6.2. Філософські погляди представників ідеалізму (е.Кант, г.Гегель, й. Фіхте, ф. Шеллінг)

І. Кант (1724-1804) - родоначальник німецького класичного ідеалізму. В перший (докритичний) етап своє діяльності створив космогонічну гіпотезу, за якою виникнення і еволюція планетної системи виводится з первинної «туманності». Філософ вважав, що існує великий Всесвіт галактик поза нашої галактики. Він розвинув вчення про відносність руху і спокою, ввів поняття про заперечні величини. Його теорія відіграла вагому роль у розвитку діалектики.

У 1770 р. здійснився перехід його до поглядів «критичного» періоду (роботи «Критика чистого розуму» «Критика практичного розуму» «Критика здібності судження»), який ґрунтуються на наступних засадах:

1) природа речей (річ в собі) принципово недоступна нашому пізнанню;

2) пізнання можливе тільки відносно «явищ», тобто способу, за яким речі розкриваються у нашому досвіді;

3) достовірне теоретичне знання можна отримати тільки в математиці і природознавстві;

4) в нашому знанні існують апріорні знання, які незалежні від нашого досвіду і апостеріорні, які отримуються із досвіду;

5) розум спрямуваний до безумовного знання, яке витікає з вищих етичних запитів (тобто людський розсудок намагається вирішити питання про межі і безмежність світу в просторі і часі, про можливість існування неподільних елементів світу, про характер процесів, про бога як безумовно необхідної істоти);

6) розум за природою має антиномію, тобто подвоюється у протиріччях (теза і антитеза), але ці протиріччя тільки здаються. Розрішити цю проблему можна тільки в обмеженні знання на користь віри, в розрізненні «речей в собі» і явищ як непізнаваними. Так, з рівною доказовістю можуть бути доведені протилежні рішення: світ і кінцевий, і безмежний; існують неподільні частки (атоми) - таких часток немає; усі процеси причинно обумовлені, але можуть здійснюються довільно. Всі тези і антитези можна довести досить успішно, таким чином, розум роздвоюється у суперечностях.

Види антиномій

Теза	Світ є кінцевим у просторі і часі	Все в світі є простим і неподільним	В світі існує свобода	Існує Бог як першопричина світу
Антитеза	Світ є безкінечним у просторі і часі	Все в світі є складним і все можна поділити	В світі немає свободи, все здійснюється з необхідності	Не існує ніякої першопричини світу

7) крім природного розуму є практичний –це основа волі, необхідність дії поза залежності від наслідків;

8) простір, час, причинність, закони природи – це не властивості природи, а властивості людської здібності до пізнання (апріорні – незалежні від досвіду, трансцендентальні) тобто пізнання відокремлює, а не поєднує людину і природу;

9) уся картина природи – це суб’єктивна конструкція розуму, тому єдність природи утворюється не матеріальністю природи, а єдністю суб’єкту, який пізнає («Я»). Спроби розуму вийти за межі суб’єктивного досвіду завжди приводять його до нерозрішимих протиріч.

Види трансцендентальних ідей

-світ психологічних ідей, де досліджується абсолютна єдність мислячого суб’екта; -мікросвіт людського «Я»

-світ космологічних ідей, де вибудовується абсолютна єдність зовнішнього світу; -це макрокосмос: природа, космічна цілісність, людина в природі

-світ теологічних ідей, де фіксується абсолютна єдність усіх предметів взагалі, виводиться людина у світ віри, а центральне місце відводится Богу і безсмертю душі

За Кантом, кінець всього сущого може бути потрійного роду:

1) природній, який відповідає моральним цілям божественної мудрості;

2)позаприродній – під впливом причин, які недосяжні нашому розумінню;

3)протиприродній, який ми викличемо самі внаслідок неправильного розуміння кінцевої мети.

