Питання для самоконтролю

1. Що означає поняття «принцип» і «закон»?

2. Які основні категорії використовує діалектика?

3. Чим діалектика відрізняється від метафізики, софістики та еклектики?

4. Які взаємозв’язки мають між собою діалектичні закони ?

5. Чому метафізика передувала діалектиці?

6. Коли виник догматизм и яким чином він гальмував розвиток філософії?

Тема 10. Гносеологія План

10.1.Теорія пізнання та принципи пізнавальної діяльності

10.2. Чуттєве і раціональне пізнання

10.3 Методи наукового пізнання

10.4. Вчення про істину

Ключові поняття і терміни:

Гносеологія, метод, чуттєве пізнання, теоретичне пізнання, агностицизм, пізнання, принципи пізнання, істина, абсолютна істина, конкретна істина, відносна істина, об’єктивна істина, суб’єкт пізнання, об’єкт пізнання, відчуття, сприйняття, уявлення

10.1. Теорія пізнання та принципи пізнавальної діяльності

Теорія пізнання (гносеологія) – це розділ філософії, у якому вивчаються такі проблеми, як природа пізнання, його можливості і межі, відношення знання до реальності, суб’єкта і об’єкта пізнання, істини і неістини, умови достовірності, форми і рівні пізнання, його соціокультурні фактори та ряд інших проблем. У сучасній літературі термін “гносеологія» використовується у двох основних значеннях:

1. як вчення про загальні механізми і закономірності пізнавальної діяльності людини;

2. як філософська концепція, предметом вивчення якої є наукове пізнання.

Гносеологія тісно пов’язана з такими фундаментальними науками як онтологія, діалектика і логіка. Так як суб’єктом пізнання, центром всієї гносеології є людина, то вона широко використовує данні філософської антропології, етики, культурології, соціології, герменевтики, феноменології та інших наук про людину. Таким чином ця наука озброює людину знанням загальних закономірностей самого пізнавального процесу, чим спеціально не займається жодна наука.

Пізнавальні здібності людини на кожному історичному етапі використовувалися неоднаково. В ХVІІІ- ХІХ ст. ідеалом наукового пізнання дійсності було повне усунення суб’єкта, який пізнає, з наукової картини світу, зображення світу “самого по собі”, незалежно від засобів і способів, які застосовувались для його тлумачення. У ХХ ст. природознавство довело нерозривність суб’єкта, винахідника від об’єкта, залежність знання від методів і засобів його отримання. У ІІ пол. ХХ століття сучасним науковцям стало зрозуміло, що природа – це не автомат, який можна примусити говорити те, що вченому хочеться почути. Тому наукове пізнання виступає як певний діалог з природою, а пізнавальний процес посилює роль міждисциплінарних комплексних підходів.

Однією з актуальних проблем філософії є проблема пізнання світу. Кожна наука має свій об’єкт пізнання, розробляє свої методи і форми. Філософія враховує взаємодію об’єкта і суб’єкта пізнання. Ця взаємодія породжує чимало суперечностей, тому що суб’єкт свідомо чи несвідоммо може впливати на кінцевий підсумок. У даний час в науці виділяються дві протилежні тенденції:

1. швидко зростає обсяг позасуб’єктивного знання у природничих і гуманітарних науках,

2. посилюється роль суб’єкта, який розробляє програми досліджень, доходить до узагальнюючих висновків.

Завдання філософії – вивчити ці тенденції, узагальнити їх, знайти шляхи для подолання суперечності. Тільки на філософському рівні можна узагальнити взаємозв’язок між природними і соціальними закономірностями розвитку. На сучасному етапі перед філософією стала проблема так званого посередника між суб’єктом і об’єктом пізнання. Найскладніша для філософського пізнання проблема в тому, що закони виникнення, формування і розвитку об’єкта й закони його пізнання не збігаються. Принципи, форми, методи філософського пізнання мають відносну самостійність, свої специфічні закономірності функціонування. Від їх вибору, як засвідчує багатий досвід історії філософії, залежить пізнання істини.

