93 Український національний рух (друга половина хіх ст.): характеристика та регіональні особливості.

Важке економічне становище, політичне безправ'я, національне гноблення зумовили посилення національно-визвольного руху в Україні. Багато наукових та культурно-освітніх діячів надавали важливе значення формуванню національної свідомості у своїх співвітчизників, пробудженню у народу почуття самоповаги. У 60-ті роки XIX ст. внаслідок реформ царського уряду дещо зростає хвиля громадянської активності. Повернувшись наприкін. 50-х років із заслання, провідники Кирило-Мефодіївського братства — Т. Шевченко, М. Костомаров, П. Куліш, В. Бєлозерський осіли в Санкт-Петербурзі, де політичний режим був дещо м'якшим, ніж у провінції. Тут вони продовжили національно-визвольну пропагандистську діяльність, але вже не в політичному конспіративному, а в культурно-просвітницькому легальному руслі. Для поширення своїх ідей ця петербурзька група у 1861 р. започаткувала перший у Російській імперії український часопис "Основа". Значною мірою під його впливом у Києві, Харкові, Полтаві, Чернігові, Одесі українська інтелігенція почала гуртуватися у громади — самодіяльні напів чи цілком нелегальні організації. Громади проводили значну культурно-освітню діяльність серед широких народних мас, спрямовану проти антиукраїнської політики царату. Громадівці організовували недільні школи, видавали підручники та популярні брошури українською мовою, популяризували історію й етнографію України, займалися укладанням українсько-російського словника. Серед найактивніших діячів громадівського руху були В. Антонович, М. Драгоманов, П. Чубинський, Т. Рильський, М. Лисенко, М. Старицький та ін. Попри культурно-освітницьку спрямованість громад, їхня діяльність дедалі більше непокоїла правлячий режим. "Височайше" затверджена комісія у справі громадівського руху дійшла висновку, що його мета — "під виглядом поширення грамоти сіяти в народі антиурядові ідеї". Як наслідок, у липні 1863 р. міністр внутрішніх справ П. Валуєв видав таємний циркуляр про заборону українських наукових, релігійних і особливо педагогічних публікацій. Навчання українською мовою визначалося ним як політична пропаганда, а ті, - хто за це брався, звинувачувалися у сепаратистських задумах, ворожих Росії". Друкувати "малороссийским наречием" дозволялося лише художні твори. Валуєв заявив, що української мови "ніколи не було, нема і бути не може". Громади було розпущено, а деяких українських діячів заслано у віддалені частини імперії.

З послабленням реакції на поч. 70-х років український рух, очолюваний громадійцями, знову відновлює діяльність. У цей час В. Антонович зі своїми однодумцями таємно створюють у Києві "Стару громаду", названу так, щоб відрізнити її старших і досвідченіших членів від нових громад, що також з'явилися і складалися переважно зі студентів. Для координації громадівського руху було обрано Раду - центральний керівний орган федеративного об'єднання громад України. "Стара громада" також прагнула поширити вплив на своїх молодших колег. Київські громадівці з 1873 р. започаткували плідну роботу через Південно-Західний відділ Російського географічного товариства (РГТ). Його члени глибоко вивчали економіку, історію, географію, етнографію, фольклор України, підготували й надрукували низку фундаментальних видань з цих галузей науки, організували демографічні та соціально-економічні обстеження населення Києва і Південно-Західного краю. Відділ став серйозною науковою організацією у справах українознавства, розширивши можливості також напівлегальних громад. Інтелігенція, яка згуртувалася навколо нього, заснувала свій орган — газету "Київський телеграф", мала друкарню, видавала дешеві книжки. Наполеглива фольклорно-етнографічна діяльність великого колективу професіоналів та аматорів увінчалася семитомною працею "Труды этнографическо-статистической экспедиции в Западно-Русский край", що вийшла за редакцією П. Чубинського. Останній написав також вірш "Ще не вмерла Україна", якому судилося стати національним гімном нашої Батьківщини. Наукова, просвітительська, культурницька діяльність української інтелігенції непокоїла царських чиновників. У відповідь у 1875 р. було створено спеціальну антиукраїнську комісію. Результатом її діяльності став ганебний Емський указ, підписаний наступного року царем Олександром II. Він забороняв ввозити на територію Російської імперії з-за кордону українські книги, українською мовою видавати оригінальні твори, тексти для нот і робити переклади з іноземних мов, ставити театральні вистави і проводити публічні читання. Місцевій адміністрації наказувалося посилити нагляд, щоб у початкових школах не велося викладання українською мовою та щоб з бібліотек були вилучені книги українською мовою. Навіть з російськомовних текстів цензори нещадно викреслювали слово "Україна", замінюючи його принизливим — "Малоросія". Київський відділ РГТ було розпущено, а його активних членів репресовано.

