87 Українська Держава Павла Скоропадського.

Гетьманщина як держава сформувалася у ході Визвольної війни українського народу. У 1648 році козацький сотник Богдан Хмельницький підняв повстання на руських (українських) землях у Речі Посполитій. Одержавши над коронним військом ряд перемог — під Жовтими Водами, Корсунем, Пилявцями і Зборовом, Б. Хмельницький в 1649 році уклав з королем Яном-Казимиром Зборовський договір, згідно з яким виконавча і судова влада у Київському, Чернігівському і Брацлавському воєводствах мала належати православній шляхті і козацькій старшині; гетьман війська Запорозького мав право підтримувати 40-тисячне реєстрове військо[3]. Після тяжкої поразки козацького війська у Берестецькій битві в 1651 році влада гетьмана обмежувалася Київським воєводством. У 1652 році Б. Хмельницький узяв реванш у Корони за поразку під Берестечком, розгромивши коронне військо під Батогом. Ненадійність союзу з Кримським ханством, провал Молдавської кампанії 1653 року змусили Б. Хмельницького активізувати пошук нових союзників. У січні 1654 року в Переяславі відбулася рада, на якій було прийнято рішення про перехід Гетьманщини під протекторат Московського царства. У 1654—57 роках Гетьманат продовжував проводити досить експансіоністську політику. Так, Б. Хмельницький протягом 1654—57 років розширив границі Гетьманату на півночі до Чаус, а на переговорах з представниками семигородскього князя, який претендував на польську корону, вимагав «Русь до Вісли»[3]. У 1657 році гетьман Іван Виговський, пропонуючи союз Швеції, хотів розширення границь «до Прусії» шляхом приєднання до Гетьманату Берестейського і Новгородського воєводств[3]. З 1658 року у Гетьманаті тривав період громадянських воєн і зовнішніх інтервенцій — Руїна. У 1663 році Гетьманщина розпалася на два гетьманства — Лівобережне і Правобережне. Два Гетьманати, спираючись на різні зовнішньополітичні сили і протистоючи один одному, домагалися об'єднання земель Гетьманщини. Руїна призвела до формального поділу Гетьманату в 1667 році за Андрусівським договором на Лівобережний гетьманат під протекторатом Московського царства і Правобережжя у складі Речі Посполитої[4]. Об'єднати Гетьманат в 1668 році вдалося Петру Дорошенко, одному з найвидатніших діячів періоду Руїни. Скінчилася Руїна падінням Правобережного гетьманату у 1676 році і розоренням татарами і турками південної частини Правобережжя. Лівобережний гетьманат на початку XVIII століття спробував вивести з-під московської протекції Іван Мазепа, але разом з своїм союзником — шведським королем Карлом XII — зазнав поразки у битві під Полтавою. На Лівобережжі гетьманський уряд з 1722 до 1727 замінювала Малоросійська колегія, а з 1734 до 1750 — «Правління гетьманського уряду». У 1764—1783 роках Лівобережжя було остаточно інкорпоровано до складу Російської імперії.

Козацьке військо розвивалося у специфічних умовах південного порубіжжя. В умовах постійної загрози нападу кочовиків формувався новий тип вояка — універсального, готового до швидкої зміни обстановки, такого, що сприймав свою військову діяльність через призму протистояння християнського і ісламського світів[4]. Першим відомим підрозділом козацького війська був загін (перша згадка — 1533 рік)[4]. Під час Лівонської війни козацьке військо поділялося на роти, сотні, хоругви, десятки. В Запорозькій Січі наприкінці XVI століття сформувалася чітка структура війська. Головнокомандуючим запорозького війська був гетьман, далі йшли полковники, сотники, десятники. Козацьке військо було універсальним. Ударну силу козацького війська становила піхота, озброєна рушницями, холодною зброєю[4]. Кількість шеренг козацьких стрільців не була сталою. Козаки вели вогонь з рушниць стоячи, з коліна, навіть лежачи. Козацька кіннота являла собою легку кавалерію з відповідними завданнями — розвідка, флангові атаки, переслідування, рейди, заманювання до пастки і т.п. Кіннота атакувала неприятеля «лавою»; якщо не перемагала — одступала під прикриття піхоти. Важливе місце у козацькому війську займала артилерія[4]. При стрільбі з гармат використовувались кулі, картеч, запалювальні снаряди тощо. У запорозьких козаків був свій флот, який складався з «чайок» — човнів, що вміщували 50—70 воїнів і були озброєні 4—6 невеликими гарматами, а також човнів на 20—30 осіб. У морських боях козаки намагалися атакувати супротивника непомітно: вночі або проти сонця. Наблизившись до ворожого судна, брали його на абордаж[4]. Через те, що тактика козацького бою одштовхувалася од оборони, бій супротивнику козаки намагалися нав'язати на важкодоступній місцевості[4]. Готуючись до бою, козаки будували вали, рави, дерев'яні укріплення. Основним оборонним укріпленням у поході був табір — укріплення з возів, з'єднаних мотузками, ланцюгами. Головним призначенням табору возів було прикриття од атак кінноти і копійників. Основною зброєю козака була рушниця. Козаків називали «рушничним військом». Загалом козаки були добре озброєні як вогнепальною, так і холодною зброєю. З вогнепальної зброї у джерелах згадуються самопали, мушкети, аркебузи (чи «пищалі»), гаковниці, пістолі, гармати, фальконети, мортири; з холодної — шаблі, списи, кинджали, булави, обухи (бойові молотки), луки і стріли тощо. Дисципліна у козацькому війську трималася на карності, ідеології, осуді товариства[4]. Найпоширенішими покаранням були смерть та побиття киями. Ідеологія зводилася до релігійних і патріотичних лозунгів: у протистоянні з татарами і турками козаки вважали себе захисниками християнської віри, а під час війни з поляками додавалася ще й національна ідея визволення Русі