Методи стимулювання процесу прийняття і реалізації мотивів самовиховання (3 група)

1. Розширення відносин студентів із соціальною дійсністю.

2. Орієнтація студентів на написання творів за темами, пов’язаними із ставленням до самовиховання, пошуком його особистісного смислу.

3. Включення студентів у практичну професійну роботу з обов’язковою постановкою перед ними завдань на самооцінку фахових умінь за її результатами, письмову фіксацію почуттів і думок щодо свого професійного потенціалу і ролі самовиховання у власному становленні як фахівця.

4. Створення ситуацій емоційного переживання і осмислення майбутніми фахівцями знань про залежність між окремими успіхами у вирішенні професійних завдань і актами самовиховання, які їм передували.

5. Актуалізація вже сформованих у студентів фахових умінь у поєднанні з підкресленням необхідності оволодіння іншими.

6. Постановка близьких і далеких перспектив професійного становлення засобами самовиховання.

7. Індивідуальні бесіди, спрямовані на обмеження прийняття спонукань до самовиховної активності в якості мотивів.

8. Демонстрація готових програм-зразків і кращих планів професійного самовиховання.

9. Вправи на створення, виконання і удосконалення програм і особистих планів самовиховання професійно-духовних якостей.

10. Корекція завдань-самозобов’язань студентів і вже використаних способів і засобів самовиховання.

11. Орієнтація конкретного суб’єкта самовиховання на пошук альтернатив способам досягнення самовиховної мети, на порівняння успішності власних зусиль у роботі над собою з успішністю інших студентів.

12. Заохочення усіх дій студента з реалізації мотивів професійного самовиховання.

Застосування викладачем методів третьої групи сприяє подоланню студентами кризи внутрішнього прийняття мотивів самовиховної роботи, їх реалізації.

Результати індивідуальних бесід із суб’єктами самовиховання, всебічний аналіз їх щоденників щодо професійного самостановлення свідчать про достатньо складне прийняття ними мотивів самовиховної діяльності. Складність цього процесу можно пояснити впливом неусвідомлених спонукань, їх взаємодією, а головне − боротьбою різних мотивів (своєрідним психологічним конфліктом). Зазначений конфлікт потенційно може виникнути як наслідок нездатності майбутнього фахівця реалізувати якийсь вже внутрішньо прийнятий мотив, або є результатом суб’єктивних утруднень, які виникають у нього в процесі прийняття певного мотиву самовиховання як самоцінного.

У цьому плані ось що зафіксувала у своєму щоденнуку Тетяна З., студентка заочного відділення педагогічного факультету: „Добре, що за допомогою самовиховання я навчуся організовувати різні види діяльності дошкільнят, створювати комплекси методичних прийомів і засобів розвитку їх фізичних якостей. Та чи я навчуся? Це ж нелегко...Та і навіщо?.. Адже, можливо, і наш дитячий садок, як і багато інших, теж припинить своє існування...”

Не стримала розчарування у раніше усвідомленному сенсі самовиховання і Олена Я., студентка денного відділення. Ця майбутня вчителька початкових класів, яка майже два роки виявляла активність у праці над собою, з часом почала сумніватися у її доцільності: „Професійне самовиховання − це крила чарівного лелеки, які підтримують мене в житті. Не можу уявити себе без нього. Але чи варто приділяти самовихованню так багато часу, як це роблю я? Хто б знав, як важко воно мені дається ... Та й всі кажуть, що сьогодні знайти роботу у початковій школі практично неможливо...”

І Тетяна, і Олена, як бачимо, прагнуть відкинути ті спонукання до професійного самовиховання, які вже виникли раніше і в яких вони перестали знаходити особистісний смисл. Криза прийняття ними мотиву підвищення самовиховної активності породжується кризою усвідомлення складності його реалізації в своєму житті.

Найбільш ефективним методом виходу суб’єктів самовиховання із цієї психологічної кризи є розширення їх відносин із соціальною дійсністю (зокрема, педагогічною). Зробимо наголос на тому, що саме сторення викладачами вищої школи умов для переживання і осмислення студентом самовиховання як феномену, від якого залежить успішність самореалізації особистості в різних умовах соціальної дійсності, допомагає йому відкрити новий сенс управління собою, стимулює цілепокладання в напрямку активізації цього процесу.

