Суб’єктивна сторона злочину

1. Поняття і значення суб’єктивної сторони злочину;

2. Поняття і значення вини;

3. Умисел та його види;

4. Необережність та її види;

5. Змішана форма вини;

6. Мотив і мета злочину;

7. Помилка та її значення для кримінальної відповідальності.

1.Суб’єктивна сторона злочину - це процес мислення, бажання і воля людини, в якому відображається її об’єктивна поведінка та ін. зовнішні обставини пов’язані з вчиненням злочину. Тобто в суб’єктивних ознаках злочину знаходять свій вияв воля особи.

Суб’єктивна сторона - це внутрішня сторона злочину, тобто психічна діяльність особи, що відображає ставлення її свідомості і волі до суспільно небезпечного діяння, котре нею вчиняється та наслідків.

Характерними ознаками суб’єктивної сторони злочину є : вина, мотив, мета, емоційний стан, тому для кваліфікації того чи іншого злочину виняткове значення мають встановлення зв’язку між зовнішнім проявом поведінки людини та її психічним станом. У кримінальному праві враховуються не всі ознаки психіки людини, а в основному 2: інтелектуальну та вольову, які використовують для визначення форми вини (умислу чи необережності).

Водночас кримінальний закон в окремих випадках вказує на особливий емоційний стан людини як ознаку суб’єктивної сторони складу злочину (вбивство, вчинене в стані сильного душевного хвилювання). Як і в ін. елементах складу злочину суб’єктивна сторона має обов’язкові та факультативні ознаки. Обов’язковою ознакою являється наявність вини, а ін. ознаки є факультативними. Але, коли факультативні ознаки об’єктивної сторони передбачені або випливають з диспозиції статті, вони є обов’язковими для даного складу злочину.

Суб’єктивна сторона має важливе значення для наявності складу злочину:

1. Є складовою частиною будь-якого складу злочину

2. Істотно впливає на кваліфікацію злочину і дозволяє розмежовувати ті, у яких тотожні об’єктивні сторони

3. Зміст суб’єктивної сторони істотно впливає на ступінь тяжкості вчинюваного злочину, ступінь суспільної небезпечності суб’єкта і тим самим впливає на розмір покарання.

2. У чинному ККУ, поняття вини та її форм, визначається у розділі 5 ККУ. Відповідно до ст. 23, виною є психічне ставлення особи до вчиненої дії чи бездіяльності, передбаченої КК та її наслідків, виражене у формі умислу чи необережності. Вина, як обов’язкова ознака суб’єктивної сторони будь-якого злочину, нерозривно пов’язана з його об’єктивною стороною і її зміст відображає об’єктивні ознаки злочину, тому не існує абстрактної вини, відірваної від конкретного суспільно небезпечного діяння.

Зміст вини - перший важливий елемент у понятті вини, але сам по собі зміст не дає повної характеристики вини. Важливе значення у понятті вини мають форма і ступінь вини.

Форма вини – це сполучення певних ознак, свідомості і волі особи, що вчинила суспільно небезпечне діяння. У сполученні таких ознак і виражається психічне ставлення особи до дії, діяння і його наслідків. Чинне кримінальне законодавство передбачає 2 форми вини – умисел і необережність. В свою чергу умисел є прямий і непрямий, а необережність – злочинна самовпевненість і злочинна недбалість.

Ступінь вини – це оціночна кількісна категорія. Вона визначає тяжкість вчинюваного злочину і небезпечності особи винного. Встановлення вини, її форми та виду – це необхідна умова правильної кваліфікації злочину. Відсутність вини означає відсутність суб’єктивної сторони, а це значить відсутність складу злочину.

3. ст.24 ККУ говорить, що умисел поділяється на прямий і непрямий.

Прямий умисел – це таке психічне ставлення до діяння і його наслідків, при якому особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння, передбачала його суспільно небезпечні наслідки і бажала їх настання.

Непрямий умисел – це такий умисел, при якому особа усвідомлює суспільно небезпечний характер свого діяння, передбачає суспільно небезпечні наслідки і хоча не бажає, але свідомо допускає їх настання.

Прямий умисел слід відрізняти від непрямого умислу. Перша розмежувальна ознака полягає в тому, що при прямому умислі, особа свідомо бажає настання наслідків, при непрямому – свідомо допускає їх настання. Друга ознака полягає в характері передбачуваності наслідків, що при прямому умислі особа передбачає наслідки як неминучий результат суспільно небезпечного діяння. То при непрямому умислі вона передбачає ймовірність настання таких наслідків.

Злочин з формальним складом вважаються закінченими з моменту вчинення діяння і не потребують настання і встановлення наслідків діяння (завідомо неправдивий донос).

Структура цих злочинів така, що наслідки лежать за межами необхідної ознаки об’єктивної сторони, а значить і за межами складу злочину. Інтелектуальна ознака умислу в цих випадках включає лише усвідомлення суспільно небезпечного характеру цього діяння. Вольова ознака умислу обмежена бажанням чинити конкретні дії або бездіяльність, тому всі формальні склади злочинів – умисні з- прямим умислом. В межах прямого і непрямого умислу теорія і практика в залежності від часу виникнення та спрямованості поділяється на: заздалегідь обдуманий умисел, умисел, що виник раптово, визначений умисел, невизначений умисел.

У більшості випадків кваліфікація злочину не залежить від часу виникнення умислу. В деяких випадках, коли час виникнення умислу, пов'язаний з деякими іншими обставинами справи, може впливати на кваліфікацію. При заздалегідь обдуманому умислі мотив, мета вчинити злочин і його безпосередня реалізація відокремлені певним часом. Важливою умовою умислу, що виник раптово є його швидкоплинність, тобто раптова поява умислу і його реалізація.

Визначений умисел характеризується чіткою конкретизацією діяння в передбаченні винного. Суб’єкт передбачає конкретні наслідки, бажає або свідомо їх допускає. В свою чергу визначений умисел поділяється на простий, коли винний передбачає і бажає настання одного конкретного наслідку, та альтернативний, коли особа передбачає або свідомо допускає настання двох і більше наслідків.

Невизначений умисел відрізняється від альтернативного визначеного умислу тим, що передбачені можливості настання шкідливих наслідків, відсутня їх індивідуальна визначеність, тобто у особи немає чіткого уявлення про характер і тяжкість можливих наслідків.

4.