IV. Сукупність злочинів

Відповідно до ст. 33 сукупністю злочинів визнається два або більше злочинів передбачених різними статтями або різними частинами однієї статті за жоден з яких її не було засуджено.

З урахуванням вищезазначеного при сукупності злочинів:

1) особою вчинено два або більше злочинів;

2) кожен з них кваліфікується за різними статтями або за різними частинами однієї статті;

3)за жоден із злочинів особу не було засуджено

Розрізняють такі види сукупності:

а) ідеальна;

б) реальна

Ідеальна сукупність має місце там, де особа одним діянням вчиняє два або більше злочинів.

Реальна сукупність має місце там, де винний різними самостійними діями вчиняє два і більше злочинів. На відміну від ідеальної сукупності, де однією дією вчиняється 2 або більше злочинів, при реальній сукупності кожне діяння є самостійним злочином. Крім того, коли при ідеальній сукупності злочини вчиняються одночасно, то при реальній сукупності між злочинами існує якись проміжок часу.

V. Рецидив злочину

Згідно ст.34 рецидивом злочинів визнається вчинення нового умисного злочину особою, яка має судимість за умисний злочин, тому рецидив має такі ознаки:

1. рецидив має місце там, де особою вчинено два або більше самостійних і тільки умисних злочинів;

2. при рецидиві кожен із вчинених злочинів утворює собою одиничний злочин;

3. злочини, що утворюють рецидив обов’язково віддалені один від одного певним проміжком часу ( іноді дуже тривалим);

4. факт судимості створюється обвинувальним вироком, що вступив в законну силу, з призначенням певної міри покарання (якщо судимість погашена або знята рецидив виключається).

Законодавець в окремих складах злочину рецидив описує по-різному:

а) вказівкою на попередню судимість ч.3 ст. 296

б) вказівкою на повторність злочинів ч.2 ст.185

В науці кримінального права існують різні класифікації рецидиву:

• рецидив тяжких та особливо тяжких злочинів;

• рецидив умисних та необережних злочинів;

• рецидив однорідних та різнорідних злочинів.

Найбільш прийнятою є класифікація рецидиву за:

• характером злочину;

• кількістю судимостей;

• ступенем суспільної небезпечності

Залежно від характеру злочинів рецидив поділяється:

• загальний рецидив;

• спеціальний рецидив;

Загальний рецидив – це такий рецидив, в який входить різнорідні злочини.

Спеціальний рецидив – в який входить тотожні або однорідні злочини (спеціальний рецидив більш суспільно небезпечний)

В залежності від кількості судимості:

• простий

• складний (3 і більше судимостей)

За ступенем суспільної небезпечності:

• пенітенціарний рецидив

• рецидив тяжких та особливо тяжких злочинів

рецидив злочину впливає на кваліфікацію, а від так і на покарання, якщо рецидив не є кваліфікуючою ознакою, то відповідно до п.1 ч.1 ст.67 він є обтяжуючою обставиною.

Обставини, що виключають злочинність діяння

1. Поняття і види обставин, що виключають злочинність діяння

2. Необхідна оборона. Уявна оборона.

3. Затримання особи, яка вчинила злочин

4. Крайня необхідність

5. Фізичний та психічний примус

6. Виконання наказу або розпорядження

7. Діяння пов’язане з ризиком

8. Виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи або злочинної організації

Одні і ті дії особи, але в залежності від конкретних обставин (місця, часу, обстановки, мотивів, мети та інше) можуть оцінюватися трояко:

1. як суспільно – небезпечні, і визнаватися злочином;

2. як суспільно корисні і правомірні;

3. як такі, до яких закон та суспільство ставляться нейтрально.

Наприклад: знищення чи пошкодження чужого майна є злочином, знищення чи пошкодження такого майна для відвернення більшої шкоди є правомірним , а до знищення чи пошкодження свого майна закон відноситься нейтрально.

