89 Українська революція доби Директорії. Друга унр (1918–1921 рр.)

Прихід Директорії до влади у грудні 1918р. започаткував нову добу в розвитку національно – демократичної революції – добу Директорії УНР.

Директорія була урядом соціального спрямування. Прийшовши до влади, вона розгорнула активну державотворчу діяльність. Була, зокрема, відновлена назва держави УНР, визначені органи влади: вища влада належала Директорії, законодавча – Трудовому конгресу, виконавча – Раді народних міністрів, а на місцях – трудовим радам селян. Також було ухвалено новий земельний закон про передачу поміщицької землі селянам без викупу, 22 січня 1919р. проголошено Злуку УНР із ЗУНР. Землевласники і підприємці позбавилися політичних, а саме, виборчих прав.

З 21 по 29 січня 1919р. працював Трудовий конгрес, який: схвалив Акт Злуки, висловився за демократичний лад в Україні, визнав за Директорією право призначати членів Ради народних міністрів, видавати закони, які мали затверджуватися Трудовим конгресом, доручив Директорії оборону України.

14. лютого 1919р., після приходу до влади, Директорія під тиском більшовицьких військ залишила Київ, перебравшись до Вінниці, а згодом – на територію ЗУНР, до Тернополя.

90 Українська революція доби Центральної ради.

Центральна Рада — спершу загальноукраїнський центр, що об'єднував політичні, громадські, культурні і професійні організації; згодом, після Всеукраїнського Національного Конгресу — революційний парламент України, який керував українським національним рухом. Період дії: 4 (17) березня 1917 — 28 квітня 1918.

голова — М. Грушевський, заступники — С. Єфремов і В. Винниченко.

Для ведення поточної праці УЦР обрала виконавчий комітет УЦР (офіційна назва Комітет Центральної Ради), який згодом перейменовано на Малу Раду. Всі важливі справи наперед вирішувалися на засіданнях Малої Ради, а пізніше оформлені проекти затверджував пленум УЦР.

Програма ЦР:1) Прагнення досягнення автономії 2) Створ. воєн. формувань з укр.-ів(1 та 2 полки ім.Б. Хмель. та П.Полуботка)

3)Українізація шкіл 4)Видання укр. підруч-ів

91 Українське питання напередодні та на початку Другої світової війни. Перший етап німецько-радянської війни на території України (друга половина 1941 – перша половина 1942 рр.)

П.лануючи війну проти Польщі, німці докладали всіх зусиль для того, щоб вона "була викликана не з боку Німеччини", а українським повстанням в Галичині й на Волині. Одночасно німці погрожували "взяти під свою опіку" західних українців, якщо Москва піде на угоду з Британією. 1 вересня 1939 році прийнято вважати початком Другої світової війни. Документ, який уможливив напад гітлерівської Німеччини на Польщу - прийнятий в останні дні серпня пакт Молотова-РІббентропа. А одна з причин появи цього пакту - німецько-радянські інтриги щодо державності українських земель. ------------- Українське питання напередодні Другої світової війни було ще більш заплутаним, ніж у 1914 році. Його вирішення впливало на долю щонайменше чотирьох держав, до складу яких входили українські етнічні землі у міжвоєнний період. З приходом у 1933 р. до влади в Німеччині націонал-соціалістичної партії, лідери якої відкрито декларували необхідність геополітичних змін у Європі, "українська проблема" набула нового звучання в устах європейських дипломатів, політиків і журналістів. Стороною, яка відразу включила "українське питання" до порядку денного, була Німеччина. Нацистська партія Німеччини, яка прийшла до влади в країні 1933 року, бачила Україну складовою "життєвого простору на Сході".Основним способом досягнення мети Німеччина обрала дестабілізацію внутрішньої ситуації у країнах, що мали бути підкорені в майбутньому. Першочерговою ціллю стала Польща, яка опинялася в ситуації "між молотом і ковадлом" — підтримка Німеччиною українського руху загрожувала втратою Західної України, а ідея співпрацювати з СРСР була неприйнятною. Німці використали цей момент: на зустрічі Гітлера з послом Польщі у Берліні Висоцьким польській делегації прозоро натякнули, що Німеччина не буде заперечувати, якщо за участь у майбутній війні проти СРСР Польща отримає змогу розширити кордони до Дніпра та Чорного моря або очолить федерацію із квазі-держав, утворених на окраїнах колишнього Радянського Союзу. Безпосередні переговори про можливу участь Польщі в майбутній війні проти більшовицької Росії розпочалися у Берліні в листопаді 1933 році. Посланець Варшави Ю.Ліпський цілковито погодився із думками, висловленими Гітлером, його підтримав міністр закордонних справ Польщі Ю.Бек — відвертий прихильник польсько-німецької співпраці. Тож не дивно, що Берлін із Варшавою знайшли повне порозуміння, яке вилилося у підписання 26 січня 1934 року польсько-німецького договору про ненапад, фактично спрямованого проти СРСР. "Українське питання" втратило на якийсь час актуальність, оскільки Німеччина після угоди сконцентрувалася на вибудовуванні відносин із країнами Західної Європи, а Польща уникала різких кроків через власну геополітичну вразливість. Знову "українська проблема" потрапила до "порядку денного" німецької політики під час "Чехословацької кризи", коли українське Закарпаття [входило до складу міжвоєнної Чехословаччини - ІП], скориставшись фактичним розвалом ЧСР, оголосило – за негласної підтримки Німеччини — про бажання автономії. З іншого боку, поява потенційного зародку української державності лякала Угорщину, СРСР, Польщу та Румунію, які заявили протест. На фоні автономізації Закарпаття починається зближення Угорщини та Польщі. Остання цілковито підтримала плани М. Горті приєднати Закарпаття до Угорщини, а також все наполегливіше вимагала ліквідувати українську автономію в ЧСР. Під час переговорів з німецькою делегацією міністр закордонних справ Польщі відверто зізнався: у Варшаві бояться, аби Німеччина не використала "українську карту" за зразком "Судетської проблеми" і не розколола Польщу.

