65. Кріпосницька система в Україні

Розвиток елементів капіталізму в промисловості, землеробстві, занепад поміщицького та селянського господарства, посилення кріпосницької експлуатації, пожвавлення визвольної боротьби народних мас, відставання економіки країни від передових західноєвропейських держав тощо дедалі гостріше ставили питання про недоцільність збереження кріпосного права навіть в інтересах панівного класу – дворянства.Після придушення повстання декабристів уряд встановив у країні режим небувало жорстокої військово-поліцейської диктатури, безжалісно розправляючись навіть із незначними проявами антифеодального протесту.Проте саме в 30-х роках 19ст. криза феодально-кріпосницької системи в Росії стала досягати небувалих розмірів. У цей період почався промисловий переворот, але кріпосницький лад усіляко гальмував розвиток промисловості, необхідного їй внутрішнього ринку, а також ринку вільної робочої сили.Невдоволення зростаючим соціальним гнітом охоплювало дедалі ширші маси селянства. Посилився його опір поміщикам, антифеодальний рух (у 1826р. відбулися заворушення селян на Уманщині, в 1831,1833 – на Київщині, 1834 – На Харківщині, 1844 – на Катеринославщині, в 1847 – на Поділлі…). Особливо широкого розмаху набув антифеодальний рух селян після революції 1848р. та поразки Росії в Кримській війні. У країні виникла революційна ситуація.ицька система в Україні.

66. Нацистський окупаційний режим. Гітлерівська політика державного терору.

Плануючи війну проти СРСР, А. Гітлер під час наради вищого генералітету підкреслював, що «війна буде різко відрізнятися від війни на Заході. На Сході жорстокість є благом для майбутнього». Відповідно до такої тези керманичі Третього Рейху поряд із військовими діями планували тотальний фізичний, духовний та адміністративний терор проти цивільного населення та військовополонених. Акцент робили на позасудове насилля, яке мало супроводжуватися придушенням будь-якої опозиційної діяльності, каральними операціями проти всіх незгодних та їм співчуваючих. Останні мали доповнювати ідеологічний і поліцейський терор на окупованих вермахтом територіях.Нацистські місця примусового утримання Важливим елементом людиноненависницького режиму стала охоронна поліція, яка контролювала в’язниці і табори. Остання разом з «айзатцкомандами» проводила фільтрацію радянських військовополонених, сепарувала «політично неблагонадійних і ворожі елементи», євреїв, циган, а також виконувала суто каральні функції. Нацисти зуміли поставити собі на службу також українську допоміжну поліцію, яка в ряді випадків залучалася до каральних операцій на території України та Білорусії. Нацисти, маніпулюючи свідомістю людей, використовуючи напруження у взаєминах між різними національними групами населення регіону, втягували їх у політику терору та геноциду. І українці, і поляки, і євреї у той чи інший спосіб були причетні до масових вбивств не лише одноплемінників, але й братів по крові та вірі. І все ж ініціаторами та головними організаторами масового терору на окупованих землях були нацисти.Війна Німеччини проти Радянського Союзу супроводжувалася масовим терором і геноцидом проти мирного населення, колосальним спустошенням, руйнуванням і пограбуванням матеріальних цінностей. Гітлер та його соратники висунули расистську теорію про вищість «арійської раси» (до якої належали німці та інші нордичні германські народи) над усіма іншими етносами та націями. Наступним етапом після завоювання нових територій на сході (т.зв. життєвого простору) мало стати їх «звільнення» від «зайвої» маси населення і подальша колонізація німцями. Настанови фюрера були деталізовані у численних документах вищих цивільних і військових чинників, різних установ. Особливе місце серед них посідає генеральний план «Ост» (перший варіант якого був розроблений у січні 1940 р.). В цьому плані викладені основні засади і напрями «східної політики» нацистів. Відповідно до нього передбачалося переселити і знищити 31 млн мешканців західної частини СРСР і Польщі, серед них – 65% українців, 75% білорусів, 80-85% поляків. Замість передбачалося поселити німецьке населення.