Дії особи, які при об’єктивному співпаданні з ознаками діяння передбаченими кримінальним кодексом не тягнуть кримінальної відповідальності внаслідок того , що вони визначаються правомірними і, як правило, при цьому є суспільно-корисними.

В теорії кримінального права називають обставини, що виключають злочинність діяння. До таких обставин відносять:

• необхідна оборона (уявна оборона)

• затримання особи, що вчинила злочин

• крайня необхідність

• фізичний або психічний примус

• виконання наказу або розпорядження

• діяння пов’язане з ризиком (виправданий ризик)

• виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованою групою чи злочинною організацією.

Зазначені обставини характеризуються низкою загальних ознак:

• всі вони являють собою свідомі і вольові вчинки людини у формі дії або бездіяльності;

• зовнішня подібність (збіг фактичних, видимих об’єктивних ознак здійсненого вчинку і відповідного злочину, який передбачено кримінальним кодексом України;

• всі вони мають не злочинний характер, їм властива правомірність заподіяння шкоди;

• ці обставини суспільно-корисні, тобто такі, що відповідають інтересам особи, суспільства або держави;

• вчинення таких діянь, якщо вони відповідають приписам закону виключає кримінальну відповідальність особи за заподіяну шкоду.

Таким чином, обставини, що виключають злочинність діяння – це передбачені кримінальним кодексом, а також іншими законодавчими актами, зовнішня схожість зі злочинами суспільно-корисні і правомірні вчинки, які здійснені за наявності певних підстав, і виключають злочинність діяння, а тим самим і кримінальна відповідальність особи за заподіяну шкоду.

ІІ. Необхідна оборона. Уявна оборона

Необхідною обороною відповідно до ч.1 ст.36 визнаються дії, вчинені з метою захисту охоронюваних законом прав та інтересів особи, яка захищається, або іншої особи, а також суспільних інтересів та інтересів держави від суспільно - небезпечного посягання шляхом заподіяння тому, хто посягає, шкоди, необхідної і достатньої в даній обстановці для негайного відвернення чи припинення посягання, якщо при цьому не було допущено перевищення меж необхідної оборони.

Право на необхідну оборону є абсолютним: кожна особа має право вжити заходів оборони від суспільно - небезпечного посягання незалежно від того, чи має вона можливість уникнути посягання (втекти, забарикадувати двері тощо) або звернутись за допомогою до представників влади чи інших осіб.

Дії, вчинені у стані необхідної оборони, якщо при цьому не було перевищено її межі, вважаються правомірними і не можуть бути підставою для притягнення особи не тільки до кримінальної, а й до цивільно-правової чи будь-якої іншої юридичної відповідальності.

Право на необхідну оборону виникає лише за певних умов, визначених законом. Відповідно до ст. 36 ці умови полягають у такому:

1) оборона визнається необхідною лише у випадку, якщо дії, що становлять її зміст, вчинено з метою захисту охоронюваних законом:

а) прав та інтересів особи, яка захищається;

б) прав та інтересів іншої особи (фізичної чи юридичної);

в) суспільних інтересів;

г) інтересів держави.

Не є необхідною обороною захист особи від правомірного затримання працівниками правоохоронних органів. Водночас захист від явно незаконного затримання розглядається як необхідна оборона навіть у випадках, коли його здійснюють особи, які відповідно до закону мають право на таке затримання. Не вважаються Необхідною обороною дії, вчинені у відповідь на напад, умисно спровокований "потерпілим" з метою здобути собі переваги особи, яка обороняється;

2) оборона може здійснюватись лише від суспільно - небезпечного посягання, тобто діяння, ознаки якого передбачені КК.

Закон не називає прямо таке посягання "злочином", оскільки правомірною вважається оборона не тільки від діяння, яке у кримінально-правовому розумінні є злочином, а й від суспільно - небезпечного посягання такої, що не досягла віку, з якого настає кримінальна відповідальність, чи неосудної особи, яке через відсутність належного суб'єкта не визнається злочином. Суспільне небезпечне посягання може бути не тільки нападом, а й іншою кримінальне караною дією (крадіжкою, зґвалтуванням тощо). Не виникає стану необхідної оборони у разі "захисту" зазначених у ч. 1 ст. 36 охоронюваних законом прав та інтересів від діяння, яке через малозначність не становить суспільної небезпеки (ч. 2 ст. 11).

