13.2 Система управління витратами

Отримання найбільшого ефекту з найменшими витратами, економія трудових, матеріальних і фінансових ресурсів залежать від того, як підприємство вирішує питання зниження собівартості продукції.

Виявлення резервів зниження собівартості повинне спиратися на комплексний техніко-економічний аналіз роботи підприємства: вивчення технічного й організаційного рівня виробництва, використання виробничих потужностей і основних фондів, сировини та матеріалів, робочої сили, господарських зв’язків.

Витрати підприємства складаються з усієї суми витрат підприємства на виробництво продукції та її реалізацію. Ці витрати, виражені в грошовій формі, називаються собівартістю і є часткою вартості продукту. До неї включають вартість сировини, матеріалів, палива, електроенергії та інших предметів праці, амортизаційні відрахування, заробітну плату виробничого персоналу й інші грошові витрати. Зниження собівартості продукції є найважливішим чинником підвищення ефективності виробництва.

Для аналізу рівня та динаміки зміни вартості продукції використовується ряд показників. До них належать: кошторис витрат на виробництво, собівартість товарної продукції, що реалізується, зниження собівартості порівнянної товарної продукції та витрати на одну гривню товарної (реалізованої) продукції.

Кошторис витрат на виробництво – найбільш загальний показник, який відображає всю суму витрат підприємства за його виробничою діяльністю в розрізі економічних елементів. Собівартість одиниці продукції (калькуляція) показує витрати підприємства на виробництво та реалізацію конкретного виду продукції з розрахунку на одну натуральну одиницю. Калькуляція собівартості широко використовується в ціноутворенні, господарському розрахунку, плануванні та порівняльному аналізі.

Решту показників собівартості, що зустрічаються на практиці, можна розподілити за такими ознаками:

• за складом витрат, що враховуються, – цехова, виробнича, повна собівартість;

• за тривалістю розрахункового періоду – місячна, квартальна, річна, за ряд років;

• за характером даних, що відображають розрахунковий період, – фактична (звітна), планова, нормативна, проектна (кошторисна), прогнозована;

• за масштабами охоплюваного об’єкта – цех, підприємство, група підприємств, галузь, промисловість тощо.

Калькуляцію собівартості продукції здійснюють різними методами. Під методом калькуляції розуміють систему прийомів, що використовуються для розрахунку собівартості калькуляційної одиниці. Вибір методу калькуляції собівартості продукції залежить від типу виробництва, його складності, наявності незавершеного виробництва, тривалості виробничого циклу, номенклатури продукції, що виробляється.

На промислових підприємствах застосовують нормативний, позамовний, попередільний методи, метод прямого обліку витрат і обліку витрат за неповною собівартістю.

Основною метою планування собівартості є виявлення та використання наявних резервів зниження витрат виробництва і збільшення внутрішньогосподарських накопичень. Плани за собівартістю повинні виходити з прогресивних норм витрат праці, використання устаткування, витрат сировини, матеріалів, палива та енергії з урахуванням передового досвіду інших підприємств. Тільки при науково організованому нормуванні витрат можна виявити і використовувати резерви подальшого зниження собівартості продукції.

Планова собівартість визначається шляхом техніко-економічних розрахунків величини витрат на виробництво та реалізацію всієї товарної продукції і кожного виду виробів. Залежно від характеру виробництва застосовується ряд показників, що визначають собівартість продукції.

При випуску одного виду продукції собівартість одиниці цієї продукції є показником рівня та динаміки витрат на її виробництво. Для характеристики собівартості різнорідної продукції в планах і звітах використовуються показники зниження собівартості порівнянної товарної продукції та витрат на 1 грн. товарної продукції. План підприємства містить також зведений кошторис витрат на виробництво і планові калькуляції собівартості окремих виробів.