94Украї́нський націона́льний рух — соціальний та політичний рух на території Російської та Австро-угорської імперії, що виступав за культурно-національне відродження й становлення української нації. Існує безліч різних теорій і оцінок сутності українського національного руху, як політичного, соціального, національно-визвольного руху. Український національний рух зародився на території Російської імперії у колах козацької старшини, під впливом історичних процесів у Європі кінця XVIII ст. Великодержавна політика царського самодержавства призвела до піднесення українського національного руху в Росії в середині XIX ст. На початку XX ст. він остаточно перейшов у свою політичну стадію і характеризувався активною боротьбою українців за свої як культурні, так і політичні права. З виникненням українських партій, розв'язання національного питання в Росії пов'язується з вирішенням глобальних політичних проблем: ліквідація самодержавства, встановлення парламентаризму, надання демократичних свобод

Серед дослідників відсутня єдина точка зору про час і місце виділення з українофільства феномена політичного українського руху. Також дискусійним є питання про основні рушійні сили його формування. У своєму досліджені «Українство в Росії: Новійші часи.» Володимир Дорошенко розділяє розвиток українського руху в Росії на три етапи. Перший, Полтавсько-Харківський, тривав з кінця XVIII ст. до 40-х років XIX ст. Саме тоді, у 1791, козацька старшина направила Василя Капніста до Німеччини шукати допомоги проти «російської тиранії», котра брутальною рукою скасувала українські вольності. Другий, Петербурзько-Київський, тривав в 40-х роках. В 70-х роках рух переноситься до Києва. Відтоді, на його думку Київ стає столицею новітнього українського руху.[3] Подібні стадії виділяв і М.С. Грушевський.

иокремлення українців із християнського загалу Речі Посполитої відбувалося на ґрунті української етнічної ідентичності в ході: піднесення ролі міст як інтелектуальних центрів; пошуків релігійного порозуміння між православними і католицькими конфесіями; поширення протестантського руху і реформаційного вільнодумства; розвитку православних церковних братств і відповідної шкільної освіти; загострення боротьби православної церкви з католицькою; боротьби козацтва за своє самоутвердження та виникнення союзу козацтва з православною церквою. Могутній поштовх процесам само-ідентифікації українських вищих прошарків суспільства з українською людністю, з українською територією та з українськими релігійними цінностями був даний національною революцією 1648—1676. Однак після прийняття Гетьманщиною протекції московського царя ці процеси поступово почали згасати. Козацька еліта віддавала перевагу не стільки політичній чи етнорелігійній ідентичності, скільки становій, добиваючись урівнення себе в правах з російським дворянством[4]. Поштовхом до відродження української національної ідентичності стали загальноєвропейські історичні зміни 18 ст. Вони збудили в української еліти потребу знайти свою «українську правду». І хоча цей пошук спочатку підпорядковувався передусім становим інтересам української козацької старшини, однак створення українською елітою власного історичного міфу (найвиразніше представленого в анонімній «Історії Русів») та консолідація навколо ідей республіканізму дали їй можливість вийти за межі корпоративних інтересів і закласти наріжні камені в процес формування модерної української нації[5]. У квітні 1791 року Василь Капніст разом зі своїм братом Петром за дорученням українських патріотичних кіл перебував у Берліні. Він вів переговори з представниками пруських урядових кіл, про можливість надання допомоги українському національно-визвольному рухові у випадку відкритого збройного виступу проти російського самодержавства.