3) за загальним правилом необхідна оборона має бути своєчасною. Вона можлива від наявного посягання, тобто такого, яке вже почалось і ще не закінчилось. Однак у ряді випадків така оборона можлива і до початку або після закінчення посягання. Для з'ясування цього необхідно врахувати поведінку нападаючого, зокрема спрямованість умислу, інтенсивність і характер його дій, що дає підставу особі, яка захищається, сприймати загрозу як реальну".

Встановлення у приміщеннях, на воротах, дверях різних охоронних пристроїв, що здатні завдати тяжкої шкоди здоров'ю або й позбавити життя (капкани, пристрої з електричним струмом тощо), за загальним правилом, не може вважатися діянням, вчиненим у стані необхідної оборони, через його явну передчасність. Проте якщо особа, знаючи, що на неї, її рідних, близьких, ділових партнерів або інших осіб готується напад, з метою його відбиття встановлює такий охоронний пристрій або приводить у "бойовий" стан, і цей пристрій в момент нападу спрацьовує проти нападника, то вчинене, з урахуванням положень ч. 5 ст. 36, слід оцінювати як таке, що вчинене у стані необхідної оборони.

4) посягання має бути реальним, а не існувати лише в уяві того, хто захищається.

5) шкода при необхідній обороні може бути заподіяна тільки тому, хто посягає.

6) при необхідній обороні допускається заподіяння лише такої шкоди, яка є необхідною і достатньою в даній обстановці для негайного відвернення чи припинення посягання.

Ч. 4 ст. 36 встановлює, що особа не підлягає кримінальній відповідальності, якщо через сильне душевне хвилювання, викликане суспільне небезпечним посяганням, вона не могла оцінити відповідність заподіяної шкоди небезпечності посягання чи обстановці захисту

Відповідно до ч. 5 ст. 36 необхідною обороною визнається і не має наслідком кримінальну відповідальність застосування зброї або будь-яких інших засобів чи предметів для захисту від нападу озброєної (будь-якою зброєю) особи, або нападу групи осіб (незалежно від їх озброєності), або для відвернення протиправного насильницького вторгнення у житло чи інше приміщення. За таких обставин правомірним є заподіяння тому, хто посягає, будь-якої шкоди

Перевищенням меж необхідної оборони закон визнає умисне заподіяння тому, хто посягає, тяжкої шкоди, яка явно не відповідає небезпечності посягання або обстановці захисту.

Під тяжкою шкодою при перевищенні меж необхідної оборони слід розуміти смерть особи або заподіяння їй тяжкого тілесного ушкодження. Перевищенням меж необхідної оборони слід також вважати і випадки, коли особа заподіяла тяжку шкоду тому, хто посягає, маючи при цьому можливість відвернути чи припинити посягання із заподіянням явно меншої шкоди і усвідомлюючи наявність такої можливості.

Кримінальна справа, порушена за фактом діяння, вчиненого у стані необхідної оборони (якщо не було перевищення її меж), підлягає закриттю за відсутністю події злочину (п. 1 ст. 6 КПК).

Перевищення меж необхідної оборони – це умисне заподіяння тому, хто посягає, тяжкої шкоди (смерті, або тяжких тілесних ушкоджень), явно неспіврозмірної з небезпечністю посягання або явно невідповідної обстановці захисту.