Напередодні Другої світової війни українські землі входили до складу чотирьох держав: СРСР, Польщі, Угорщини та Румунії. Тому "українське питання" було одним з найважливіших у передвоєнній міжнародній політиці. Драматизм ситуації полягав у тому, що багатомільйонна європейська нація стала об'єктом безсоромного торгу на "дипломатичному ринку". Ініціатором гендлю виявилася нацистська Німеччина, яка, потребуючи спільників для реалізації своїх експансіоністських задумів, вирішила здобути їх коштом українських земель. Першою жертвою стала Карпатська Україна, яку зухвало було віддано на розтерзання Угорщині. Ще вдалішими мали стати наступні "торги", адже значною мірою за рахунок Західної України А. Гітлер планував окупувати Польщу, унеможливити формування антинацистської коаліції, про яку в той час домовлялися Англія, Франція і СРСР, перетворити СРСР на свого тимчасового союзника; створити стратегічний плацдарм для нападу на той самий СРСР. Як з'ясувалося, розрахунки фюрера справдилися. Вже 23 серпня 1939 р. між Німеччиною і Радянським Союзом було підписано договір про ненапад — "пакт Ріббентропа — Молотова" терміном на 10 років та таємний протокол до нього, за яким Європа фактично була розділена на сфери впливу між тоталітарними режимами — нацистським і комуністичним. Зокрема, передбачався поділ Польщі, згідно з яким до СРСР мали відійти західноукраїнські та західнобілоруські землі. Тривалий час комуністи виправдовували альянс із нацистами необхідністю відвести воєнну загрозу від своєї країни. Насправді, радянське керівництво на чолі з Й. Сталіним прагнуло спрямувати німецьку агресію на Захід, насамперед проти Англії та Франції, щоб дочекатися, коли "капіталісти перегризуться між собою", а тоді запровадити в Європі радянські порядки. Однак усе сталося "з точністю до навпаки": в результаті відмови Радянського Союзу від дальших переговорів з Англією та Францією про формування антинацистської коаліції (щоправда, вина за зрив переговорів лежить і на згаданих державах, оскільки вони постійно зволікали з підписанням договору) та у зв'язку з наступним перетворенням Польщі на стратегічний плацдарм нападу Німеччини на СРСР початок німецько-радянської війни став значно ближчим.

