64. Розширення межі свободи договору у Цивільному кодексі України

Акти Ц-ЗУ і договір

ЦКУ, ст. 6, ч. 1: Сторони мають право укласти договір, який не передбачений актами Ц-ЗУ, але відповідає загальним засадам Ц-ЗУ.

В цій нормі закріплений принцип диспозитивності і особливості його реалізації стосовно зобов'язань, що виникають з договору. Вони пов'язані перш за все з його юридично-технічним закріпленням.

Традиційним для нашого правового менталітету є розуміння диспозитивності в такому сенсі, який дає можливість міру поведінки суб'єкта ЦП-відносин визначати на власний розсуд тільки у тих випадках, які прямо передбачені ЗУ. Тобто законодавець, визначаючи модель поведінки того чи іншого учасника відносин, може прямо зафіксувати, що сторони мають право у договорі відійти від цієї нормативної моделі і передбачити інші правила. Т.ч., тоді, коли про це прямо йдеться в ЗУ, індивідуальний договірний припис буде усувати нормативний. Саме таким чином звикли розуміти диспозитивність у зобов'язанні, що випливає з договору.

В ЦКУ, ст. 6 запропоновано принципово інший підхід до розуміння диспозитивності.

ЦКУ, ст. 6, ч. 3: Сторони в договорі можуть відступити від положень актів Ц-ЗУ і врегулювати свої відносини на власний розсуд.

Сторони в договорі не можуть відступити від положень актів Ц-ЗУ, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов'язковість для сторін положень актів Ц-ЗУ випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами.

Диспозитивні засади ЦП надають сторонам можливість укласти не тільки договір, який передбачений актами Ц-ЗУ, але й такий, що ними не передбачений, але за умов, що він їм не суперечить.

Це правило обумовлює поділ договорів на поіменовані (такі, що безпосередньо закріплені у Ц-ЗУ) і непоіменовані (тобто ті, що в Ц-ЗУ не передбачені, але не суперечать його основним засадам).

ЦКУ, ст. 6, ч. 2: Сторони мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами Ц-ЗУ, свої відносини, які не врегульовані цими актами.

Тобто сторони не тільки можуть укласти не передбачений ЦКУ договір (за умов, що він не суперечить актам Ц-ЗУ), але й в самому договорі, який передбачений актами Ц-ЗУ, врегулювати такі умови, в т.ч. права і обов'язки сторін, які не врегульовані цими актами.

У літературі такі умови договорів називають випадковими, оскільки вони застосовуються лише тоді, коли сторони їх передбачили в договорі.

Однак, як і будь-які інші умови договору (істотні, звичайні) вони є обов'язковими до виконання.

ЦКУ, ст. 6, ч. 4: Положення ч. 1,2 і 3 цієї статті застосовуються і до односторонніх правочинів.

65. Правові наслідки вчинення правочину (укладення договору) без вільної та повної згоди його учасників

Будь-який правочин реалізується суб'єктом через його відповідне зовнішнє волевиявлення. Однак форма зовнішнього волевиявлення може виявитися неадекватною внутрішній волі суб'єкта правочину внаслідок неправомірних дій контрагента чи третіх осіб, а також внаслідок юридично значущої помилки у сприйнятті суб'єктом правочину його очікуваного юридичного результату.

За таких обставин дії особи не можуть об'єктивно відображати внутрішню волю суб'єкта ЦП-відносин досягти бажаного юридичного результату. Тому

ЦКУ, ст. 215, ч. 1: Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ЦКУ, ст. 203, ч. 1-3, 5 та 6.

ЦКУ, ст. 203, ч. 3: Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Правові наслідки правочину, який вчинено під впливом помилки

ЦКУ, ст. 229, ч. 1: Якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.

Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням.

Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених ЗУ.

ЦКУ, ст. 229, ч. 2: У разі визнання правочину недійсним особа, яка помилилася в результаті її власного недбальства, зобов'язана відшкодувати другій стороні завдані їй збитки.

Сторона, яка своєю необережною поведінкою сприяла помилці, зобов'язана відшкодувати другій стороні завдані їй збитки.

Правові наслідки вчинення правочину під впливом обману

ЦКУ, ст. 230, ч. 1: Якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (ЦКУ, ст. 229, ч. 1), такий правочин визнається судом недійсним.

Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.

ЦКУ, ст. 230, ч. 2: Сторона, яка застосувала обман, зобов'язана відшкодувати другій стороні збитки у подвійному розмірі та моральну шкоду, що завдані у зв'язку з вчиненням цього правочину.

Правові наслідки правочину, який вчинено під впливом насильства

ЦКУ, ст. 231, ч. 1: Правочин, вчинений особою проти її справжньої волі внаслідок застосування до неї фізичного чи психічного тиску з боку другої сторони або з боку іншої особи, визнається судом недійсним.

ЦКУ, ст. 231, ч. 2: Винна сторона (інша особа), яка застосувала фізичний або психічний тиск до другої сторони, зобов'язана відшкодувати їй збитки у подвійному розмірі та моральну шкоду, що завдані у зв'язку з вчиненням цього правочину.

Правові наслідки правочину, який вчинено у результаті зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною

ЦКУ, ст. 232, ч. 1: Правочин, який вчинено внаслідок зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною, визнається судом недійсним.

ЦКУ, ст. 232, ч. 2: Довіритель має право вимагати від свого представника та другої сторони солідарного відшкодування збитків та моральної шкоди, що завдані йому у зв'язку із вчиненням правочину внаслідок зловмисної домовленості між ними.

Правові наслідки правочину, який вчинено під впливом тяжкої обставини

ЦКУ, ст. 233, ч. 1: Правочин, який вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, може бути визнаний судом недійсним незалежно від того, хто був ініціатором такого правочину.

ЦКУ, ст. 233, ч. 2: При визнанні такого правочину недійсним застосовуються наслідки, встановлені статтею 216 цього Кодексу. Сторона, яка скористалася тяжкою обставиною, зобов'язана відшкодувати другій стороні збитки і моральну шкоду, що завдані їй у зв'язку з вчиненням цього правочину.

Правові наслідки фіктивного правочину

ЦКУ, ст. 234, ч. 1: Фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином.

ЦКУ, ст. 234, ч. 2: Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

ЦКУ, ст. 234, ч. 3: Правові наслідки визнання фіктивного правочину недійсним встановлюються ЗУ.

Правові наслідки удаваного правочину

ЦКУ, ст. 235, ч. 1: Удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили.

ЦКУ, ст. 235, ч. 1: Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.