В січні 1846 року в Києві було створено таємну політичну організацію — Кирило-Мефодіївське братство. Ініціаторами виступили: Василь Білозерський, Микола Гулак, Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, Опанас Маркевич, з квітня 1846 року до товариства вступив Тарас Шевченко. Програмні положення братства були викладені у «Книзі буття українського народу» і «Статуті Слов'янського братства св. Кирила і Мефодія», основним автором яких був Микола Костомаров, та у «Записці», написаній Василем Білозерським. В основу документів лягли ідеї українського національного відродження і панславізму. Російський філософ В. Б. Колмаков вважає,що Кирило-Мефодіївське братство стало першою українською організацією в Російській імперії, що орієнтувалося на досягненні єдиної мети відокремити населення України від Росії не тільки в культурному, а й в політичному сенсі, зробити з них українців [6]. Тарас Шевченко Кирило-Мефодіївське братство ставило своїм головним завданням побудову майбутнього суспільства на засадах християнської моралі, зрівняння у правах всіх слов'янських народів щодо їх національної мови, культури та освіти; створення демократичної федерації слов'янських народів, знищення царизму і скасування кріпосного права і станів; встановлення демократичних прав і свобод для громадян.[7] Після поразки у Кримській війні, царський уряд пом’якшив внутрішню політику, була проголошена амністія і членам Кирило-Мефодіївського братства. Центром українського життя став Петербург, де зібралось багато членів братства. В 1859 році у Петербурзі було створено першу українську громаду – культурно-освітню організацію, що ставила собі за мету поширення національної ідеї шляхом просвітницької діяльності. Через два роки аналогічна громада виникла у Києві. На початку 70-их років, під впливом зростаючих революційних настроїв в Росії та усвідомлення неможливості подолання українського руху, через його підтримку в Австрії, царський тиску почав слабшати. Український рух знову відновлюється і на його чолі стає київська громада, до складу якої входили Володимир Антонович, Павло Житецький, Микола Лисенко, Михайло Старицький, Павло Чубинський, Володимир Страшкевич, Олександр Русов та інші. Особливого впливу набули ідеї Михайла Драгоманова, який проповідував соціалізм і стверджував, що українська нація повинна повернутися «в сім'ю культурних європейських народів, в яку вона входила до кінця XVII століття»[6] Проте бурхливий розвиток українського життя призвів, до нових звинувачень українців у сепаратизмі. Російською владою українство в цей період розглядалося як течія «безпідставна, штучна, зрадницька»[8]. Його небезпека полягала в його націленості «на руйнування єдності російської нації і держави, на те, щоб „відібрати“ тим самим частину національної території разом з Києвом — „матір'ю міст руських“»[6][8]. Наслідком стало підписання в 1876 році сумнозвісного Емського указу— розпорядження російського імператора Олександра II, спрямоване на витіснення української мови з культурної сфери і обмеження її побутовим вжитком. На початку 80-х років в Петербурзі, студенти-українці створили гурт «українських соціалістів-федералістів» (1883–1888 рр.). Вони оголошують політичну програму, у якій виступали проти русифікації України та за повну національну автономію України. Наприкінці 80-их років український рух отримав нову підтримку у вигляді молодих публіцистів Трохима Зіньківського і Бориса Грінченко. Вони категорично виступили проти формального українофільства, вимагаючи від української інтелігенції рішучих та послідовних дій. В 1893 році вони публікують програму діяльності «свідомих Українців», де висловлюються за єдність української нації, розвиток української мови та необхідність боронити права української нації.[3] Борис Грінченко Першою українською політичною організацією, що стояла на засадах самостійності України, було «Братство тарасівців» (1891–1898), таємна організація утворена в Полтаві. Його заснував невеликий гурт українських студентів — Віталій Боровик, Борис Грінченко, Іван Липа, Микола Міхновський,Володимир Шемет. Свої погляди тарасівці виклали в пол

Протягом першої половини XIX ст. на західноукраїнських землях розгортався український національний рух. Умови, в яких відбувалося українське націотворення на західноукраїнських землях, були набагато складнішими, ніж на Наддніпрянщині, де зростанню національної свідомості сприяла пам’ять про Гетьманську державу. Революція 1848 року дала представникам освіченого західноукраїнського суспільства, поштовх і нагоду до формального самовизначення своєї нації як окремої та до заснування національних установ. 19 квітня 1848 р. група представників греко-католицького духовенства від імені всіх українців Галичини звернулася до імператора з петицією, у якій, зокрема, зазначалося, що українці-автохтони в Галичині мали колись державну самостійність, що вони цінують свою націю і хочуть її зберегти[9]. 2 травня 1848 р. у Львові було засновано Головну Руську Раду — першу українську політичну організацію, котра виступала у ролі представника інтересів українців Галичини. 15 травня 1848 року накладом 4000 примірників вийшло перше число газети «Зоря Галицка» — першого національного часопису українською народною мовою в Україні. У першому числі газети надруковано відозву до українського народу, у якій проголошено єдність з усім українським народом, а також висловлена вимога по розвитку української мови[11]. У 90-х роках XIX ст. національний рух на західноукраїнських землях вступив у політичну стадію розвитку. Російський історик Олег Неменський називає 25 листопада 1890 року датою його «першої публічної презентації» . В цей день у Галицькому сеймі депутати Юліан Романчук (представник «Руського клубу», в який входило 16 депутатів сейму) і Анатоль Вахнянин заявили з трибуни сейму, що «православно-уніатське населення Галицької Русі, яке називає себе русинами, насправді не має нічого спільного з російським народом», а є українцями. Неменський називає цю подію початком «Нової ери» в політичному житті Галичини. У 1895 році в сеймі вже була представлена ​​не русинська делегація, а українська[12]. В цей час національна ідея виходить за межі інтелігентського середовища і проникає в широкі маси, що створює умови для формування політичного руху з національним забарвленням. Першою такою партією стала заснована 1890 р. Русько-українська радикальна партія (РУРП) на чолі з Іваном Франком та М. Павликом. У своїй діяльності вони прагнули поєднати соціалізм з захистом національних інтересів українців Галичини, при цьому висуваючи постулат політичної самостійності України. Пізніше були утворені і інші партії: Українська національно-демократична партія — УНДП (1899 p.), що стала найвпливовіша посеред українських партій, Українська соціал-демократична партія — УСДП (1899 р.) і Католицький русько-народний союз (1896 р), перетворений у 1911 р. на Християнсько-суспільну партію[9].