Безпосереднім наслідком німецько-радянських домовленостей була збройна агресія 1 вересня 1939р. Німеччини проти Польщі, яку підтримали її союзники: Англія і Франція. Так вибухнула Друга світова війна, найжорстокіша в історії людства. 17 вересня під приводом захисту "єдинокровних братів" у війну вступив СРСР, чого Польща явно не очікувала. В результаті вже 27 вересня Варшава капітулювала. У Бресті, Гродно, Пінську, Перемишлі та інших містах відбулися спільні паради союзних військ — радянських і німецьких. Отже, Радянський Союз не тільки сприяв розв'язуванню Другої світової війни, а й на її початковому етапі став фактичним союзником нацистської Німеччини. Тісне радянсько-німецьке зближення на основі тоталітарної сутності двох режимів, зневаги до прав людини та міжнародного права засвідчили укладений 28 вересня 1939 р. новий договір про дружбу і кордон та секретні протоколи до нього, які уточнювали розмежувальну лінію між СРСР і Німеччиною— т.зв. лінію Керзона і формально підтверджували включення західноукраїнських та західнобілоруських земель до складу СРСР. Протягом півстоліття Радянський Союз заперечував сам факт укладання таємних договорів з Німеччиною, прагнучи уникнути відповідальності за співучасть у розв'язанні Другої світової війни. Радянсько-німецькі домовленості створили також сприятливі умови для вирішення проблеми Північної Буковини та Бессарабії. Тому 28 червня 1940 р. Радянський Союз, погрожуючи Румунії війною, змусив її відмовитися від цих споконвічних українських територій, населених переважно українцями. За ухвалою Верховної Ради СРСР від 2 серпня 1940 р. Північна Буковина та Бессарабія увійшли до складу Радянської України.

На приєднаних землях було ліквідовано старий адміністративний поділ і утворено Волинську, Дрогобицьку, Ровенську, Львівську, Тернопільську, Станіславську, Чернівецьку та Акерманську області. За межами УРСР залишалися Закарпаття, окуповане Угорщиною, та т.зв. Закерзоння — Холмщина, лівобережне Надсяння, Лемківщина і Підляшшя, яке входило до Генерального губернаторства, створеного німцями з частини окупованої території Польщі. Найсерйознішим випробуванням для населення ново приєднаних територій була радянізація — запровадження нових радянських порядків. Заходи радянізації включали конфіскацію поміщицьких земель та частковий розподіл їх між безземельними та малоземельними селянами, націоналізацію промисловості, торгівлі й банків і 8-годинний робочий день, розвиток медичного обслуговування, обмеження безробіття тощо. До соціально-економічних змін додалися культурно-освітні: запровадження української мови, збільшення кількості українських шкіл та ВНЗ, преси, завезення великої кількості книг українською мовою тощо. Підпорядкувавши місцеве життя, радянська адміністрація, щоб запобігти поширенню національно-визвольних ідей із Західної України на УРСР, взялася за нещадну руйнацію тут культурно-освітніх, громадсько-політичних, економічних осередків та традицій. У результаті припинили існування політичні партії, за винятком більшовицької, усі інші інституції неполітичного характеру, було ліквідовано вільну пресу. Всеохопною стала політична цензура. У всіх школах запроваджувалося обов'язкове вивчення російської мови. Почалися гоніння на греко-католицьку церкву. Запанувала сувора уніфікація думки. Важким в умовах комуністичного режиму залишалося й становище населення східних областей України. Незважаючи на те, що на кінець 1930-х років масовий огульний терор припинився, його жахливі наслідки, передусім морально-психологічні, й далі справляли згубний вплив на суспільство. На підприємствах відчувалася гостра нестача спеціалістів і керівників промисловості. Залякана технічна інтелігенція боялася брати на себе відповідальність. Труднощі в економіці режим намагався усунути притаманними йому наказними методами. Так, за найменше порушення — прогул, запізнення чи випуск неякісної продукції працівника звільняли з роботи, а нерідко й позбавляли волі. Па початок 1940-х років остаточно виявилося призначення щойно збудованої "матеріально-технічної бази соціалізму" як, по суті, потужного воєнно-промислового комплексу. Українська промисловість була його наріжним каменем. У 1940 р. Україна видобувала 50,5 % загальносоюзного обсягу видобутку вугілля, виробляла 64,7 % чавуну, 48,8 сталі, 67,6 залізної руди, 25,7 % електроенергії, тощо. У тому самому році українські колгоспи дали понад 20 % загальносоюзного виробництва товарного хліба, 73 цукру, 20 % м'яса та ін. Однак, незважаючи на форсовані темпи індустріалізації та досягнення у деяких галузях важкої промисловості, їхні результати значною мірою були знівельовані авантюрною політикою комуністичного режиму на чолі з Й.Сталіним. Особливо це виявилося з початком німецько-радянської війни.