67. Рух Опору в Україні в роки Другої світової війни Після нападу фашистської Німеччини на Радянський Союз величезні території були окуповані. Загарбникам уже в 1941 році відійшла територія України з населенням понад 40 млн. осіб. Гітлерівці рвалися до Москви, намагаючись водночас закріпитися на завойованих землях. Проте війна набула затяжного характеру. У взаєминах з новою німецькою владою перед українським населенням постала дилема: підкоритися окупації або чинити опір. Населення більшості окупованих нацистами країн Європи вирішило підкоритися загарбникам. Однак становище українців на початку Другої світової війни було особливим і зумовили його такі фактори: • у спогадах старшого покоління німецька влада в Україні 1918 року супроводжувалася масовим пограбуванням, але меншими репресіями, ніж у сталінські роки; • здавалося, що праця в умовах німецького порядку була цікавішою й давала можливість жити краще, ніж у радянські часи. До того ж праця на німців була єдиним шансом вижити на окупованій території; • стрімкий наступ німецької армії переконував у непереможності вермахту, тому чинити опір німцям здавалося марним; • сталінський режим приніс стільки страждань і горя населенню України, що значна його частина не хотіла підтримувати радянську владу в будь-якій формі; • на настроях українців, безумовно, відбилася відсутність власної держави, що певною мірою визначало їхню пасивність. Тотальний німецький терор на теренах України принципово змінив суспільний настрій. За словами відомого українського історика М. Коваля, там, де німців 1941 року зустріли з хлібом та сіллю, у 1942 році вже ставили міни. Особливістю українського руху Опору стала наявність двох напрямків боротьби. У цей час в Україні діяли: • прибічники Радянського Союзу, які боролися проти вермахту; • українські націоналісти, що намагалися воювати на два фронти — як проти нацистів, так і проти радянської влади. У лісистій північній частині України були сприятливі умови для партизанського руху, який на Волині й Поліссі набув організованого характеру 1942 року, коли був створений Український штаб партизанського руху, який очолив Тимофій Строкач. У Русі Опору брали участь партійні й безпартійні, дорослі й діти. Радянський рух Опору Директива радянського уряду від 29 червня 1941 року закликала до всенародного руху Опору нацистам, створення партизанських загонів та підпільної діяльності. 7 липня 1941 року у зверненні Президії Верховної Ради УРСР, РНК УРСР і ЦК КП(б)У «До українського народу» підкреслювалося, що треба відродити «славні традиції українських партизанів, які нещадно знищували в роки громадянської війни німецьких окупантів. «На зайнятій ворогом території, — говорилося в цьому документі, — створюйте кінні й піші партизанські загони, диверсійні групи для боротьби з частинами ворожої армії, висаджуйте в повітря в тилу ворога мости, дороги, знищуйте телеграфний і телефонний зв'язок, підпалюйте ліси й склади, громіть обози противника. Створюйте ворогові та його посібникам нестерпні умови, нещадно переслідуйте і знищуйте їх, усіма способами зривайте всі заходи ворога». Основне ядро партизанського руху повинні були скласти комуністи, комсомольці та ветерани громадянської війни. Від самого початку організація радянського руху Опору зазнавала чималих труднощів: • у роки сталінських репресій загинув командувач Київського військового округу (КВО) Й. Якір, який добре розумівся у справах ведення лісової війни. За його часів на тодішніх кордонах УРСР на випадок війни були підготовлені партизанські бази й спеціалісти партизанської війни. Після страти командувача репресовано всі кадри, яких готували до боротьби у ворожому тилу, а партизанські бази знищено; • у ворожому тилу опинилися десятки тисяч військовослужбовців радянської армії, частина з яких намагалася прорватися до своїх. Комусь це вдавалося. Проте часто, розбившись на невеличкі групи, вояки намагалися прорватися самостійно, але до мети не доходили: гинули в сутичках чи потрапляли в полон до німців. Перед початком війни тактика партизанського опору навіть не була розроблена. Бійців і командирів пе