Е . Кант: «Развивай свои душевные и телесные силы так, чтобы они были пригодны для всяких целей, которые могут появиться, не зная при этом, какие из них станут твоими»; «Две вещи наполняют душу все новым и нарастающим удивлением и благоговением, чем чаще, чем продолжительнее мы размышляем о них,- звездное небо надо мной и моральный закон во мне» [Спиркин А.Г. Философия: Учебник.-2-е изд.- М.: Гардарики, 2002.-С.141] «Бытие не есть понятие о чем-то таком, что могло бы быть прибавлено к понятию вещи. В логическом применении оно есть лишь связка в суждении» [Кант И. Соинения.-М.,1965.-Т.3.- С.521] «Душа представляет собою простую субстанцию. Хорошо, но означает ли это, что она занимает место в пространстве? Если да, то душа материальна, и тогда должна открыться возможность ее измерить. ..Пока напрашивается только один вывод: у души есть внутренняя природа, известная нам из факта сознания, что касется внешней ее природы, то об этом мы ничего не знаем» [Спиркин А.Г. Философия: Учебник.-2-е изд.- М.: Гардарики, 2002.-С.338]

Саме з вчення Е. Канта починається поступовий розвиток філософії Новітнього часу. Як говорив І.В. Гьоте: «Не один вчений не зміг безкаранно ігнорувати той великий філософський рух, початок якому заклав Кант».

Вчення Г.В. Гегеля (1770-1831) є вищим досягненням німецької класичної філософії та об`єктивного ідеалізму. Він розвинув вчення про закони і категорії діалектики, вперше в систематизованому вигляді розробив основні принципи діалектичної логіки. Гегель входить в четвірку найвеликих мислителів в історії людства, таких як Платон, Арістотель, Кант. При підтримці Шеллінга він отримує місце доцента в Йєнському університеті, потім стає професором, видає разом з Шеллінгом «Критичний філософський журнал», проявляючи себе яскравим публіцистом. Тільки у 36 років він заявив про себе як самостійний філософ, видавши свою роботу “Феноменологія Духа”.

І сторична довідка. Г.Гегель за спогадами його учнів, не був видатним оратором, але виклад ним філософського матеріалу незвичайно захоплювало і підкоряло слухачів. На лекціях він завжди користувався ретельно підготовленим конспектом, говорив досить повільно, підбираючи необхідні слова. Лекції Гегеля уявляли собою філософську лабораторію, де він перед слухачами розробляв нові ідеї. Головны твори: «Феноменология духа», «Философия природы», «Философия духа», «Философия религии». Помер філософ від холери. Він був вже при смерті, коли дружина звернулася до нього з питанням про Бога. Слабкий від страждань, Гегель показав пальцем на Біблію і сказав: ось тут вся мудрість Божа. Гегель: «В качестве мысли о мире философия появляется лишь тогда, когда действительность закончила свой процес образования и завершила себя» [Гегель Г.В.Ф. Сочинения.-М.,1934.-Т.7.-С.15 ] «Если рассматривая весь мир, мы говорим: все есть и не говорим ничего больше, то мы опускаем все определенное, и мы имеем, следовательно, вместо абсолютной полноты абсолютную пустоту» [Гегель Г.В.Ф. Сочинения.-М.,1974.-Т.1.-С.150 ] «У скрытой и замкнутой вначале сущности вселенной нет силы, которая бы могла противостоять дерзанию познания; она должна раскрыться перед ним, показать ему свои богатства и свои глубины и дать ему наслаждаться ними» [Гегель Г.В.Ф. Сочинения.-М.,1956.-Т.9.-С.5]

Біограф Г.В.Гегеля Карл Розенкранц так писав про його спадщину: “Його творчість була тихим рухом розуму, безперервною поступальною роботою всієї його сутності.”

Велику роль Г. Гегель приділяв розуму. Він вважав, що розум – це здібність осягати і долати протиріччя, які є знаряддям істини. Якщо немає протиріч, то це симптом того, що людина помиляється. В світі суттєву роль грає єдність протилежностей, тому, що ми, щоб осягнути цю єдність, повинні розглядати її у формі логічних протиріч (холодне-гаряче, біле-чорне, гостре-гладке). З цього витікає, що розум – це найвища пізнавальна здібність людини, а знаряддям розумного пізнання є поняття.

В роботі “Феноменологія Духа” Г. Гегель приділив увагу поняттям та їх типам, перемістивши акцент з інтуїції на поняття. Поняття він визначив як розгорнуте розуміння сутності, виділивши