92 Термін "дисиденти" був занесений із Заходу і вживався для позначення інакодумців, які в тій чи іншій формі відкрито висловлювали погляди, що не збігалися з офіційною політикою. Дисидентський рух в Україні зародився у сер. 1950-х років як протест проти бездержавності, панування партійно-державної бюрократії, утисків національно-культурного життя, посилення русифікації.

Загалом в українському дисидентському русі, на думку його дослідника Ю. Зайцева, можна виокремити чотири основні напрями: самостійницький, національно-культурницький, правозахисник, релігійний. Найрадикальнішим, а тому й найбільш переслідуваним, був самостійницький напрям. Його прихильники виступали за державну незалежність України, яку планували здобути мирними засобами. Яскравими представниками цього напряму були правник Л. Лук'яненко, історик В. Мороз, журналіст В. Чорновіл, вчителька О. Мешко, мистецтвознавець В. Горинь, психолог М. Горинь, поет В. Стус та ін.

Національно-культурницький Напрям, представлений насамперед такими шістдесятийками, як літературні критики І. Дзюба та І. Світлим ний, літературознавець М. Коцюбинська, мовознавець 3. Франко та ін., базувався на необхідності духовного і культурного відродження українського народу, передусім його національної самобутності, історії, традицій, мови. Поборники національно-культурних прав протестували проти цілеспрямованої русифікаторської політики, нищення пам'яток історії та культури, незаконних арештів, утисків національної інтелігенції тощо.

На захист невід'ємних прав людини, за дотримання конституції і законів, примат особи перед державою виступали представники право захисного напряму. Серед них виділялися генерал П. Григоренко, інженер М. Маринович, математик Л. Плющ, психіатр С. Глузман та ін.

Окремий різновид дисидентського руху становив релігійний напрям, що обстоював права віруючих, легалізацію Української греко-католицької та Української автокефальної православної церков, протестантських віросповідань та течій, повернення відібраних державою храмів та відбудову зруйнованих тощо. Серед чільних діячів цієї течії були священики В. Романюк, Й. Терля, пастор Г. Вінс та ін.

Однією з найпоширеніших форм спротиву комуністичному тоталітаризмові став т.зв. самвидав. Однією з перших "самвидавних" публікацій, яка фактично започаткувала український дисидентський рух, був "Відкритий лист до ООН", що його передали 1955 р. українські політичні в'язні мордовських таборів. З часом кількість такого роду видань зростає. Шляхом самвидаву розповсюджувалися такі знамениті твори, як "Інтернаціоналізм чи русифікація?" І. Дзюби, "Лихо з розуму" та "Правосуддя чи рецидиви терору?" В. Чорновола, "Репортаж із заповідника ім. Бери" та "Серед снігів" В. Мо-роза, патріотичні поезії Л. Костенко та В. Симоненка тощо. Велика частина самвидаву різними шляхами потрапляла на Захід, де ставала поштовхом до організації міжнародних кампаній на підтримку вимог українських дисидентів.

Важливою формою боротьби проти посилення репресій були демонстрації протесту. Дисиденти надсилали петиції та листи протесту проти репресій у вищі партійні та державні інстанції, створювали громадські комітети на захист заарештованих тощо. У вересні 1965 р. під час прем'єри фільму С. Параджанова "Тіні забутих предків" у кінотеатрі "Україна" в Києві В. Стус, І. Дзюба та В. Чорновіл закликали присутніх на знак протесту проти масових арештів української інтелігенції підвестися з місць. Це був перший громадський протест проти політичних арештів у СРСР після смерті Сталіна.

Іноді акції протесту набували крайніх форм. Так, у 1968 та 1969 рр. у Києві вчинили акти самоспалення колишні вояки УПА В. Макух з Дніпропетровська та М. Бориславський з Бердянська. 21 січня 1978 р., напередодні річниці проголошення незалежності УНР та Акта з луки українських земель, на могилі Т. Шевченка у Каневі здійснив акт самоспалення інженер О. Гірник з Калуша. У розкиданих на Чернечій Горі листівках він писав, що в такий спосіб протестує проти політики ліквідації української нації шляхом нищення української мови та українського національного духу.

