24. Як дiвчина козака врятувала

На майдаш людно. Козака Кирила Безверхого судять за те, що одержав на Ci4i наказ вщвезти листи, а сам у корчмi загуляв, забувши про обов’язок. Коли схаменувся, зрозумiв, що вже прогайнував дорогий час.

Суддя прочитав вирок: вщтяти винному голову. Ось i кат ходить на високому помосп, не квапиться. А стратенець стоТть собi, голову опустив, очi вiд людей приховав, бо чималий дойр на душi мае. Тим часом виходить на помют суддя й каже:

• Yd ми знаемо, що Кирило Безверхий тяжко зганьбив себе i свш куршь. Вш зрадив громаду й вiрне козацтво. Отож тепер на нього чекае смерть. Проте коли знайдеться чиесь добре дiво- че серце, що простить Кириловi тяжкий ^х i погодиться вийти за нього замiж, вирок буде скасовано.

Натовп замовк. Мiж небом i землею зависла гучна тиша. Шхто — ашчичирк. Тiльки нетерплячi раз у раз озираються.

• Ну, то як, чи одважиться котра з дiвчат на такий смшивий крок? — перепитуе суддя. — Раджу спочатку подумати, чи варто це захвати, бо якщо Кирило зрадив козацьку громаду, то так само може вчинити й у подружньому житть

• Я, я хочу взяти Кирила за чоловжа! — почувся дзвшкий д^ вочий голос. Натовп заворушився, загомошв, i з нього вийшла наперед дiвчина. Вона вже пщходила до помосту, збитого зi св^ жих дощок. Лице в не! було закрите бшою намiткою.

• Знiмiть iз не! покривало. Я спочатку подивлюся, хто воно й що передi мною. Може, замiсть дiвки, чорта рогатого меш пщсунуто? Люди добр^ хiба хоч один серед вас купував кота в мшку? — сказав козак.

• Правду мовить козак! Зшмай запону! — почулися голоси з натовпу.

Ось i вщкрилося дiвоче лице, рябе й густо подзьобане вюпою. Та вже таке негарне, що страх. Глянув Кирило, скривив- ся та й сплюнув 3i злостк

• Хiба ж я коли про таку дiвку мрiяв? Якщо вже таку незу- гарну дiвку брати собi за жiнку, то краще вже й не жити на бшо- му свiтi.

Став Кирило-невдаха навколшки, поклав буйну голову на плаху, та, коли в руках ката зблиснула занесена сокира, пщхо- пився:

• Чекай! Який спритний! — мовив. — Я згоден одружитися, бо хочу ще й громадi прислужитися та довести, що в мене душа не з лопуцька.

Кирило пильно подивився на дiвчину, в очах яко! забришла сльоза. Вона виструнчилась i одягла на голову вшок iз калино­вого цвлу. Вшок зблиснув на голову засяяв, засвггився, i вiд нього полетши врiзнобiч червонi й золотi юкри. I лице дiвчини одразу змшилося: зарум’янилося, зайнялося небаченою красою. Увесь люд на майдаш загомонiв, заохав вщ несподiванки: нiхто не бачив доа, щоб така негарна дiвчина прямо на очах стала кра- сунею.

Тут, на майдаш, молодят i обвшчали.

407 слгв За В. Святовцем

24. ВШна закiнчилася

Ранок той знявся над землею, як ангел, свплий, добрий, лагщний. Просто з вшна його можна було зачерпнути повш долонi i, заплющивши очi, пити, як воду з молодого весняного джерела. Дихнув легко впер, i з яблуш, що пщпирала нашу хату, у свплицю стрибнув сонячний промiнь i пролетв попiд стелею. I раптом вщ його сяйва на стiнах почали розквлати пуп’янки троянд, якими мама ще до вшни вималювала хату.

Я пщнявся з лiжка й вщчув у всьому тiлi дивну полегйсть. Здавалося, схоплюся за пучок сонця, розгойдаюся на ньому й полечу високо-високо.

А в сiнях, притулившись до одвiрка, тихо плакала мама.

• Що з вами? — висунув голову i3 св^лищ.

Не обертаючись, Kpi3b схлипи мовила:

• Не ввдаю, що нинi зi мною сталося. Шднялась удосвiта, а душа чомусь сшвае. 1ду в хлiв, по rаздiвствi пораюся, а якесь дивне щастя — слiдом за мною. I таке маю вщчуття, що вночi зiрка впала меш в серце й увесь час свпиться, а я так уже давно ввдвикла вiд радостi — то й плачу.

У цей час у верхньому кшщ села лунко зацокотши копита — i з провулка вилетв вершник. Юнь пiд ним був бiлий-бiлий, немов щойно скупаний у снiгах. Побачивши нас на порозi, не- знайомий чоловш пiдняв над собою руки й закричав:

• Люди добр^ вшна закшчилася!!!

А через три тижш повернувся батько. Пiсля маминих пощ- лункiв i голосiнь шдшшов до мене. За цi роки я кожно! хвилини омрiював зус^ч iз ним. I менi завжди здавалося, що коли зшдемося з батьком вiч-на-вiч, то щось незвичайне станеться у свт: я впаду йому на груди й зацшую оч^ кожну зморшку, кожну сиву волосинку. Натомють прийшло якесь прке розчару- вання. Передi мною стояв зовсiм чужий чоловiк, пiд поглядом якого я почував себе вкрай шяково. I тшьки тод^ коли батько мщно пригорнув мене до себе й поцшував, як колись, у чоло i я знову вщчув дотик гарячих губ, вш умить став для мене до болю рiдним.

На другий день ми обое взялися орати ниву. Не знаю, чи батько так затужив за землею, чи вона за ним, але скиби, здава- лося, самi переверталися перед плугом, лягали пойрно до шг, а зорана ршля лежала вшьно пiд сонцем.

Перед тим як сiяти, пiдiгнали коней до стодоли й сши в за- тiнку. Поруч розчiсували тихим вггром свое гiлля вишнi. Батько усмiхнено подивився на них i сказав:

• Щоночi снилися меш щ дерева, але завжди цвши не квi- том, а маминими сльозами.

• А ти вже бшьше нiколи нас не покинеш? Адже вiйни вже не буде, правда? — спитав я.

Батько довго мовчав, а потм роздумливо мовив:

• Куди меш без вас, коли я на рщнш земль