У множині прийомів, які розширюють знання студентів про професійну дійсність, шляхи і перспективи підготовки до самостійної праці у навчальному закладі в першу чергу слід назвати „закріплення” майбутніх фахівців за окремими працівниками-професіоналами.

Результативність самовиховання залежить від поєднання методу розширення відносин студентів із соціальною дійсністю з іншими , зокрема, з включенням студентів у практичну професійну роботу з обов’язковою постановкою перед ними завдань на самооцінку фахових умінь за її результатами, письмову фіксацію почуттів і думок щодо свого професійного потенціалу і ролі самовиховання у власному становленні як спеціаліста.

Серед тих методів, які ми ще не характеризували раніше і які безпосередньо сприяють подоланню студентами кризи прийняття мотивів самовиховання, особливу роль грають спеціальні індивідуальні бесіди, орієнтовані на обмеження прийнятих майбутнім фахівцем спонукань до самовиховної активності. Такі бесіди викладачу треба проводити тоді, коли студент усвідомлює одразу декілька спонукань, які суперечать одне одному. В процесі бесіди організатор самовиховання рекомендує майбутньому фахівцю послідовно розраховувати час, необхідний для реалізації певних спонукань до роботи над собою. Іншими словами, треба рекомендувати студенту обмежено прийняти всі мотиви. Тоді боротьба мотивів ще буде мати місце, але кожний з них лише обмежує реалізацію інших.

Ефективний спосіб забезпечення виходу майбутнього фахівця як суб’єкта самовиховання з психологічної кризи − його орієнтація викладачем на переосмислення якогось мотиву. Студент повинен активно осмислити цей мотив самовиховання як зайвий або малоцінний в системі суб’єктивно-особистісних цінностей (мова йде про осмислення його негативної модальності, яке пов’язане з пошуком недостатнього для себе сенсу реалізації конкретного спонукання).

Взяття викладачем „на озброєння” вказаних та інших методів цієї групи вже через декілька місяців знімає проблему боротьби мотивів, приводить до внутрішнього прийняття студентами таких мотивів професійного самовиховання, як можливість опанування певною професією як дуже значущою для людства, як засіб реалізації власних потенціалів самопізнання, самоформування образу „Я” і „Я-концепції фахівця”, як шлях самореалізації особистості в цілому в складних соціально-економічних умовах.

Поглиблення і подальша реалізація студентом цих мотивів залежить від майстерності викладача оптимально використовувати готові програми-зразки і кращі плани професійного самовиховання, вправи на створення і виконання особистих програм і планів, вправи на пошук альтернатив способам досягнення мети самовиховання та інші методи.

Особливо значущим для досягнення викладачем цієї мети є метод заохочення кожного студента у професійному самовихованні. Заохочення має можливості щодо підвищення впевненості суб’єктів самовиховання у своїх силах, стимулює появу в них позитивних емоцій і прагнень до оволодіння усією системою професійно важливих якостей.

Цю чарівну універсальну властивість заохочення деякі дослідники помітили вже давно. Вказуючи на неї, вони, наприклад, звертають увагу на задоволеність, яку суб’єкти самовиховання одержують від заохочення, застерігають від можливого перетворення задоволеності у самозаспокоєність (Л.І.Рувинський, А.Я.Арет та ін.).

Врахувавши це застереження, слід створювати умови для того, щоб заохочення активності у самовихованні відігравало тільки позитивну роль. Це відбувається тоді, коли викладач супроводжує заохочення певною аргументацією, яка спрямовує увагу студента на продовження роботи над собою в напрямку виправлення окремих недоліків і формування нових (наступних) професійних умінь. Кожний організатор самовиховання повинен пам’ятати, що важливо створити ситуацію переживання майбутнім фахівцем задоволеності від одержаного заохочення як лише проміжного етапу на шляху самоформування інтегральної готовності до самостійної праці.

Вагоме місце заохочення займає і у класі методів стимулювання зростання досвіду самовиховної діяльності. Тільки у цьому випадку йдеться про заохочення ініціативи студента у розширенні прийнятих завдань-самозобов’язань, у оволодінні новими методами, прийомами і засобами самовиховної роботи, у пошуці або створенні методики самовиховання, адекватної його індивідуальним особливостям тощо.