5. Аналіз історичного джерела (Декларація про державний суверенітет України)

Деклара́ція про́ держа́вний сувереніте́т Украї́ни — документ про проголошення державного суверенітету України. ПрийнятаВерховною Радою Української PCP 16 липня 1990 року. Декларація приймалася в роки розвалу СРСР.

Основні положення Декларації:

— народ України становлять громадяни Республіки всіх національностей;

— закріплено державний, народний, національний суверенітети, повноту і неподільність влади Республіки в межах її території, незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах;

— поділ державної влади на законодавчу, виконавчу, судову;

— виняткове право народу України на володіння, користування і розпорядження національним багатством;

— самостійність України у вирішенні питань економіки, екології, культурного розвитку, зовнішньої і внутрішньої безпеки, міжнародних відносин;

— миролюбна зовнішня політика, постійний нейтралітет;

— визнання верховенства загальнолюдських цінностей надкласовими;

— гарантія права на вільний національно-культурний розвиток всіх національностей, ідо проживають на території України;

— необхідність піклуватися про задоволення національно-культурних потреб українців за межами Республіки.

5. Аналіз історичного джерела (Дзюба і. “Інтернаціоналізм чи русифікація”)

«Інтернаціоналізм чи русифікація?» — книга Івана Дзюби, була написана у вересні — грудні 1965 року. Безпосереднім поштовхом для написання цієї праці стало проведення у 1965 році в Україні репресій проти української інтелігенції. У серпні-вересні 1965-го року у Києві, Львові, Луцьку, Івано-Франківську та Тернополі були заарештовані близько трьох десятків молодих українських інтелігентів. 4-го вересня у Києві під час прем'єри кінофільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» до протестів проти політичних репресій закликали поет Василь Стус таІван Дзюба. В праці «Інтернаціоналізм чи русифікація?», написаній під впливом тих подій, Іван Дзюба з марксистських позицій проаналізував національно-культурну політику радянської влади в Україні. Автор відправив свою роботу першому секретарю ЦК компартії України Петру Шелесту та голові уряду УРСР Володимиру Щербицькому, а її російський переклад — керівництву КПРС.

В «Інтернаціоналізмі чи русифікації?» Іван Дзюба доводив, що компартія ще за часів Сталіна перейшла на позиції російського великодержавного шовінізму. Свою аргументацію автор побудував переважно на цитатах з творів Леніна та партійних документів 20-х років. Він уважав, що політика КПРС, зокрема щодо України, суперечить корінним інтересам українського народу і вбачав вихід у поверненні до ленінських принципів національної політики. Влада оголосила «Інтернаціоналізм чи русифікацію?» антирадянським твором, а його поширення, зберігання чи навіть просто читання — кримінальним злочином. Іван Дзюба втратив роботу, був виключений зі Спілки письменників України і зазнав переслідувань з боку КДБ, а 72-го року був ув'язнений на 18 місяців.

5. Аналіз історичного джерела (Закон “про п’ять колосків” від 7 серпня 1932 р.)

7 серпня 1932 р. з ініціативи генерального секретаря ЦК ВКП(б) Йосифа Сталіна була прийнята спільна постанова ЦВК і РНК СРСР «Про охорону майна державних підприємств, кол­госпів та кооперації і зміцнення громадської (соці­алістичної) власності», відома в народі під назвою «Закон про п’ять колосків». Ухвалення цього Закону розкриває антигуманну суть сталінського режиму, зокрема – класову спрямованість радянських репресій 1930-х рр.

За офіційною версією влади, головною причиною появи «Закону про п’ять колосків»було зростання кількості крадіжок у колгоспному секторі. Так зване «розбазарювання хліба», тобто його приховування, розкрадання та ви­користання особливого режиму обмолоту стало спе­цифічною формою протидії селян хлібозаготівлям, проявом їх антиколгоспних настроїв. Примусово зігнані доколгоспів селяни не від­чували себе там господарями. Події зими–весни 1931–1932 рр. продемонстрували, що дер­жава не забезпечує хлібом навіть чесно зароблені трудодні. За даними С. Косіора, у 1931 р. 48 % господарств України нічого не видали на трудодні. Перед загрозою нового голоду селяни й почали «отоварювати» тру­додні самовільно. У більшості колгоспів республі­ки мало місце «зрізання колосків». Тих селян, хто цим займався, називали «перукарями». У 1932 р. крадіжки хліба стали особливо масовими через відсутність харчів для прогодування. Самі селяни не вважали крадіжки колгоспного майна злочином.

Таємна інструкція від 13 вересня 1932 р. регла­ментувала порядок застосування положень Закону від 7 серпня 1932 р. Стосовно «куркулів», звинувачених у розкраданні колгоспного майна й хліба, застосовували вищу міру покарання без винятку. Вироки одноосібникам і колгоспни­кам обмежували позбавленням волі на 10 років, а головам колгоспів, членам правлінь загрожувала вища міра покарання (за пом’якшуючих обставин позбавлення волі на 10 років). Інструкція зобов’язала судово-слідчі органи роз­глядати справи за Законом від 7 серпня у прискоре­ному режимі – протягом 15 днів. Справи про кра­діжки колгоспного майна вилучалися з підсудності сільських громадських і колгоспних товариських судів. Загалом у цей час в Україні за «Законом про п’ять колосків» засудили 12 767 осіб.