24. Що по co6i лишаеш, людино?

Вони пливуть рiчкою. Краса така, що 1васю хочеться плака- ти. На лiвому березi пiднiмаеться дубовий гай: спочатку дуби велию й товсп, а далi меншають. Останш — зовсiм маленькi.

1вась пристае до берега, i ось вони вже йдуть гаем.

• Бачиш, 1васю, от першi дуби твш дiдусь посадив, коли на- родився твш татко, а потм щороку саджав новi. Восени збирав жолуд^ а навеснi — саджав. Щось приймалося, а щось ш. А потм уже з татком тво']'м сюди приходив. А цi вже твш татко посадив, коли ти народився. 1м стшьки роюв, скшьки й тобi. Бачиш, який гай шднявся за скiльки рокiв. Люди по гриби ходять. Скшьки разiв чула: «Де збирали? В 1вановому люЬ>.

• Бабуню, а я можу посадити сво] дубочки весною?

• Ну, певно, що можеш! У жовтш прш'демо, назбираемо жо- лудiв, а навеснi посадиш.

Вони йдуть даль Але що це? Увесь берег за стежечкою встелено смтям: залишки якихось вогнищ, трапез, незлiченна кшькють кулькiв i пакетийв. Пiд самим цвинтарем купи буд^ вельного смiття, а поверх нього — стара апаратура, бите скло.

Бабуся зупиняеться й схвильовано запитуе:

• Це що таке, 1васю! Хто це зробив?

• Це, мабуть, туристи — вони тут щле л™ жили, а це, — 1вась показуе на гору смптя бшя цвинтаря, — хлопщ бачили, як з дачi депутата вивозили. Ну, того, що лю прихапав.

Увечерi вже бабуся з онуком сщають на ганку. Небо, уаяне зорями, нахиляеться низенько-низенько, а Чумацький Шлях, здаеться, починаеться з !хнього двору.

• Бабуню, подивись! Зорi то гаснуть, то спалахують, i так без кшця-краю!

• Так, 1васю! Бачиш, засвiтилася зiрочка — то людина наро- дилася. А ось пролетша по небу й погасла — значить, померла людина. Бачиш, яку яскраву дорогу залишила. Значить, i люди­на була така ж — яскрава, як зоря.

Бабуся задумалася, а 1вась мiцнiше притулився до не!.

• Бабуню! Ти говорила, що Господь кожному долю пише. Але ж не кожна людина добра? Чому Господь не робить уах добрими, чесними й розумними? Який би тодi св^ був гарний!

• Та ж над людиною не тшьки Господь трудиться, але й ди- явол. Господь завжди дае людиш вибiр, i то вже сама людина мае думати, у яку воду ступати — у чисту чи каламутну.

1васик дивиться на бабуню широко розкритими очима, у яких вiдсвiчуються зорь

• Бачиш, 1васю, людина по^зному життя може прожити, рiзний слщ по собi залишити. Можна занапастити свое життя, як дядько Броник; можна жити, як той недоторканний, що зава­лив смтям дорогу до цвинтаря. А можна жити, як твш дщусь: урятувати з вогню твою бабусю Настю, посадити гай, щоб людей звеселяв; заступити швсвпу вщ нагло'! смерть

Бабуся замовкае, пригортае до себе онука.

• Будеш жити, дитинко, то думай, що по собi залишити маеш.

Вони сидять обнявшись. Двi маленьк людини, двi рщш душi дивляться у високе небо, на якому сяють i !хш зорь

24. Роздуми за робочим столом

• Як ви оргашзовуете свое робоче мюце? — запитали якось у перекладачiв. Запитання мене защкавило, бо за ним — образ. У Рильського: «О тиха пристане робочого стола!..» Воно — у сфе- pi штимного: не вах знайомих запрошуемо до свого помеш- кання; не вах, кого запрошуемо, провадимо до робочого мюця.

Уважають, що для роботи тому, хто пише, дуже потpiбнi на- самперед тиша й самотнiсть. 1ншо! думки Сенека: «Хай я пропа­ду, якщо для тих, хто поринув у якусь науку, така вже потpiбна, як то прийнято вважати, глибока тиша! Ось саме тепер, коли пишу, довкола мене — piзноголосий гамip: мешкаю над самою купальнею. Та хай там хоч св^ перевертаеться за дверима, аби лиш усередиш не було сум’яття».

Хаотичний чи впорядкований, а робочий стш для людини розумово! пращ — пристань. Тут, шд склом i на спш, лише те, на чому приемно зупинити погляд: обличчя рщних, близьких, усшяй виpiзки, дарунки, дpiбнички, пейзажi — усе, що не за- бирае, а додае простору, оргашзуе його. Латинський ви^в «Не мiсце красить людину, а людина — мюце» утрачае тут свою категоричшсть: людина й мюце за робочим столом — едине щле.

Стилос, перо, олiвець, ручка, друкарська машинка, комп’ю- тер... Подiбний, що й у пpацi хлiбоpоба, шлях: вiд знаряддя, що тримаемо в руках, яким орудуемо, до Гудзика, котрий на- тискаемо. Вщ слова, що його карбуемо на воскованш табличцi, до того, що з’являеться, мов iз космiчних глибин, на екраш комп’ютера. Хлiбоpоб, полегшуючи собi працю, технiчними зна- ряддями вщмежовуеться вiд землi; той, хто пише, — вщ паперу. За метафорою «на лггературнш нивi», власне, i стоТть пеpвiсна подiбнiсть тих двох занять. Покладений на столi чи закладений у друкарську машинку аркуш паперу — не те, що екран комп’ютера. Патр — щось реальне, вщчутне на дотик; наче гряд­ка, яку треба заповнити. А перед тим як заповнювати, треба добре подумати, бо «що напишеш пером, не витягнеш волом». Комп’ютер дае право на помилку: натиснув клавшу — немае написаного. Страх перед чистим аркушем паперу — корисний страх: його треба подолати, мобшзувати сили, зосередитись, бо далi кожна помилка — на виднотй Комп’ютер — великий по- мiчник: хто працюе за комп’ютером, той покладаеться на нього; хто пише чи друкуе на аркушi паперу — лише на себе.

Мапя слова писаного, друкованого, комп’ютерного. Хтось не вiдступае вiд слова писаного; дехто не мислить писання без дру- карсько! машинки; iншi вже назавжди прив’язалися до ком- п’ютера. А втiм, «назавжди» — поняття вщносне. Настане час — i для наших нащадкiв комп’ютер буде те, що ниш для нас — олiвець. Проте з !хнього словника, мабуть, не зникне слово «стиль», як i Горащева порада: «:Часпше повертай стилос». Можливо, i вони пам’ятатимуть, що сто!ть за висловами «легке перо», «чиста дошка», «не описати й на воловш шкурЬ».

407 слгв За А. Содоморою