У минулому існували течії, які тією чи іншою мірою заперечували можливість пізнання навколишнього світу (скептецизм і агностицизм).

Представники скептицизму стверджували:

- істинність або хибність майже всіх положень однаковою мірою може бути доведена чи заперечена;

- однозначно впевнено сказати, що людство добуває достовірні знання не можна;

- не заперечується можливість існування знань, але лише підкреслюється їх видимість, вірогідність, та суб’єктивність.

Агностицизм – течія у філософії, яка заперечує пізнання суті явищ і процесів. Агностики вважали, що:

- наші пізнання можуть бути істинними тільки на рівні емпіричного факту, тобто на буденному рівні;

- глибинні, внутрішні ознаки предметів і процесів пізнати неможливо;

- апріорні (які передують досвіду) знання людина отримує за допомогою віри або надприродної інтелектуальної інтуіції.

В цілому, процес пізнання умовно можна поділити на два етапи: інформаційно-пізнавальний і творчий. Інформаційно-пізнавальний етап пізнання досліджує реальні предмети і процеси, виділяє їх специфічні ознаки, що потім узагальнюються, систематизуються, перевіряються на практиці.

Творчий етап пізнання проявляється у можливості людини ідеально перетворювати світ у своїй свідомості, формувати образи, моделі предметів або певних систем, прогнозувати їх бажані властивості, якості.

Результатом будь-якого пізнання є образ – це ідеальне узагальнення суттєвих відносин об’єкта. Характерні риси образу – подібність, адекватність оригіналові. Образ фіксується у знаках – матеріальних носіях інформації.

Розрізняють чуттєве і раціональне пізнання.

Пізнання – це процес цілеспрямованого, активного відображення дійсності у свідомості людини, обумовлений суспільно-історичною практикою людства. Сучасна наукова гносеологія ґрунтується на таких принципах:

1. принцип об’єктивності – визнання об’єктивного існування дійсності, як об’єкта пізнання, її незалежності від свідомості та волі суб’єкта;

2. принцип пізнаванності – визнання того факту, що людські знання в принципі здатні давати адекватне відображення дійсності;

3. принцип активного творчого відображення – це цілеспрямоване творче відображення дійсності у свідомості людини;

4. принцип діалектики – визначення необхідності застосування до процесу пізнання основних принципів, законів, категорій діалектики;

5. принцип практики - визнання суспільно-історичної, предметно-чуттєвої діяльності людини, спрямованої на перетворення природи, суспільства та самої себе;

6. принцип історизму – розгляд усіх предметів та явищ в їхньому історичному виникненні і становленні, а також через призму історичних перспектив їхнього розвитку, через генетичний зв’язок з іншими предметами та явищами дійсності;

7. принцип конкретності істини – вказує на те, що абстрактна істина не може бути, істина завжди конкретна.

Процес пізнання неможливий без суб’єкта і об’єкта пізнання.

Суб’єкт пізнання – це реальна людина, наділена свідомістю, мисленням, чуттям, волею.

Об’єкт пізнання – це те, на що спрямовується пізнавальна діяльність суб’єкта ( явища природи, суспільства тощо). Знання характеризуються динамікою, змінами і розвитком, який має різні якісні етапи:

1 етап – рух від міфу до логосу (слова);

2 етап – від логосу до до науковості;

3 етап – від до науковості до науки;

4 етап – від незнання до знання;

5 етап – від неповного неглибокого до більш досконалого знання.

Серед античних філософів, які цікавилися проблемою пізнання, слід відзначити Геракліта, Демокріта і Арістотеля.

