24. Провкники ранку

Звечора шшов сшг тихенький, але густенький...

Коли я прокинулася вщ сну, було близько четверто! години ночь Я одяглась i вийшла на подвiр’я довщатись, чи снiг пе­рестав, чи йде й дось Надворi було тепло, морозу не було, сшг уже перестав, зверху вже не йшов, але на землi лежало його чималенько, отже, треба вщкидати вщ хати.

На небi зiр не видно, хмарно. I якби не свiжий молодий снiжок, то було б темно. I так було в повiтрi тихо-тихо. Вухо прислуха- лось, щоб де-небудь спшмати хоч би який маленький звук, але даремно. I хоча то й шч була, але щось чудове, прекрасне було в тш тихш i теплiй зимовiй ночь

Аж ось десь далеченько, аж вщ самого поля, мабуть, у Окса- ни Вернигори, засшвав швень. А там ще десь один. Один по одному — i по всш Загреблi пiшов !'х переспiв. Я стою i слухаю, як спiвають пiвнi, i прислухаюсь до свого почуття, як воно сприймае цей спiв, i на моему серщ стае якось радюно. Hi, справдi, уночi пiвнi сшвають iнакше, нiж удень. Удень сшвае пiвень, та й усе. Однак уночi в майже казковiй тишi звуки 1хнього голосу зовсiм шшь Я не знайду такого слова, такого вислову не знайду, але вщ того шчного 1хнього сшву щось радiсне вливаеться в почуття людини, бо ж спiв !'х — це перед- вiсник ранку, свьгу й сонця.

I я думами сво'!ми лечу в далеке минуле, коли мало було свьт- ла, i не було годиннийв, i кiнець безкра'!х осiннiх i зимових ночей люди вгадували за сшвом ще! птицi. I в темрявi нiчнiй !м було радюно чути той спiв, бо вш !м казав, що це вже шч закш- чуеться й буде ранок, буде свл i сонце.

А скшьки в ту далеку старовину складалося страшних i щка- вих казок i переказiв! I всi вони були пов’язанi зi спiвом швня!

I коли в тих далеких людей майже не було чим освлить i свьтлом укоротить тi довгi безкра'! ноч^ i та далека людина, безпорадна, як мала дитина, боялася, лякалася тих темних безкра!'х ночей i уявляла, що з настанням ночi пiднiмаються всi страшш потвори й владно чинять над людиною всякi каверзи, лихi й недобр^ i однаково, де б та шч не заставала людину — чи вдома, чи в дороз^ чи в полi, чи в лга, — однаково страшно в тем- рявi шчнш. I лише cniB швня врятовував вiд тих CTpaxiB. Аби тшьки хоча б здалеку долетв глас птаха того немудрого, як yci Ti страхи-примари плюхали у воду, лягали в могили, ховались у нетрi лicовi й зникали в повгтрь

Справдi-таки, yночi сшв пiвня iнакший, нiж удень.

411. слгв За К. Бшокур

24. Любити — I в розлущ

Та й нехай плаче, та нехай плаче,

Та нехай соб1 тужить, а молоденький Та й новобранець три роки послужить...

На вершиш Беево! гори Тимко й Орися зупинилися i, якось не змовляючись, повернулися обличчям до села, що розкину- лося бшя !хшх шг, покрите cвiтло-cизим серпанком. Довго дивилися вниз, не проронивши ш слова. Там пройшло !хне дитинство, там жили !хш батьки й дщи, там народилася !хня любов, там cпiткала !х розлука. Тут, на вершиш гори, шд ясним небом, на зелених роздоллях пахучого степу, бшя рвдного поро­га — хто ж знае i хто передбачить, — може, iз щею розлукою вми- рае i !хня любов?

• Тимку, я тебе любитиму, з yciх дорш виглядатиму, — тихо проговорила Орися, шжно беручи його загорiлy руку, на долош яко!, як заклепки на плугов^ виблискували мозолi. — Буду день i нiч долю просити, щоб ти живим зостався. А не дай Боже що станеться — i мое життя пропаще, бшьше у свт я вже шкого не полюблю.

На знак удячност вш обняв i'i' за плечi й поцшував. Проте див- не i якесь неcподiване почуття, що народилося в його душ^ охо- пило хлопця. Вiн вщчував, що вiд оцiе'i хвилини, на цьому само­му мющ Орися вже стала для нього чужою. Вони розлучають- ся, i дiвчина буде жити якимось сво!м, не ввдомим для нього життям, а вш — сво!м, i що на вщсташ вони навряд чи зможуть перемовлятися серцями так, якби були разом. I хто знае, чи зро- зумшть вони одне одного, ввддшеш безмежними просторами долi, чи залишиться мiж ними те почуття, що згасне, зникне з часом, з вшною, горем i нещастям. Орися була для нього чужою тому, що залишалася тут, у рщному селi, а вiн шов хтозна-куди, де кожну хвилину його могли вбити.

Це почуття охолодило Тимка, i вш прощався з Орисею швидко й коротко. Але перед тим, як вони мали розштися, дiв- чина подарувала йому згорнуту вишиту хустинку.

• Що це? — запитав Тимко, промацуючи щось м’яке, що пружинило шд пальцями.

• То я TO6i пасмо волосся вiдрiзала, щоб ти не забув мене, — вона опустила оч^ i на i"i вiях затремтiли свiтлi крапельки.

I ця нашвдитяча витiвка так схвилювала Тимка, що вш довго не мш вiдiрвати вiд грудей Орисю, i почуття ввдчуже- ностi хтозна-де й подшося. Вiн усе мiцнiше й мщшше стиску- вав руками ii вузеньк плечi й жадiбно вдихав запах ii волосся, щоб пронести вама тими дорогами, якими йому доведеться пройти.

373 слова За Г. Тютюнником