80 Соціально-економічне становище західноукраїнських земель у “довгому” хіх ст.

Наприкінці XVIII ст., у результаті трьох поділів Польщі (1772,1793, 1795) між Австрією, Прусією та Росією західноукраїнські землі на довгі роки були відірвані від більшої частини України, знаходячись у складі Австрійської імперії. У 40-ві роки XIX ст. населення Східної Галичини (сучасні Львівська, Тернопільська та Івано-Франківська області) досягло майже 5 млн чол. Серед них — 2,3 млн українців, близько 2,1 млн поляків, 130 тис. німців, тобто характерною особливістю цього краю стала багатонаціональність. Якщо порівняти становище Західної і Східної України у XIX ст.,то слід відзначити, що економічний рівень розвитку був вищий на тих землях, які ввійшли до складу Росії. Тут же, у порівнянні із Заходом, був дещо вищий рівень життя населення. Але в політичному відношенні українці, що знаходились під владою Австрії, були в кращому становищі. На відмінну від російських властей, які протягом всього XIX століття намагались витравити із свідомості українців національні почуття і русифікувати, не визнавали їх за народ із своєю мовою і культурою, правителі Австрії розуміли, що це їм не під силу. Тому, хоч українці на підвладній Австрії території зазнавали утисків, але мали українські школи, літературу, їм дозволялось використовувати національну символіку. У першій половині XIX ст. в Західній Україні, як і у всій Австрійській монархії, посилився розклад феодально-кріпосницької системи господарювання. Слід підкреслити, що ці землі були найвідсталішими в економічному і культурному відношенні в порівнянні з іншими провінціями великої імперії Габсбургів. Так, промисловість Галичини складала менше 5 % від загальної кількості і залишалася на мануфактурній стадії. Переважало винокуріння, пивоваріння, цукрова, лісова, добувна галузі, а також виробництво сукна. Відсутність необхідної кількості робочої сили (із-за кріпосного стану селян) стримувала і без того повільний промисловий розвиток. Більшість землі знаходилась у власності поміщиків, а основна маса населення — селяни — виконували панщину та інші повинності. Життя галицького та буковинського селянства проходило в злиднях. Тому цілком закономірно, що частішають прояви різних форм класової боротьби — скарги, втечі, підпали, але найбільш масовою формою протесту була відмова виконувати різні повинності. Все більше доведених до відчаю селян стають на шлях збройної боротьби. Найбільшим виступом у Східній Галичині вважається заворушення у 1838 році на Чортківщині. Героїчної сторінкою в історії селян Буковини стало у 1843 році постання під керівництвом Лук’яна Кобилиці. На Закарпатті протягом першої половини XIX ст. відбулося 15 селянських виступів. Свого найвищого піднесення селянський рух набув напередодні революції 1848 року. У 1848 році в ряді країн Європи спалахнули буржуазні революції, які охопили і Австрійську імперію. Під тиском селянських вимог, які підтримала інтелігенція, австрійський цісар Фердінанд вимушений був видати маніфест, згідно з яким аграрна реформа на українських землях починалася раніше, ніж в інших провінціях. Селяни одержали особисту свободу, ліквідувалась панщина. Але разом з тим, відтепер позбавлялись права користування лісами, пасовищами та іншими необхідними для ведення господарства угіддями. Крім того, селяни повинні були сплатити поміщикам великий викуп, як винагороду за своє звільнення. Та в цілому реформа, безумовно, мала прогресивне значення. Зробивши селян власниками землі, вона розбудила в них нові почуття і потяг до політики, науки і культури. Це знайшло свій вияв під час виборів до рейхстагу — нижньої палати австрійського парламенту. На той час значна частина селян ще не позбулась монархічних ілюзій і багато з них взагалі не взяли участі у цій кампанії. Та все їж із 100 виділених у рейхстазі місць для депуталв Галичини 25 зайняли українці. На щось подібне не могли сподіватись українці східних районів, тому що в Російській імперії ще залишалось кріпацтво, а парламенту не було взагалі. Значні досягнення отримали українці, що проживали на території Австрійської монархії, в культурній та політичній сферах. При Львівському університеті було утворено кафедру укр

