С утність світоглядної концепції д. Бруно

- усі світи населені і мають життя; світи безкінечні, світова душа наповнює увесь Всесвіт, усі речі;

- бог розчиняється в природі, а матерія активний самостійний і самодіяльний початок;

- матерія і форма нерозривні, але матерія головніша, вона матір усіх речей і здібна до безкінечного виробництва нових форм;

- діалектичне осмислення природніх змін «..Те, що було насінням, стає стеблиною, ..потім колоссям, ..потім хлібом і т.д.» ;

- людина невід’ємна частина природи (мікрокосм), яка відтворює макросом (великий світ);

- виділяють ступені пізнання: відчуття, розсудок і розум.

Поява геліоцентричної теорії, створеної М. Коперником, повністю заперечувала середньовічні теологічні уявлення про Всесвіт і місце людини у ньому. Вона відкривала принципово нові шляхи для розвитку природознавства, зокрема фізики та астрономії. Розвиваючи геліоцентричну теорію, Д. Бруно висунув ідею безкінечності Всесвіту та множинності в ньому світів, стояв на позиціях пантеїзму, "розсередивши" Бога в усій природі. Він вважав, що природа і є Бог в речах. Бруно сформулював основний принцип природознавства, що переживало період становлення: Всесвіт єдиний, безкінечний; він не породжується і не знищується, не може зменшуватися або збільшуватися. В цілому Всесвіт нерухомий, але в його просторі рухаються лише тіла, які є складовими частками Всесвіту.

5) змінюються форми тлумачення ідеї Бога: він або розчиняється у природі, натуралізується (пантеїзм, від грец. - пан: все, тео: бог) або піддається етико-раціоналістичній обробці на засадах християнського гуманізму Відродження, представленого Еразмом Роттердамським у його християнській антропології. Відомий натурфілософ Парацельс (1493-1541) розглядав природу як живе ціле, що пронизане магічними силами. Якщо в людині всіма діями тіла "керує" душа, то в кожній частці природи знаходиться живий початок. Для оволодіння силами природи достатньо збагнути живе начало і увійти у контакт з природою.

Нове бачення світобудови вимагало пошуку та обгрунтування адекватного методів пізнання дійсності, який має такі особливості:

1) діалектичний підхід до тлумачення природних процесів. Так, філософи розвивали думку про єдність природи та взаємодію всіх її складових, визнавали вічність руху і зміну буття, висловлювали геніальні здогадки про внутрішні суперечності та їх боротьбу як головну причину руху.

Діалектичні тенденції в філософії, властиві М. Кузанському (принцип збіжності протилежностей), Бернардіно Телезіо (1509-1588) (все в світі відбувається через боротьбу протилежностей), Джордано Бруно (збіжність протилежностей в максимумі і мінімумі)

М. Кузанський: «Бог во всех вещах, как все они в нем»; «Машина мира имеет свой центр везде, а свою окружность нигде, но Бог есть окружность и центр, так как он везде и нигде»; «Так как Бог есть все, он также ест и ничто»; «Как Бог развертывает из себя разнообразное богатство природных вещей, так и человеческий разум развертывает понятие, свернутое в нем» [Кузанский Н. Соч.-М.,1979.-Т.1.-С. 46,134]

Але пантеїстичний характер філософії Відродження відбивався на її методології. Так, питання про рух та його джерела вирішувалося більшістю філософів Відродження стихійно-діалектично. Хоча вони переносили причину руху в саму матерію, але вважали, що вона є невід'ємним від матерії розумним началом.

2) Гносеологія філософії Відродження об'єктивно була спрямована проти схоластики та релігійного догматизму. Вона висувала на перший план досвід, чуттєве сприйняття як найважливіший перший крок у процесі пізнання. У гносеології Відродження інколи допускалося як компроміс пізнання через віру. Деякі мислителі (Мішель Монтень, П’єр Шаррон), виступаючи проти сліпої довіри до авторитету теології, привносили в теорію пізнання елементи скептицизму. Однак, скептицизм був спрямований насамперед проти "абсолютних істин", що висувалися теологами, але не заперечував здатності людини пізнати навколишній світ. Не ставили під сумнів спроможність до пізнання і автори вчення про "Двоїсту істину" (Кузанський, Помпонацці та ін.). За допомогою теорії "двоїстої істини" представники філософії Відродження обгрунтовували право людського розуму на самостійне дослідження, незалежне від авторитету теології. Хоча цей авторитет і не заперечувався, але сфера його впливу вже обмежувалася.

