8.4. Г. Сковорода – родоначальник української класичної філософії

Просвітницьку справу, яку несли у світ діячі Києво-Могилянської академії, продовжив її талановитий вихованець, самобутній філософ Г.С.Сковорода (1722-І794), якого дослідники назвали українським Сократом, Піфагором, інші – Лейбніцем тощо.

Історична довідка. Г.С.Сковорода народився в с. Чорнухи Лубенського повіту на Полтавщині в родині заможного вільного козака. Майбутній філософ одержав добру освіту. Спочатку він навчався у місцевій школі, а пізніше у Києво-Могилянській академії. У 1741-1744 pp. служив співаком придворної капели у Петербурзі. У 1750-1753 pp., перебуваючи за кордоном, продовжив самоосвіту, студіюючи філософські та інші праці в Угорщині, Австрії, Словаччині, Польщі, Німеч­чині, Італії. Після повернення в Україну у 1753 р. викладав поетику у Переяс­лавському колегіумі. Пізніше був домашнім учителем, викладачем Харківського колегіуму. Врешті, через незгоди із церковними нас­тавниками, Г.С.Сковорода остаточно припиняє викладацьку діяльність і останніх майже 25 років веде життя мандрівного філософа-пpoповідника. Мандрівний період видався для Сковороди найбільш плодотворним. Майже всі свої кращі літературні та філософські праці він створив у цей час. Писав їх старою українською мовою у формі діа­логів і не призначав до друку, а дарував своїм друзям і знайомим. Помер Г.С.Сковорода в с. Іванівка на Харківщині. Нa його могилі за його власним проханням написали: “Світ мене ловив, та не спіймав”. Своєрідну систему філософсько-поетичного світосприйняття Г.С. Сковорода виклав у численних працях, серед них: "Міркування про поезію та керівництво до неї" (1769), "Нарцис"(177І), "Асхань"(1767), "Бесіда, назва - двоє" (1772), "Кільце" (1775), "По­топ змін" та ін.

Г.С.Сковорода являв собою рідкісний приклад повної узгодженості своєї філософської системи і власної життєвої поведінки, яка цілко­вито (без винятків) засновувалась на синтезі емоційної та раціона­льної сфери людської істоти. Філософ ніколи і ні в чому не посту­пився своїми переконаннями, не піддавався на спокуси, жив саме так, як підказувала йому власна сутність, свою філософську систему тво­рив з голосу цієї сутності. “Філософія,- на думку біографа М.Ковалинського,- оселившись у серці Сковороди, давала йому найщасливі­ший стан, можливий для земнородного”. “Філософія, або любов до мудрості,-говорив Сковорода,- скеровує усе коло діл своїх до тієї мети, щоб дати життя духу нашому, благородство серцю, світлість думкам, яко голові всього. Коли дух веселий, думки спокійні, сердце мирне,- то й усе світле, щасливе, блаженне. Оце є філософія”.

На думку В.Л. Петрушенко, сучасна оцінка Г.С.Сковороди ускладнена тією обставиною, що йoгo постать певною мірою оповита ідеологічними нашаруваннями, але виділяються наступні важливі моменти в оцінці філософії Г.С.Сковороди:

1) майже в усі провідні ідеї українсь­кий філософ вводить деякі нюанси, які, врешті, виявляються виріша­льними в плані їх остаточного сенсу;

2) його філософія – це явище органічно цілісне, пронизане єдиними темами, настроями та ідеями;

3) Г.С.Сковорода являв собою той особливий тип філософа, який філософію розглядає як прямі духовні концентрації власного життя, а саме життя не мислить собі інакшим, як побудова­ним у відповідності із принципами своєї філософії.

В відомих творах просвітника міститься ряд основних онтологічних і космологічних проблем, які стосуються матеріального і духовного світу та життя людини.