Гносеологія античного світу

Геракліт	Демокріт	Арістотель
Основні ідеї: -мислення загальне для всіх людей; -мислення пояснює кожну річ згідно її природи, «прислухо- вується» до неї; -в основі пізнання лежать відчуття, тому мислення охоплює все, що доступне зору і слуху	Основні ідеї: -в основі пізнання лежать відчуття, що є образами речей; -відчуття переносяться у тіло через органи чуття; - у відчуттях ми отримуємо вірний образ дійсності; -існують предмети та їхні якості, які недоступні відчуттям, тому вони розуміються розумом (достовірні знання)	Основні ідеї: -спирання на існування незалежної від суб’єкта об’єктивної дійсності; -відчуття – це відображення і копії предметів; -в розумі немає нічого того, що раніше не було у відчуттях; -рух думки від загального до часткового (дедукція)

Історія розвитку філософії свідчить, що всі теорії про пізнання поділяються на матеріалістичні і ідеалістичні. Матеріалістичні концепції зводять пізнання до відображення всезагальних закономірностей розвитку об’єктивного світу і пов’язує пізнання з предметно-практичною перетворювальною діяльністю людини.

У середні віки Дунс Скот розробив вчення про пізнання, яке ґрунтується на таких ідеалістичних положеннях:

1) в пізнанні головне – це активність душі («Знання складається з того, що йде від нас і того, що йде від вивчаємого предмета»);

2) в пізнанні ми залежимо від предмета, тобто ми пізнаємо те, що створене творцем світу;

3) пізнання світостворення недосяжно для розуму, тому філософія це довести не може.

Роджер Бекон (1214-1294) – англійський філософ, який стверджував, що ціль науки – це оволодіння таємницями природи і досягнення влади над нею. Особливу увагу він приділяв математиці: «Математику помилково вважають наукою важкою, а іноді навіть підозрілою тільки тому, що вона мала нещастя бути невідомою церкві. Між тим, вона важлива і корисна». Р. Бекон був впевнений, що авторитет без доводів розуму недостатній, а розум тільки тоді відрізняє істинне від хибного, коли він спирається на досвід. Досвід необхідний для перевірки наукових висновків. Людина повинна боротися за право самостійно мислити, розвивати дійсну науку.

Історична довідка. Р. Бекон відкрито засуджував феодальні порядки, викривав пороки католицького духовенства, сміливо відстоював панування розуму людини, за що був його неодноразово позбавляли права читати лекції, висилали з одного міста в інше, а пізніше засудили на 14 років ув’язнення. Р. Бекон «Духовные вещи познаются через телесные следствия и Творец – через творение» [Антология мировой философии.-В 4-х тт.-Т.1.4.2.-М., 1969.-С.869]

У добу Відродження гносеологічні ідеї спиралися на теорію геліоцентризму та матеріалістичні засади. М. Кузанський, обґрунтовуючи власну теорію пізнання, стверджував, що:

1) процес пізнання – це безкінечне удосконалення людських знань, бо світ безкінечний;

2) існують ступені пізнання:

-нищий (відчуття), який надає смутні образи речей;

- вищий( розсудок), який оперує числами і має імена речей, мислить про протилежності і протиставляє їх;

- найвищий (розум) має здібність мислити безкінечне. («Безкінечність примушує нас повністю переступати через протилежність»)

У добу Просвітництва Е. Кант розробив вчення про знання, яке спирається на теорію судження. Філософ вважав, що знання виражаються у формі судження, які бувають аналітичними («Усі тіла мають протяжність») і синтетичними (тобто думка об’єднується з поняттями – «Деякі тіла мають велику вагу»). Знання Е. Кант поділив на три види: математика, теоретичне природознавство і метафізика (пізнання сущого шляхом споглядання)

Сучасна пізнавальна діяльність здійснюється у наступних рівнях:

1. теоретичні дії (вирішення наукової проблеми, створення теорій, відкриття законів, пояснення фактів, категорі тощо);

2. емпіричні дії (розробка засобів зв’язку теорії з практикою);

3. методологічні дії (розробка методів пізнаня та процедур наукового мислення);

4. репродуктивні дії (вдосконалення системи освіти і підготовки та виховання наукових кадрів);

5. 5)пізнавальні дії (висування провідної ідеї, гіпотези, організація доказів, експериментальна перевірка).