3) Емпіризм у питанні пізнання особливо проявився у вченні Телезіо. Меншою мірою - у М. Кузанського і Д. Бруно. М. Кузанський у процесі пізнання виділяв чотири ступені: чуттєвість, розсудок, розум та інтуїцію. Подібним чином розглядав процес пізнання і Д. Бруно. Він вважав, що першим, хоча й недосконалим, ступенем пізнання є відчуття, потім розсудок, розум і дух. Цим самим філософи підкреслювали роль розуму. Водночас в цих твердженнях проявляється зв'язок з релігійними середньовічними традиціями інтуїтивізму (дух – у Д. Бруно, інтуїція – у М. Кузанського), тобто сенсуалізм і раціоналізм у філософії Відродження не були чітко диференційовані.

4) Середньовічний теоцентризм витісняється антропоцентризмом, який у центр пізнання висуває Людину. Перебудови зазнають і погляди на її місце у Всесвіті. Ідеологію Відродження називають гуманізмом, розуміючи під цим "відкриття людини" як вільної і необмеженої у своїх можливостях істоти. Світське мислення що саме себе стверджувало, виводило людину із сфери релігійної компетенції і перетворювало її на найвищу цінність, ставило її у центр світоглядної перспективи. Це переконання набуло програмного втілення у "Промові про достоїнство людини" натурфілософа і гуманіста Піко Делла Мірандоли (1463-494) і в діалозі «Про насолоду філософа» - епікурейця Лоренцо Валли. Середньовічна зневага до земного існування змінюється визнанням творчих здібностей людини, могутності його розуму, прагнення до земного щастя. У світогляді Бог продовжує відігравати почесну роль "творця світу", але поряд з ним з'являється людина. Формально людина залишається залежною від Бога, бо створена ним, але будучи наділеною здібністю мислити і творити, вона постає тепер як істота майже рівна богу, як вважав М.Кузанський.

5) пропагування культу краси людини. Ідеал нової людини – різнобічність (Альберті, Леонардо да Вінчі), обдарованих людей оточують майже релігійним поклонінням. Будь-яка діяльність сприймається як творча, в результаті якої створюється новий світ, краса й сама людина. Митець не тільки наслідує творінням Бога, а й самій божественній творчості. У цю добу найвище за все ставиться своєрідність і унікальність кожного індивіду; ознаками видатної особистості стають оригінальність та несхожість на інших людей (Ботічеллі, Леонардо да Вінчі, Мікеланджело, Тіциан та ін.).

Леонардо да Вінчі - італійський вчений, митець, скульптор, побудував ряд приладів і машин, створив проекти летючих апаратів та парашутів, випередивши цим цілу епоху, смисл науковой діяльності він бачив у тій практичній користі, яку вона може надати людству. «Пусты и полны заблуждений те науки, которые не породжены опытом, отцом всякой достоверности, и не завершаются в наглядном опыте» «Никакой достоверности нет в науках там, где нельзя приложить ни одной из математических наук» Галилей: «На свете не существует большей ненависти, как ненависть невежества к знанию» [Леонардо да Винчи. Избранные естественнонаучные произведения.-М.: Изд. АН СССР,1955.-С.9 ]

Мислителі Відродження піддають перегляду також середньовічні погляди на суспільство. У цілому філософи Відродження в основному стояли на позиціях матеріалістичної теорії пізнання, що зводилась до наступних положень:

- по-перше, можливість пізнання навколишнього світу таким, як він є;

- по-друге, дія зовнішнього світу як джерела пізнання на органи чуття, що сприймають і переробляють це діяння;

- по-третє, заперечення будь-якої нематеріальної субстанції, що керує процесом пізнання людини;

- по-четверте, визнання та утвердження сили розуму та логічної діяльності, без яких не можна досягти істинного знання.