5. Проблеми застосування цк до регулювання сімейних відносин. Стаття 8. Застосування до регулювання сімейних відно­син Цивільного кодексу України

1. Якщо майнові відносини між подружжям, батьками та дітьми, іншими членами сім'ї та родичами не врегульовані цим Ко­дексом, вони регулюються відповідними нормами Цивільного ко­дексу України, якщо це не суперечить суті сімейних відносин.

Згідно з цією статтею допускається субсидіарне застосуван­ня відповідних норм ЦК для регулювання майнових відносин між подружжям, батьками та дітьми, іншими членами сім'ї й родичами, якщо вони не врегульовані СК і якщо це не супере­чить суті сімейних відносин. Можливість такого застосування норм ЦК пояснюється тим, що цивільне і сімейне право є га­лузями єдиного права України, більше того — галузями приват­ного права. Цивільне право посідає центральне місце серед га­лузей права, що регулюють майнові відносини. Тому його нор­ми можуть субсидіарно застосовуватися до сімейних, трудових, природоресурсових та екологічних відносин'. Однак це не дає підстав для того, щоб погодитись з Н. Єгоровим, який визнає однорідність особистих немайнових відносин, що регулюються сімейним і цивільним законодавством2. Якби ці відносини були однорідними, недоречно було б говорити про субсидіарне за­стосування норм цивільного права для регулювання сімейних відносин. У такому разі ці норми застосовувалися б до сімей­них відносин без будь-яких обмежень і не було б потреби у закріпленні в коментованій статті положення про те, що до сімейних відносин застосовуються норми ЦК, якщо це не супе­речить їх суті (аналогічна умова передбачена і ст. 4 СК РФ). Більше того, ст. 8 СК України на відміну від ст. 4 СК РФ пе­редбачає можливість субсидіарного застосування норм ЦК ли­ше до майнових відносин між членами сім'ї. Тому при регулю­ванні немайнових відносин між ними норми цивільного права не можуть застосовуватися.

6. Моделі формулювання правових презумпцій у Цивільному та Сімейному кодексах. Значення правових презумпцій як механізму законодавчої техніки.

Стосовно цку

у Цивільному кодексі України закріплені презумпція розумності і сумлінності учасників цивільних правовідносин, презумпція вини та ін. Вина визнається обов'язковою умовою для застосування заходів цивільно-правової відповідальності за порушення договірних зобов'язань або у разі заподіяння шкоди. Щоправда, із презумпції вини є винятки. І все-таки загальним правилом у країнах континентальної Європи є таке: неодмінною передумовою договірної відповідальності є вина боржника.

Щоб не виникло потреби у розширювальному тлумаченні презумпцій - ні судовому, ні доктринальному, вони повинні закріплюватися в нормах права і чітко формулюватися.

Презумпція добросовісності — презумпція, що використовується в цивільному та податковому праві. Згідно зі статтею 12 Цивільного кодексу України добросовісність учасників цивільних відносин припускається, якщо інше не встановлено судом. ЦК закріплює презумпцію добросовісності і розумності дій особи, яка здійснює власне право (ч. 5 ст. 12 ЦК). Ця презумпція діє, поки інше не буде встановлено рішенням суду. Добросовісне здійснення особою свого цивільного права передбачає реалізацію правомочностей відповідного права з урахуванням інтересів інших учасників відносин, публічних інтересів держави тощо. Добросовісність здійснення цивільного права завжди проявляється в такій поведінці особи-носія такого права, яка знаючи (повинна була знати), що здійснення нею прав або виконання обов'язків може призвести до негативних наслідків, не вжила доступних їй заходів для їх усунення. В іншому випадку така особа має вважатися недобросовісною з настанням для неї тих чи інших правових наслідків. Розумне здійснення цивільних прав передбачає адекватну оцінку особою цінності певного майнового права, доцільність своїх дій, наслідків здійснення або нездійснення цивільного права. У зв'язку з цим, розумним здійсненням цивільних прав слід вважати звичайні дії, які є адекватними стану правовідносин і які може вчиняти особа відповідно до її середнього рівня інтелекту та життєвого досвіду, а також професійного статусу особи.