Виходячи з цього, можна вирізнити два види ексцесу оборони. Перший вид та­кого ексцесу (перевищення меж допустимої шкоди) має місце там, де при захисті від посягання відносно невеликої суспільної небез­печності (наприклад, при припиненні порушень громадського поряд­ку, непокорі або опорі представнику влади й інших подібних пося­ганнях) особа, яка захищалася, умисно заподіює тому, хто посягає, смерть або завдає йому тяжких тілесних ушкоджень. У цьому випад­ку заподіяна тому, хто посягає, тяжка шкода явно не відповідає не­безпечності посягання. Другий вид ексцесу (перевищення меж до­статньої шкоди} визначається тим, що особа, яка захищається, ус­відомлюючи свою очевидну перевагу над особою, яка посягає, умисно, без необхідності позбавляє її життя або завдає тяжких тілес­них ушкоджень, тобто заподіює тяжку шкоду, явно більшу, ніж вона достатня у сприятливій обстановці захисту, що склалася для того, хто захищається.

Ексцес оборони підлягає кваліфікації або за ст. 118 КК (умисне вбивство при перевищенні меж необхідної оборони) або за ст. 124 КК (умисне заподіяння тяжких тілесних ушкоджень у разі переви­щення меж необхідної оборони).

Іноді особа, яка захищається, перебуває в та­кій ситуації, коли які-небудь вчинки інших людей через обстанов­ку, що склалася, вона помилково сприймає за суспільне небезпечне посягання у зв'язку з чим заподіює тому, хто посягає, шкоду. Подібні ситуації за звичай називають уявною обороною, що пов'язана з фактичною помилкою того, хто «захищається». Відповідно до ч. 1 ст. 37 КК уявною обо­роною визнаються дії, пов'язані із заподіянням шкоди за таких об­ставин, коли реального суспільне небезпечного посягання не було, і особа, неправильно оцінюючи дії потерпілого, лише помилково припускала наявність такого посягання.

Вирішення питання про відповідальність при уявній обороні залежить від того, могла або не могла особа усвідомлювати хибність свого припущення про наявність суспільне небезпечного посяган­ня, інакше кажучи, — від виду допущеної помилки: чи була вона вибачальною або невибачальною. Вибачальною відповідно до ч. 2 ст. 37 КК визнається помилка, при якій обстановка, що склалася, давала особі достатні підстави вважати, що мало місце реальне по­сягання, і вона не усвідомлювала і не могла усвідомлювати помил­ковості свого припущення. Саме через таку добросовісну, вибачальну помилковість особа впевнена, що вона діє правильно, відповідно до вимог закону. При такій помилці рішення про відповідальність за заподіяну шкоду залежить від того, чи була б визнана правомір­ною заподіяна шкода в умовах відповідного реального посягання, тобто за відсутності помилки. Для цього особа, яка приймає рішен­ня по справі (слідчий, суд), повинна абстрагуватися від того, що в даному випадку була помилка, і припустити, що мало місце реаль­не суспільне небезпечне посягання, й за цією підставою вирішити, чи були перевищені межі необхідної оборони. При негативній від­повіді відповідальність особи за заподіяну шкоду виключається (ч. 2 ст. 37 КК). Якщо ж особа не усвідомлювала і не могла усвідомлю­вати помилковості свого припущення, але при цьому перевищила межі захисту, що дозволяються в умовах відповідного реального посягання, вона підлягає відповідальності як за перевищення меж необхідної оборони (ч. З ст. 37 КК).

Невибачальною відповідно до ч. 4 ст. 37 КК визнається така помил­ка, при якій в обстановці, що склалася, особа не усвідомлювала, але мо­гла усвідомлювати відсутність реального суспільне небезпечного пося­гання, коли б проявила більшу пильність, обачність, дбайливість. Сут­ність невибачальної помилки полягає у тому, що об'єктивні і суб'єктивні обставини в даний момент не давали особі достатніх підстав для того, щоб «помилятися» щодо наявності суспільне небезпечного посягання. Але, незважаючи на це, особа все ж таки припустилася такої помилки і заподіяла тому, хто посягає, шкоду. Очевидно, що в такому разі у неї відсутня вина у формі умислу і тому вона може підлягати відповідаль­ності лише за необережне заподіяння шкоди, а саме: за заподіяння смерті, тяжких або середньої тяжкості тілесних ушкоджень, оскільки менш тяжка шкода, заподіяна з необережності, не є караною.