24. Майстриня

Ми з Марieю на швдня засши за старовинним ткацьким вер- статом, за яким ще i"i бабуся працювала. Марiя показала, як дie давня конструкцiя — килимова дорiжка трохи виросла пiд ii вправними рухами. Я намагалася повторити, пригадуючи занят- тя в 1нститут декоративно-ужиткового мистецтва, проте в мене погано виходило.

Показала меш сво! роботи — я очам не повiрила. Майже два десятки гобелешв, кожен з яких — маленький шедевр.

• Марie, ти ж на золот сидиш!

Смieться у вiдповiдь. Не продаe, бо шкода. Цi — найулюбле- нiшi. Але приблизно два гобелени на мюяць вуддав на реалiзацiю мiсцевому бiзнесмену. Енергiйний хлопець !здить курортними мiстечками й там пропонуe пршжджим вироби народних умшь- цiв: килимки, вовнянi шкарпетки, овечi камiзельки, дерев’янi кульковi ручки, ложки, сшьнички, рiзьбленi тарелi.

Сво1 роботи, просп, лаконiчнi, досконалi за добором кольо- piB, Марiя робила без попередшх ecKi3iB, використовуючи нитки, пофарбоваш цибулинням, чорницями, вiдваpами трав. Кожен гобелен — в одному екземплярь бдине, чого 1м бракувало, — вщ- повiдноi оправи.

У мене виникла щея. Я принесла з двору галузки, яю зали- шилися вiд грубих вишневих плляк, що порубав зранку Петро. Приклала до кра1в одного з килимочйв — у pамцi з неpiвних ri- лочок iз червонуватим вщтшком вiн виглядав досконало. Але як щ гiлки закршити?

• Я знаю як, — сказала Маpiя, хоч я й слова не вимовила. — Зараз...

Понишпоривши в сусщнш ймнат, вона засилила грубу вов- няну нитку в голку з великим вушком, прошила кра1 килимка, обертаючи нитку навколо вишнево'1 гiлки. У чотири руки швид- ко одягнули килимок у рамку, зв’язавши кутики зустpiчних па- тичйв такою ж ниткою та залишаючи кра1 дерева виступати хрестом над мюцем стику. Натягнутий гобелен опинився посе- ред рамки на плетивi сipих ниток.

У салонi на таку красу можна ставити смшиву щну, з роз- махом. Знайшовся б грошовитий покупець, який споввдуе принципи екожиття, мае алеpгiю на евроремонти й платить за хpобачливi яблука бшьше, нiж за тдозршо гаpнi, у паpафiновiй плiвцi. Треба лише знати, куди Маршчиш шедеври запропону- вати. I пiсля обвду я по1хала до Львова.

Моя щея продавати гобелени через дорогий салон видалася подpузi невдалою. I контракт, про який я домовилася, i його ви- гiднi умови Маpiя сприйняла без ентузiазму.

• А хто 1здитиме до Львова? Хто вщвозитиме роботи? Му- ситиму ввдповщати вимогам, виконувати умови угоди, стшити. Не хочу. Контракт! Бр-р-р. Це не для мене.

• Невже тобi гpошi не потpiбнi?

• Менi достатньо того, що маю, — повторила вона спокшно, шби терплячий вихователь до дитини.

• А що ти маеш? Щоденну важку роботу?

• А тобi легко? Кожному здаеться, що дешде в чомусь ш- шому буде легше. А це не так. Я знайшла свш режим, свш ритм роботи. Його й дотримуюсь. Залишаю для сво1х гобелешв не бшьше двох годин на день. Ще й перерви роблю у два-три дш. Тому для мене стати до верстата — це радкть, а не зо- бов’язання.

425. слгв За Г. Вдовиченко