванню, тобто до неіснування, до ніщо. Чим ширша і повніша екзистенція існування, тим більше ознак існування, що потребують осягнення їх сенсу. Але світ віднесення знаків — ніщо. Повноті існування сприяє глибина нерозуміння його змісту. Чим більша самостійність людини (повніше існування) і вища її самосвідомість (що не шукає Бога), тим глибше розуміння беззмістовності існування, тим більше людина втрачає себе як щось, що має зміст, тобто як людина. Отже, антиномія має форму: знаходячи себе в сенсі існування, людина втрачає себе у Богові, знаходячи себе в існуванні поза Богом, людина втрачає себе в беззмістовності існування (не розуміє, не пізнає себе в існуванні).

Традиційне мислення розглядається в такій антиномії безглуздя, так як позбавлені визначеності всі основні поняття: людина, існування і саме поняття сенсу. Наприклад, існування, визначене як потік свідомості, а одразу за цим говориться про Бога. В якому сенсі існує Бог: як зовнішній світ чи як частина потоку свідомості? Якщо він сутність зовнішнього світу, то як він може бути пізнаний зсередини свідомості людини? Безвихідь очевидна. Але вона зовсім не бентежить екзистенціалістів. Навпаки, цей і йому подібні глухі кути видаються за ознаки вищої свідомості, яка перевищує ірраціональне. До того ж без якого-небудь збентеження вихваляються традиції містики, які закладені Платоном, Бемє та іншими. Містики наділяють Бога тільки негативними визначеннями, невідповідністю зі світом людського існування. Усі засоби пізнання, що виникли в цьому світі, вважаються тими, що не можуть бути застосованими до осягнення Бога. І тим не менш, Бога можна пізнати не звичайними засобами, а одкровенням. Проте, пізнаний Бог залишається невисловленим, невимовним у людських поняттях.

З точки зору раціонального мислення подібні міркування містиків є поєднаннями взаємовиключних висловлювань: невідповідне в усіх відношеннях сумірне в одкровенні, не пізнане ніякими відомими засобами, що пізнається в одкровенні, будь-яке людське знання можна висловити загальнозначущими засобами (словами, жестами, вчинками, справами), — знання Бога невимовне ними і т.п. Саме ж одкровення подається як диво, перетворення, віддання за безповоротну віру. Але диво, перетворення і т.п. не володіє жодною божественною рисою, будучи подіями світу існування людини з прогресом звичайного пізнання, дива розвінчуються одне за іншим. Але сама несумісність (взаємне заперечення в уявленнях про Бога) вважається чеснотою містики, а нездатність пізнати єдність несумісного вважається ознакою немочі ірраціонального мислення. У підтримці містики з боку релігійного екзистенціалізму можна побачити задум, викликати збентеження ірраціонального мислення перед натиском відвертого ірраціоналізму. На фоні такого натиску вже здаються менш без-глуздими засобами пізнання сенсу існування, які виражені в метафорах типу: «висунутись за буття в ніщо» (М. Хайдеггер), «вийти в прикордонну ситуацію між існуванням і ніщо, життям і смертю» (К.Ясперс), «вийти у позачасове небуття та позапросторову нескінченість в акті творчості» (М.Бердяев) і т.п. Будь-яке позитивне визначення існування як «сущого» виявляється одним із видів «його» і тому не універсальне, не метафізичне. Його треба визначати з нічого ззовні, поставив умову М. Хайдеггер, хоч і не пішов далі заклику, вважаючи, що головне у відношенні до буття — запитувати, а не відповідати. К. Яс-перс прагнув відобразити відношення існування до зовнішнього божественного світу як співвідношення між екзистенцією та трансценденцією. Трансценденція потойбічна і відкривається при виході за екзистенцію (тобто загибель індивіда). Вона постійно заявляє про себе знаками в екзистенції, які свідомість індивіда прагне розшифрувати. Часткове пізнання екзистенції і трансценденції досягається в суміжних ситуаціях. М. Бердяев закликав осягати «універсальне в індивідуальній екзистенції шляхом творчості, самопізнання. При цьому сама творчість повинна розглядатися як ірраціональна свобода, створення дечого з нічого. Творчість прориває оболонку об'єктивації свободи в екзистенції, заглиблюючись у таємницю Бога, чим більше пізнається Бог у творчості, тим він таємничіший. Творчість створює Бога і перетворює людину в Богові, виводить його в новий божественний вимір. У Богові, як єдиному, людина знаходить себе і своїх близьких у справжньому родстві, подолавши розпад єдиного на безліч суб'єктно-об'єктних відношень.