Наростання селянського руху, незадоволення австрійської буржуазії, національне пробудження поневолених народів і погіршення міжнародного становища Австрії змусили уряд наприкінці 50-х років розпочати розробку нової конституції. У 1851 р. імператор Франц Йосиф скасував так і не прийняту конституцію 1849 р. і встановив по суті абсолютистський режим, запровадив цензуру, заборонив гро мадські організації. На основі нової конституції 1861 р. були створені Галицький і Буковинський крайові сейми, які мали опікуватися суто місцевими справами й представляти Галичину і Буковину в Держав ній раді Австрійської імперії. У 1861 р. у Галичині на цей сейм українці направили 49 послів із загальної кількості 150, у 1877 р. їх було лише 14. Причиною цього були нові виборчі правила, згідно з якими перевагу дістали великі землевласники, себто поляки, а серед українців переважали селяни. Ще гіршою була ситуація у віденському парламенті. Поволі вся місцева адміністрація, суд, самоврядування опинилися в руках поляків. Урядовою мовою замість німецької стала польська. Львівський університет був спольщений; школи перейшли під керівництво Польської крайової шкільної ради. Лише кілька середніх та фахових шкіл залишались українськими. На Буковині ав тономні інституції перебували в руках румунів та німців, а українці довгий час не могли добитися навіть визнання української мови як урядової. Незважаючи на це австрійська конституція прищеплювала галичанам та буковинцям звичку розв’язувати конфлікти мирним шляхом. Боротьба за власні права перемістилась у сферу парламентаризму. На західноукраїнських землях рух народних мас за розвиток української культури, освіти, рідної мови очолили народовці. Народовство виникло наприкінці 1861 - на початку 1862 р. і мало багато спільного з українофільством на основних українських землях. Наро довці мали значну підтримку з боку національно-визвольного руху Наддніпрянської України. Центральним представницьким органом народовців було обрано в 1855 р. Народну раду, головними завданнями якої стали розвиток народності, прогрес, лібералізм, демократія, федералізм. Народна рада вважала себе спадкоємницею Головної руської ради, яка була заснована у Львові в 1848 р. і проголосила єдність усього українського народу. Українські посли в австрійсько му парламенті висунули вимогу відокремити українські землі, що перебували в межах австрійської держави, утворивши коронний край під управлінням намісника, а також приєднати до Галичини Букови ну й Закарпаття. Народовці пропагували твори класиків нової української літератури, національні ідеї, створюючи різні товариства, установи, гуртки, культурно-освітні заклади. У Львові 8 грудня 1868 р. зусиллями народовців було засновано українське громадське товариство “Про світа”, що мало на меті поширення освіти та пробудження національної свідомості. Першим головою “Просвіти” був А. Вахнянин. Товариство видавало твори українських письменників, створило пресовий орган народовців “Діло”. Осередки “Просвіти” існували на українських землях з кінця 60-х років XIX ст. до 1940 p., а в діаспорі вони збереглися й донині. З ініціативи народовців у 1864 р. було засновано перший профе сійний театр у Львові. Непересічне значення для української мови й літератури мало створення в 1873 р. у Львові з ініціативи О. Кониського і М. Драгоманова Товариства ім. Т. Шевченка, яке в 1892 р. було перетворене на Наукове товариство ім. Т. Шевченка (НТШ). Це була перша і єдина за період 1892-1918 pp. новітня Академія українського народу. У товаристві діяло три секції: історико-філософська, філологічна і математично-природничо-лікарська, до складу яких входили археологічна, бібліографічна, етнографічна, правова і статистична комісії. З товариством співпрацювали М. Грушевський (голова з 1897 р. до 1913 p.), І. Франко, В. Гнатюк, Ф. Вовк, І. Горбачевський. За час діяльності НТШ видало 1100 наукових та літературних творів. У другій половині 60-х років XIX ст. у соціально-політичному житті західноукраїнських земель сформувався інший напрямок - москвофільство. Основною передумовою появи москвофільства була зневіра частини нас