Цивільний кодекс України не сформулював визначення принципу добросовісності, справедливості і розумності, але аналіз змісту його положень, зокрема ч. 5 ст. 12, ст. 13, ч. 3 ст. 23 тощо, дозволяє стверджувати, що за допомогою таких категорій як добросовісність, розумність, справедливість закон встановлює межі здійснення цивільних прав осіб, запобігаючи тим самим зловживанню правом з боку останніх. Добросовісність і недобросовісність, розумність і нерозумність, справедливість і несправедливість мають правове значення у спеціально вказаних у законі випадках. Причому і добросовісність, і розумність учасників цивільних правовідносин презюмуються. Так, зокрема ч. 5 ст. 12 ЦК передбачає: якщо законом встановлені правові наслідки недобросовісного або нерозумного здійснення особою свого права, вважається, що поведінка особи є добросовісною та розумною, коли інше не встановлено судом

У цивільному праві діє презумпція вини особи, яка вчинила правопорушення. Відповідно до ст. 209 ЦК особа, яка не виконала зобов'язання або виконала його неналежним чином, несе майнову відповідальність лише за наявності вини (умислу або необережності), крім випадків, передбачених законом або договором. Відсутність вини доводить особа, яка порушила зобов'язання.

Коли невиконання або неналежне виконання зобов'язання зумовлено умислом або необережністю кредитора, боржник звільняється від відповідальності, якщо інше не встановлено законом (ст. 210 ЦК). Іноді невиконання зобов'язання є наслідком винної поведінки обох сторін (змішана вина). Тоді суд відповідно до ступеня вини кожної із сторін зменшує розмір відповідальності боржника. Відповідальність боржника може бути зменшена також у тому разі, коли кредитор навмисно або з необережності сприяв збільшенню розміру збитків, завданих порушенням зобов'язання, або не вжив заходів до їх зменшення (ст.211 ЦК).

У Сімейному

Родинність слід розглядати як зв'язок осіб, які мають лише кровну спорідненість, тобто відносини родинності будуть мати місце лише у разі біологічного зв'язку між особами, що походять один від одного чи спільного предка. Значення кровної спорідненості полягає в тому, що її наявність є вирішальним чинником у встановленні факту наявності між суб'єктами сімейних правовідносин. Можна вести мову про наявність специфічної правової презумпції в сімейному праві - презумпції кровної спорідненості. Її сутність полягає у тому, що не потрібно доводити факт наявності між особами сімейних правовідносин, якщо доведено між ними біологічний зв'язок, тобто наявність кровної спорідненості. Про наявність згаданої презумпції опосередковано веде мову Є. М. Ворожейкін: "Кровна спорідненість як юридичний факт обов'язково виникає при умові реєстрації акта родинності. У ряді випадків кровна спорідненість породжує безпосередні правові зв'язки без будь-якої реєстрації3. Так наприклад, немає потреби реєструвати факт наявності кровної спорідненості між дідом і внуком, рідним братом і сестрою. У їх відносинах присутність кровної спорідненості презюмується.

Презумпція шлюбного батьківства

У Сімейному кодексі презумпція шлюбного походження викладена чітко й достатньо повно389. Відповідно до частини 1 ст. 122 СК, дитина, яка зачата і (або) народжена у шлюбі, походить від подружжя. Походження дитини від подружжя визначається за свідоцтвом про шлюб та свідоцтвом про народження дитини, виданим органом охорони здоров'я, і засвідчується свідоцтвом про народження, виданим органом РАЦСу.

Установлена цією нормою презумпція шлюбного походження дитини складається з двох частин: презумпції материнства дружини та презумпції батьківства чоловіка.

Проблеми, хто є матір'ю дитини, як правило, не існує

Презумпція батьківства чоловіка (шлюбного батьківства) поширюється на чотири групи дітей:

1) тих, які були зачаті й народжені у шлюбі;

2) тих, які були зачаті до шлюбу, але народжені у шлюбі;

3) тих, які були зачаті у шлюбі, але народжені після його припинення або визнання недійсним;

4) тих, які були зачаті до шлюбу й народжені до спливу десяти місяців після припинення шлюбу або визнання його недійсним.

7. Загальні засади регулювання цивільних та сімейних відносин. Порівняння моделі статті 3 ЦК та статті 7 СК.