Розглянуті ідеї ілюструють релігійний екзистенціона-лізм. У нерелігійному атеїстичному екзистенціалізмі існування також визнається ірраціональним потоком хвилювань. Пізнати зміст існування можна тільки ззовні. Але, що є поза існуванням індивіда і який має вигляд існування індивіда? На це питання даються різні відповіді. Наприклад, Ж.П. Сартр доповнив реальний світ екзистенції уявним антисвітом свободи свідомості: екзистенції індивіда як теперішнє, затверджуване свідомістю шляхом заперечення; минулого — заміною його на ніщо. Ніщо — це область свободи, нічим не обмеженої. Будь-який вибір вільний, за нього відповідальний тільки той, хто обирає. За свій вибір людина відповідає перед усім людством, усім світом. Абсолютна відповідальність, як наслідок абсолютної свободи, насичує усі трагічні психологічні стани людини: нудота, занедбаність, туга, запаморочення — є нещасна свідомість. Нескінчена можливість вибору (хоча б теоретично) знецінює будь-який вибір. Для реального існування буття важливі основи, але їх немає, у будь-який вибір рівноцінний іншому вибору: існування не виділяється, немає переваг перед неіснуванням; абсурд.

А. Камю підкреслив, що з часу втрати Бога як світу віднесення екзистенції, як сенсоутворюючого початку людина залишається на самоті з чужим й світом. Сама людина обезлюднена різноманітними формами суспільного; гноблення, які зробили її іграшкою в руках могутніх і,; анонімних сил. Зі втратою Бога занепадають суспільні та індивідуальні норми і цінності. Людина усвідомлює себе і оточуючий світ у всій його непривабливості і жорстокості. Людина звертається до світу, шукає в ньому відгук, юродство, але у відповідь — тиша, існування людини абсурд-*; не: світ, який дав життя, ворожий життю людини; свобода людини заперечується незрозумілими чужими силами; свідомість придушується неосвіченістю. Єдиний вихід із абсурду — бунт. Бунт — це повстання проти всіх обставин, які підкорюють собі людину. Бунт породжує і підтримує свідомість та існування; він породжує цінності, свободу: і красу.

Усі види екзистенціалізму, включаючи розглянуті, не; витримують критики з позиції раціонального мислення,, але не так просто відповісти на запитання екзистенціалізму, як, наприклад: чи супроводжує науково-технічний прогресу розповсюдження унікальності і оригінальності серед лю-і дей? Чи стає життя людини більш захищеним і стійким* Чи переборюється самотність і т.п. Зрозуміло, є оптимістичні відповіді на подібні питання, але вони вразливі позиції «нещасної» свідомості, і саме вони є притулком філософії ірраціоналізму.

В цілому треба вважати розглянуті філософські вчення часткою сучасної світової філософії, яка дає уявленні про коло її проблем і засобів їх вирішення. Викладені вище потребує пояснень і доповнень на основі читання рекомендованої літератури.

Питання для самостійного вивчення теми

Сучасні концепції розвитку науки.

Неопозитивізм і конвенціоналізм.

Неофрейдизм Е. Фромма.

Екзистенціалізм К'єркегора.

Питання для самоконтролю знань

Основні тенденції некласичної філософії кінця XIX ст.

Особливості сучасної світової філософії.

Основні концепції філософської антропології.

Суспільність еволюції релігійної філософії XX ст.

Проблема раціонального та ірраціонального у філософії XX ст.

Загальне та особливе у неопозитивізмі і постпози-тивізмі.

Теми рефератів

Філософія науки Д. С Міллу.

Емпіріокритицизм А. Є. Маха.

Неопозитивізм А. Айера.

Діалектичний матеріалізм і неопозитивізм.

Неофрейдизм К. Хорні.

Екзистенціалізм А. Камю.

Проблемно-пошукові завдання та вправи

Що таке верифікація і фальсифікація знання?

У чому суть неопозитивістської теорії істини?

Розкрийте сутність феноменалізму і фізикалізму в неопозитивізмі.

Співвідношення свідомого і несвідомого у фрейдизмі і неофрейдизмі.

Поняття свободи в екзистенціалізмі.

ТЕМА 8