Нерідко українські дисиденти вдавалися до зречення радянського громадянства, подавали заяви на виїзд за кордон. Проте лише окремі з них прорвалися через "залізну завісу". Більшість за такі дії опинялася в таборах і в'язницях.

Своєрідними протестними акціями ставали відзначення урочий, присвячених життю та творчості Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, де читали вірші, співали пісень, обговорювали наболілі проблеми. Практикувалися також вивішування синьо-жовтих прапорів на честь важливих подій української історії.

У сер. 1970-х років дисидентський рух дістав нового імпульсу. Він був пов'язаний з підписанням Радянським Союзом Гельсінської угоди 1975 р., яка передбачала, крім іншого, зобов'язання країн-підписантів щодо дотримання основних прав людини. Це дало дисидентам підстави взяти на себе функції громадського контролю за тим, як радянське керівництво виконуватиме взяті на себе обов'язки.. 9 листопада 1976 р. в Україні постала Українська гельсінська група (УГГ). Серед її засновників були: письменник О. Бердник, генерал П. Григоренко, правники І. Кандиба і Л. Лук'яненко, громадська діячка О. Мешко, історик М. Матусевич, інженер М. Маринович, мікробіолог Н. Строката-Караванська, учитель О. Тихий. Очолив українських борців за права людини відомий письменник і філософ М. Руденко.

У боротьбі проти дисидентського руху комуністична влада використовувала весь попередній арсенал моральних і фізичних розправ. Передусім, звичайно, вона вдавалася до таких випробуваних методів, як тюремне ув'язнення, відправлення до концтаборів, на заслання тощо. На поч. 80-х років, за даними Секретаріату Міжнародної амністії, кількість політв'язнів становила від 600 до 700 осіб, серед яких у різний час українців нараховувалося від 25 до 75 %. На собі відчули тюремне ув'язнення Л. Лук'яненко, В. Чорновіл, М. Горбаль, М. Плахотнюк, В. Січко, В. Овсієнко та ін. На жаль, були й такі, що повернулися з неволі у рідні краї лишень у домовинах, — В. Стус, О. Тихий, Ю. Литвин, В. Марченко.

Ще грізнішим від тюрем видом покарань були т.зв. психушки — спеціальні псих лікарні, будинки для божевільних із жорстоким режимом, що не поступа вся тюремному. Там режим ізолював най не безпечніших для себе вільнодумців, особливо тих, кому не вдавалося приписати ні антирадянщини, ні аморальїцини. Щоб деморалізувати дисидента, його влаштовували у середовище вбивць та ґвалтівників, які у "психушках" рятувалися від заслуженого покарання, параноїків, нерідко під наглядом "санітара" з карних злочинців. Застосовувалися препарати для пригнічення волі, психіки, інтелекту, пам'яті, емоцій. Серед жертв такого мордування були П. Гри-горенко, А. Луииніс, Л. Плющ, В. Рубан та ін.

Активно використовували й адміністративні переслідування, зокрема звільнення з роботи, виключення з партії, комсомолу, творчих спілок, навчальних закладів, заборона публікацій тощо. Переслідування поширювалися також на батьків дисидентів, дітей, близьких родичів, друзів.

Не цуралася комуністична влада влаштовувати проти дисидентів провокації. їм підкидали антирадянську літературу, зброю, наркотики, інспірували зґвалтування, побиття і т. ін. Після кількаразового побиття у грудні 1963 р. помер 28-річний Геніальний т поет В. Симоненко. Наприкінці листопада 1970 р. після усних погроз за нез'ясованих обставин на Київщині по-звірячому було вбито 41-річну талановиту художницю А. Горську. У травні 1979 р. сталося загадкове вбивство під Львовом популярного 30-річного композитора В. Івасюка, автора широковідомої пісні "Червона рута".

Переслідуючи українську історію, культуру, мову, національну еліту, комуністичний режим прагнув остаточно перетворити Україну на денаціоналізовану російську провінцію. Але на захист української самобутності піднялося хоч і нечисленне, та самовіддане нове покоління борців. Зорганізувавши український дисидентський рух, воно засвідчило, що з розгромом ОУН і УПА традиції руху опору в Україні не припинилися, що ідея Української самостійної соборної держави — невмируща.